Ми знялися в повітря й попрямували до річки. Я чула, як торохкотіла зброя нашого побратима зі швидкістю приблизно чотирнадцять пострілів за секунду. Ми повернули ліворуч і полетіли на північ уздовж річки, поки головний вертоліт не випередив нас і ми не опинилися за ним. Мет і Дуґ щойно врятували наші дупи, але ми постійно підстраховували одне одного, не чекаючи подяки. Ми просто робили свою справу, інколи чотири-п’ять разів на день.

Кожна місія була найважливіша, кожне життя — найдорожче. Ми радо загинули б одне за одного. Девіз нашої місії «Ми робимо це, щоб інші могли жити» прикрашав стіни, пов’язки, футболки й капелюхи. Однак під час того розгортання нам випали завдання, які, на жаль, нікого не втішили.

У червні 2009 року по дев’ятій лінії викликали допомогу для морського піхотинця на ім’я Двайєр у південній частині долини річки Гільменд. Щоб дістатися до Двайєра, треба було перелетіти вкрай небезпечні ділянки долини. Наш шлях пролягав через Лашкаргах і Марджу. Проте проблема була не в небезпеці.

Очевидно, юний піхотинець необачно повівся з лубрикантом, яким ми змащували зброю, хоч то був також і засіб для чищення зброї від іржі та нагару. Якщо трохи цієї суміші потрапить на руки, то нічого страшного не станеться. А от від очей, рота та інших чутливих частин тіла її краще тримати якнайдалі.

Ця ситуація могла б видатися смішною, якби чотирнадцятьом людям на двох вертольотах не треба було ризикувати життям, щоб евакуювати цього хлопця. Безпечних місій немає. Здіймаючись у повітря й перелітаючи через сітку, ми потрапляли на потенційну територію ворожого вогню. На щастя, під час цієї місії нічого страшного не сталось, і ми доправили потерпілого туди, де йому надали медичну допомогу. Я певна, що після цієї історії він зробив відповідні висновки. Сподіваюся, серйозних ушкоджень він не зазнав.

Крім ТОЦу, на базі був загальний оперативний штаб, куди ми ходили (один раз на зміну) послухати інструктаж про стан американських, британських і данських місій у зоні бойових дій. Це була добра нагода познайомитися з тими, кого ми підтримували, і дістати інформацію про роботу їхніх служб медичної евакуації. Крім санітарних вертольотів «Чорний яструб», там були британські «Шинуки» та інші. Ми нашорошували вуха, щоб почути, чи не згадає хтось «Педро», бо хотіли впевнитися, що працюємо якнайкраще. На цих зустрічах можна було обміркувати й те, що під час операцій ми зробили не так, або інші проблемні питання життя бази.

Одного дня британський сержант-майор підійшов до нашого старшини Реда і спитав, чи не затісно солдатам США в їхніх казармах. Він служив у другій британській стрілецькій тактичній бригаді — підрозділі, для якого те літо було особливо тяжким, бо вони втратили багато хороших солдатів.

— Реде, можна тебе на хвильку? Я знаю, що ви спите одне в одного на голові. Як ти знаєш, у нас є місце, ну і… Мої хлопці проголосували й хотіли б запросити твоїх хлопців ночувати з нами.

Ред не знав, що на це відповісти. Він розумів: то було емоційно складне рішення. Фактично вони визнавали, що їхні товариші не повернуться. Ред не міг повірити, що британці зазнали аж таких утрат.

— Дуже дякую. Це для нас честь, — похмуро відказав Ред.

Сержант-майор із серйозним виглядом кивнув і повернувся до роботи. Наша готовність летіти куди завгодно, тільки б забрати потерпілих, створила «Педро» добру репутацію — наземні сили, що їх ми підтримували, поважали й цінували нас. Таке ставлення для рятувальної ескадрильї — найліпший комплімент.

Ми здружилися і з данцями. У Данії про одну з місій Мета Венте з позивним «Педро» навіть зняли документальний фільм під назвою «Броненосець». Данські спецпризначенці, яким ми допомагали, чудово працювали місяців десять, аж до літа 2009 року. У червні того року вони опинилися в одній наджорстокій перестрілці й зазнали значних утрат. Увесь підрозділ дуже засмутився, бо солдати бачили, які травми дістали їхні друзі. Проте невдовзі все змінилося на краще.

