Я усміхнулась, але нічого не відповіла. Просто дивилася на довколишній краєвид, і груди мені переповнювалися гордістю й страшенною втомою. Тут, на горі, було дуже красиво, хоч блискучі зірочки, такі собі феєрверки серед мальовничих пейзажів, могли означати й те, що я ось-ось знепритомнію. Команда почала перепаковувати спорядження: сходження завершилось, і ми мали все нести далі. Жодного дня, щоб відновити сили, в мене було. Ми мусили дістатися до призначеного місця.

Коли я зібрала свої речі, моя гордість швидко почала танути. Я зрозуміла, що накоїла.

Упертість і прагнення довести, що я обійдуся без сторонньої допомоги, коштували нам дорогоцінного часу. Це стало найважливішим уроком, який я вивчила в школі виживання. Інколи варто забути про власне его й робити те, що найкраще для групи. Хлопці без проблем допомагали один одному, і було навіть смішно, що я так натужувалася. Далі я старатимуся не повторювати цієї помилки.

Коли група майже добулася до призначеного місця, ми поділилися на дві команди. Почалася фаза «виходу з території». Одягнені в чорне інструктори ховалися в лісі, готові накинутися на нас, тільки-но ми схибимо й викажемо себе. Мій партнер і я мовчки сунули через ліс, раз по раз зупиняючись і прислухаючись, перетинаючи дороги в стратегічних точках і замітаючи сліди. Ми подивилися на карту й перешепнулися, визначаючи найліпший можливий шлях уздовж відкритого поля. Почувши праворуч від себе голоси, ми відразу ж лягли на землю. І тоді я відчула, ніби моє коліно тріснуло. Щось було не так: мене скорчило від пекельного болю. Я поворушила ногою, щоб перевірити, чи все гаразд. Точно, щось було геть не так.

Якби я вважала це за тренування, то, мабуть, надіслала б сигнал перерви й попросила про медичну допомогу. Але я так поринула в сценарій, що й далі мовчала. Приблизно через п’ятнадцять хвилин я відчула, як мою ногу щось шкребе. А потім хтось стукнув мене по черевику. Я вирішила, що нас беруть у полон, однак замість ворожого солдата по моїй нозі, рюкзаку й голові швидко біг якийсь гризун. З подиву я неголосно зойкнула.

Невдовзі з’явився інструктор, що тихенько підкрався до нас.

— Добра робота, Дженнінґз, — сказав він, сміючись. — Коли я побачив, як по твоїй нозі біжить білка, то був певен, що ти закричиш. А тепер НА КОЛІНА, АМЕРИКАНСЬКИЙ САЛАБОНЕ!

Я спробувала стати навколішки й закласти руки за голову, але біль був занадто сильний.

Інструктор швидко облишив роль і почав оглядати мою травму. Стояла холоднеча, і я мала на собі багато одягу, навіть велосипедні шорти, тож зняла штани, щоб можна було легше оглянути коліно. Колінна чашечка змістилася сантиметрів на п’ять. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що вона не на місці.

— О-ох, це, мабуть, погано, — сказав інструктор.

Він зателефонував медикам. Мене понесли до дороги, яку ми щойно перетнули, і поклали в машину швидкої.

Медики припустили, що операція на сухожиллі, яке надто міцно тримало колінну чашечку, спричинила в суглобі нестабільність. Хірург забагато відрізав, а я замало часу відновлювалася. Разом це послабило моє коліно, і я не змогла витримати стрес, пов’язаний зі сходженням на гору. Тепер мене, звісно, виженуть зі школи (хоч я вже майже закінчила підготовку) і дозволять повернутися тільки після інтенсивного курсу відновлення. Мене відіслали додому. Знову.

Інструктори, які їхали зі мною в швидкій, пояснили все зі співчутливим виразом на обличчях. Вони попередили, що більшість людей з моєю проблемою ніколи не закінчує школу виживання. Мені треба буде починати все знову, а повертатися сюди набагато складніше, бо я вже знаю, що на мене чекає.

Я загонисто глянула на них. Мені було байдуже до більшості. Я не належала до неї і запевнила їх, що повернуся. Вони перезирнулися й не повірили мені. А дарма. Вони й гадки не мали, з ким мають справу.

