Однак потім вони побачили, як я літаю. Гадаю, в мене була певна перевага над тими пілотами, які зазвичай виходять з підготовки. Я провела кілька складних років у регулярних військах, і всі особисті та професійні випробування, через які я пройшла, навчили мене спокійно поводитися під тиском обставин, розвинули самовладання і зробили досвідченою. У більшості пілотів-новачків цього немає.

Я просто була сором’язлива, як на тридцятиоднорічну жінку. Але кінець кінцем я опинилася там, де й мала бути. Уся ланка командування погодилася: я готова йти в бій. Звісно, мені бракує досвіду, проте вони таки візьмуть мене з собою.

У день, коли мені дали наказ на виліт у район виконання бойового завдання, я зателефонувала додому, щоб розповісти мамі. Я аж тремтіла від щастя. Коли вона взяла слухавку, ми кілька хвилин потеревенили про те-се, а потім я поділилася з нею новинами. На другому кінці зависла довга тиша, та я, замість вимагати відповіді, просто чекала.

Нарешті мама сказала, що пишається мною й водночас боїться за мене.

— Хотіла б я, щоб Девід був тут. Я б розповіла йому новини, — тихо сказала мама. — Він би так пишався тобою, Ем-Джей.

Я кивнула й закліпала, щоб стримати сльози. Звісно ж, я думала про те саме; мені страшенно хотілося промовити: «Можеш передати слухавку Девідові?» Частина мене досі потребувала присутності тата, щоб він лише сказав, що зі мною все буде добре, ба навіть не просто добре, а чудово. Я збиралася летіти в пащу котові, як сказав би Девід — ветеран В’єтнаму. Перед відрядженням у невідомість мені б придалися поради бувалого в бувальцях ветерана.

Але тато й так завжди був зі мною; я знала, що він там, нагорі, кричить Єгерові «апорт!» і дивиться на мене. Вони були в моєму серці, коли я в Балтиморі сіла на літак, що мав домчати мене в мою першу справжню зону бойових дій. Я чула Девідів голос, коли востаннє подивилася через плече на американську землю.

«Завдай їм гарту, Горошинко».

Коли у квітні 2007 року я з’явилася на базі своєї ескадрильї в Нью-Йорку, на мені вперше в житті був жовтувато-коричневий костюм пілота. Без звичного оливкового я почувалася досить дивно. Ми кинули речі на квадратний піддон два на два метри, який ніби чекав, коли його піднімуть і повантажать у С-130. На наступні кілька місяців я взяла з собою лише туристичне спорядження, яке носитиму через весь Киргизстан і Афганістан.

Я страшенно раділа, що лечу на бойове завдання зі своєю частиною, але йти в бій з ледь знайомими мені людьми трохи побоювалась. Одначе, кинувши багаж на піддон, я вже відчувала, що готова. Я щойно закінчила курс орієнтації на місцевості — за сорок п’ять днів замість дев’яноста — і потрапила просто на передбойову підготовку, яка проходила на нашій базі на Лонг-Айленді й біля неї.

На передбойовій підготовці ми мали пригадати ті навички, що не стали нам у пригоді в Штатах, але знадобляться тут, в Афганістані. Наприклад, ми тренувалася робити так звані «пилові посадки». Коли вертоліт сідає на поверхню, вкриту пилом і піском, довкола літального апарата утворюється хмара пилу, що засліплює команду якраз у ту мить, коли треба вже приземлятися. Це страшенно небезпечно; практикувати таке критично важливе вміння — один зі способів підготуватися до умов, які чекають на нас в Афганістані. Я любила тренуватись, оцінки в мене були високі, але в такому поспіху мені не вистачило часу на знайомство з сестрами й братами по зброї, перш ніж ми вирушимо на війну.

Початком дороги до Афганістану став автобус із бази до комерційного аеропорту. Потім ми зробили короткий переліт з Нью-Йорка в Балтимор, де стрибнули в літак до Франкфурта (Німеччина) і попрямували до кінцевого пункту — Манаса (Киргизстан).

Коли ми після комфортного комерційного літака опинилися в шумливому й холодному вантажному відсіку С-130, наш настрій помітно змінився. Усі поринули у власні думки, мало хто розмовляв поміж собою. Я трохи поговорила про те-се з новою ескадрильєю, але здебільшого всі, хто був на борту, ховалися за навушниками, спали, дивилися фільми на айпадах або писали листи рідним. Досвідчені бойові ветерани сиділи зі скляними очима й виглядали так, ніби вже втомилися, проте я ледь стримувала хвилювання. Щоб нікому не показувати, як мені забиває памороки від того, що я нарешті братиму участь у бою, і не видавати в собі новачка, я зосередила думки на щоденнику.