Мет і Дуґ разом зі своїм вертольотом-побратимом, де був екіпаж з японської Кадени, під шквальним вогнем прилетіли до них і забрали поранених. Данці зрозуміли, що вони не самотні, і це додало їм такої сили, що геть змінило хід сутички з повстанцями, яких удалося перемогти. Коли данці відступали, їхній командир ухопив радіо наземного диспетчера й сказав у мікрофон: «Педро, ви сьогодні надихнули моїх вікінгів і додали їм хоробрості. Дякую».

Це були чи не найкрутіші слова з усіх, що ми чули.

Через кілька днів один з хлопців, який брав участь у цьому бою, надіслав нам вірш про ті події. У перекладі він звучить так:

Нас це так зворушило, що неофіційним гаслом ескадрильї стало «Fortis Incito», що в перекладі з латинської означає «Надихай на хоробрість». Відтоді ми були готові літати на всі місії так, щоб «надихати на хоробрість» піхотинців.

Після кількох тижнів у Бастіоні наш екіпаж мав повернутися назад у Кандагар і зробити невеличку перерву. Ми й далі літатимемо на місії медичної евакуації. І в нас так само стрілятимуть, але це буде два-три польоти за зміну проти чотирьох-п’яти в Бастіоні. До того ж у Кандагарі ворог менш організований. Я чекала цієї перерви, хоч і скучала за Бастіоном. Мені повсякчас хотілося бути у вирі подій і відчувати в собі адреналін. Щоразу, коли нам доводилося летіти звідти, мені здавалося, ніби ми кидаємо напризволяще чудових людей, яких щодня підтримували. Але час настав. Треба було вантажитись у вертольоти й рушати назад у Кандагар.

Ми облаштувалися в Кандагарі й уже назавтра сиділи, чекаючи на сигнал тривоги. На перезмінці я пішла до вертольота, щоб, як звичайно, ввімкнути двигуни й перевірити радіо. Якесь шосте чуття, що завжди чудово вловлювало всіляке лайно, змусило мене глянути через праве плече вгору. Я побачила, що до мене прямує якийсь високопосадовець, але не могла зрозуміти, хто саме. Обличчя ніби було знайоме, але нормально розгледіти його крізь натовп підлабузників мені не вдалось. Я взялася до своїх справ — запустила навігаційну систему, поклацала радіо. Через кілька хвилин я побачила, що генерал і його оточення йдуть до мене. Клас. Я вимкнула все й почала вилазити з вертольота.

— Лейтенанте Дженнінґз.

Цей знайомий гаркавий голос я впізнала б будь-де. Уже багато років я була капітаном, і тільки одна людина могла називати мене лейтенантом. Чоловік вивищувався над усіма, наче вежа. Можу заприсягтися, що майже помітила, як він зневажливо дивиться на мене. То був майор Джонсон — мій перший командир з Японії, який змусив мене стояти в кабінеті й козиряти, відмовившись натомість одкозиряти у відповідь.

Тепер він уже був полковником. До цього престижного рангу доходив далеко не кожен офіцер, але я не здивувалася, що він — один з небагатьох. Він завжди мав схильність приписувати собі все добре, що зробили інші, і наступати на горло тим, хто стояв на його шляху. Я трохи здивувалася, що проти нього досі не порушили справи за дискримінацію, однак, гадаю, йому просто не довелося працювати з величезною кількістю жінок.

— Вітаю, — просто відповіла я.

Я не хотіла називати його «сер». І не думала, що він може якось зашкодити мені тепер. У Гвардії ми не так серйозно ставилися до рангів. Тут для нас більше важила компетенція і взаємодовіра. Очевидно, полковник Джонсон тільки недавно став командиром групи технічного обслуговування в Кандагарі. Я була неймовірно щаслива, що ми перебували на ротації і от-от мали вирушити назад у Бастіон, щонайдалі від таких людей, як Джонсон.

— Вітаю? Оце й усе, що ти мені скажеш? — Він розвернувся до оточення. — Лейтенант Дженнінґз завжди хотіла стати пілотом, але ж ви знаєте, як непросто здобути це місце, коли служиш у регулярних військах. Я завжди знав, що вона впорається, проте мав поводитися твердо, щоб загартувати її. — Він знову глянув на мене з моторошною посмішкою, якої я раніше не бачила. — Усім цим вона зобов’язана мені.