У кар’єрі я мала певні переваги, бо отримала крила. Замість негайно дискваліфікувати мене, Повітряні сили просто доклали зусиль, щоб мені поліпшало. Мене на чотири місяці послали на інтенсивну фізіотерапію у Мазе-Ракер в Алабаму. Я служитиму в навчальній ескадрильї на адміністративній посаді і, якщо зможу, літатиму, щоб не втрачати навичок, але моїм основним завданням буде лікування. Мене записали на курс виживання на червень, через чотири місяці. Це мій останній шанс.

На щастя, я ще не виїхала з квартири, тож подовжила оренду на чотири місяці, аж поки закінчу реабілітацію. Я штурмувала фізіотерапію з наполегливістю, яка межувала з одержимістю. Якщо терапевт просив повторити вправу десять разів, я повторювала п’ятнадцять. Якщо просив стояти навприсядки (коли ти сидиш, ніби на стільці, притуливши спину до стіни) хвилину, я витримувала дев’яносто секунд. Коли час у клініці фізіотерапії спливав, я працювала далі вдома. На реабілітацію я витрачала близько чотирьох годин на день. Я ніби стала персонажем «Роккі-4», і школа виживання була моїм здоровезним росіянином.

У червні я повернулася до школи, більше збуджена, ніж налякана. Я знала, що цього разу все пройду: моє тіло нарешті було таким же сильним і добре підготованим, як розум. І справді, другий раунд у школі був успішним: я закінчила підготовку без оказій. Ну, якщо не вважати оказіями те, коли ти помираєш з голоду або тебе переслідують і мордують.

Того літа я поїхала з Фейрчайлда, переконана, що впораюся з будь-яким випробуванням, коли нарешті опинюся в зоні бойових дій за сім морів звідси. Навички, що їх я здобула в школі виживання, справді змінили моє життя, і в наступні місяці я дякуватиму курсові та інструкторам за здатність зберігати холодний розум у всіх халепах, у які невдовзі вскочу, літаючи в зонах бойових дій.

Фінальна фаза підготовки, після якої ти стаєш повноцінним бойовим пілотом, проходила на Кіртлендській базі Повітряних сил у Нью-Мексико — вдруге для мене в Альбукерке. Я не була тут із часів навчання на курсі визначення несправностей літального апарата й подій одинадцятого вересня.

Протягом останньої фази нас ознайомлять із чудовим вертольотом HH-60G «Пейв Гоук». Літати на UH-1 «Г’юї» в Мазе-Ракері було ніби водити маслкар — ніяких сучасних технологічних зручностей. Залізти в «Пейв Гоук», або в «шістдесятий», як ми його називали, було наче прослизнути на сидіння «Феррарі». Різноманітні системи, радіопередавачі, інші пристрої — на перший погляд здавалося, що всього аж забагато, але, зрештою, це стане для нас другою натурою.

На щастя для мене, швидко стало зрозуміло, що я вмію робити кілька справ одночасно. Я могла керувати навігацією, переглядати контрольні списки, перемикати потрібні ручки і бути єдиною, хто почув слабенький радіосигнал крізь фоновий шум у шоломофонах. Є багато досліджень, що доводять: жінкам це зазвичай удається краще за чоловіків, і у сфері, де домінували чоловіки, я радо хапалася за кожну перевагу.

Місії, які ми «виконували» на гелікоптері «Пейв Гоук», були складнішими за все, що ми робили досі, а від різноманіття зброї перехоплювало дух. Ми мали розкидати інфрачервоні маркери, помічаючи ними позиції наших «постраждалих», виявити танк чи щось таке, що симулювало «поганого хлопця», а потім ставали учасниками напрочуд коротких сценаріїв зі швидкою розв’язкою. Зауважу, що з позицій «ворога» нас завжди активно обстрілювали.

Ідея була така: або ми, або вертоліт-побратим мали поливати вогнем «поганих хлопців», які намагаються дістатися потерпілого раніше за нас. Від тріскотіння скорострільної міні-гармати просто в мене за дверима у моєму тілі завжди закипала кров. Я не могла дочекатися, коли повернуся додому й почну літати на реальні місії.

У січні 2007 року я відзвітувала своїй частині в Нью- Йорку. На той час утрати в Афганістані були вже досить великими, і Національна гвардія Повітряних сил мала послати свої вертольоти для порятунку поранених на бойовищі в найгарячішу точку — Кандагар. У Гвардії Нью-Йорка було повно міцних вогнеборців і копів, готових служити, і я була однією з них. День розгортання став відомий через два місяці, і мене обійняв захват. Мені кортіло вже кинутися в бій. А тоді сказали, що цю службу я, найімовірніше, перебуду вдома, бо геть новенька. Я була приголомшена.