Час у Манасі ми провели типово — так само, як і всі інші, хто бував на базі в Киргизстані. Це точка, через яку ти просто маєш пройти, коли прямуєш на афганське бойовище. Ми пробули там кілька днів — спали на двоярусних ліжках, давилися їжею, намагалися розслабитись і прикинутися, що не збираємося на війну. Коли я побачила, як супервоїни-ПРи співають у караоке, то була приголомшена. У певному розумінні це їх олюднювало. Ці хлопці були щонайкращими, щонайжорстокішими, і, крім того, як я скоро дізнаюся, ще й просто чудовими.

ПРи — унікальна група людей. Мені подобається описувати їх як суміш _____________, «котиків», «рейнджерів», рятувальників берегової охорони і військових медиків. Вони — особливий підрозділ Повітряних сил; їх навчають непомильно орієнтуватися будь-де — у морі, пустелі й горах, перемагати ворога, який хоче взяти в полон самотнього бійця (наприклад, підстреленого на ворожій території пілота), подавати цьому бійцеві медичну допомогу, витягаючи з осиного гнізда. ПРи стрибають із парашутами з літаків, спускаються на мотузці з вертольотів і щодня роблять іще сотні неймовірних речей.

У рятувальній місії в Кандагарі ми літатимемо зі звичайними медиками, а не з ПРами. Проте наші ПРи братимуть участь у суміжній місії. Вони допомагатимуть ескадрильї, яка виконує пошуково-рятувальні операції в умовах бойових дій. Тож ми постійно бачитимемо їх. Досить скоро нагорі вирішать, що літати з медиками надто небезпечно, і ми літатимемо з командою ПРів. Однак на цьому завданні ми мали змиритися й просто дивитись, як вони проходять повз нас, прямуючи в сусідню будівлю.

Хлопцям, з якими літатимуть наші ПРи, дуже пощастило. І хоч необізнана людина зовсім не відрізняє медичну евакуацію від пошуково-рятувальної операції в умовах бойових дій, відмінність між ними колосальна.

Пошуково-рятувальна операція в умовах бойових дій відбувається тоді, коли хорошого хлопця підбито, поранено й покинуто. Зазвичай ідеться про збитий літальний апарат або про пілота, який катапультувався. Людина опиняється на ворожій території, ізольована, без прикриття й підмоги, а ворог намагається її вбити. Ми повинні летіти туди зі зброєю напоготові, знайти потерпілого, захистити його, забрати й довезти живим до шпиталю.

А медична евакуація — це коли в людини травма і її треба доправити в шпиталь, хоч доступ до неї теж ускладнений: наприклад, вона перебуває на базі або під конвоєм. Пошуково-рятувальні операції, звісно, цікавіші за медичну евакуацію, але я знала, що ми літатимемо частіше, тож була щаслива.

Єдиним «ікс-фактором» було — беремо ми з собою наших ПРів чи ні. А так зазвичай екіпаж складався з командира повітряного судна (КПС), тобто головного пілота, і другого пілота (ДП). Обидва пілоти досить кваліфіковані й можуть керувати вертольотом по черзі, однак відповідає за все й ухвалює основні рішення командир. Здебільшого КПС керує вертольотом, а ДП відповідає за навігацію, але, якщо не надто «гаряче», КПС може передати керування ДП. Усі три рази перебування в зоні бойових дій я була ДП. У 2010 році мене підвищать до КПС, проте я піду з Повітряних сил раніше, ніж знову вилечу на бойовище.

У задній частині літального апарата можна побачити повітряного стрільця (ПС) і бортмеханіка (БМ). Тепер розмежування змінилось і обидві професії злилися в одну. У 2007–2009 роках, коли я виконувала бойові завдання, хвостовики, як ми їх називали, сиділи біля ілюмінаторів по боках і дивилися поверх своїх вертолітних кулеметів. БМ був експертом у роботі систем: він допомагав пілотам з контрольними списками, ухвалював рішення, коли в системах щось ламалося, тощо. ПС був експертом у зброї: він переважно опікувався зброєю й пособляв БМові, якщо той потребував допомоги.