— Ага. Рада вас бачити. Але треба бігти… Виклик…

Я пройшла повз нього зі спорядженням у руках, прямуючи в бік ТОЦу. Відтоді я жодного разу не стикалася з ним, але певна: він досі думає, ніби я багато чим завдячую йому. І має рацію. Саме полковник Джонсон підбив мене потрапити на підготовку пілотів і довести самій собі, що він помилявся, скептично оцінюючи мої можливості.

У моєму житті траплялися трагедії й тріумфи. Я знала і любов, і втрати, і силу, і слабкість. Від тієї маленької наляканої дівчинки, що сиділа на каміні й нажахано дивилася, як б’ють її сестру, я пройшла великий шлях. Усе, що я пережила, таки навчило мене чогось і згодом дійде до кульмінації — до найбільшого життєвого випробування. Я перевірю свій максимум. Усі мої знайомі пілоти губитимуться у здогадках, як вони діяли б у такій ситуації. Правду кажучи, я вважаю, що можу назвати себе щасливицею. Але тоді я ще цього не відала.

У липні 2009 року, приблизно на середині мого п’ятимісячного розгортання, дорогою на ранковий інструктаж я почула знайомий голос. Цей соковитий карибський акцент я впізнала б де завгодно. Зайшовши за ріг будинку, я побачила широкі плечі й усмішку Тіджі Джонса (Ті-Джея) — мого друзяки з Каліфорнії. Наш командир, підполковник Ріс Гант, почав виголошувати промову й вітати наших новоприбулих товаришів. Ті-Джей зі своєю знаковою самовдоволеною усмішкою баламута стояв поруч з полковником Гантом. По другий бік від полковника стояв незнайомий мені чоловік, лише сантиметрів на п’ять від мене вищий і трохи старший. Довкола нього відчувалася атмосфера безтурботності, що ніби врівноважувала весь неспокій у кімнаті.

На половині кожного розгортання частина людей завжди їде додому, а на зміну їм приїжджають інші, яких спершу не забрали. Я вже попрощалася зі стрільцем і командиром повітряного судна, тож мені кортіло побачити свою нову команду. Звісно ж, я сподівалася залишитися зі Стівом, але могло статися й інакше. Керівництво міняло команди з помаху руки. Щодо мене, то я не хотіла літати ні з ким, крім Стіва. Разом ми все робили вдвічі швидше. Попрацювавши в Каліфорнії на наркомісіях, ми фактично навчилися читати думки одне одного.

Полковник Гант глянув на мене.

— Ем-Джей і Стіве, Тіджі — ваш новий стрілець.

ТАК! Це буде просто чудово. Ті-Джей — першокласний стрілець. А хто ж сидітиме в кріслі поруч зі мною?

— Прошу всіх привітати нового майора нашої ескадрильї Джорджа Дону. Він уперше в Афганістані й приїхав до нас із регулярних військ. Ем-Джей, піклуйся про нього гарненько.

Я зміряла оком нового командира й кивнула йому. Він не надто тривожився, як на новоприбулого в Афганістан. Джордж усміхнувся, і довкола його очей проступили зморшки, що з’являються від постійного перебування на сонці. Він стояв прямо, наче аршин проковтнув, волосся було підстрижене, як і в усіх інших, — виголені скроні й потилиця, короткий чуб на маківці. Проте він видавався таким собі хлопцем-гавайцем, серфером. Джордж Дона. Ми чули про нього. Ніхто з нас із ним не літав, але репутацію в регулярних військах він мав славетну. Тільки-но Джорджеві випадала нагода зняти з себе костюм пілота, він одразу перевдягався у свою природну уніформу — капці й пляжні шорти. Я подумала, що він і Ті-Джей добре почуватимуться в нашій кандагарській «команді вишки».

Коли інструктаж закінчився, усі скупчилися довкола новоприбулих.

— Тіджі! — гукнула я.

Він схопив мене за руку й підтяг до себе, щоб стукнутися плечима. Правда, я стукнулася в його плече лобом.

— Вітаємо на борту, Джордже. Ти літатимеш із хлопцями надзвичайно високого рівня, — промовив Дуґ, не виймаючи з рота незапаленої сигари.

Була лише сьома ранку. Невже він спав із цією штукою в роті?

Джордж безперестанку усміхався, тож я не могла сказати, чи дійшов до нього сенс коментаря про хлопців. Я була певна, що Шеррі не мав на меті мене вколоти, але його слова ще раз нагадали мені: я для нього — ніхто. Він ніколи не втрачав можливості показати (навмисно чи ні), що не вважає мене частиною команди.

Пізніше, того дня, коли ми новою командою йшли до «Пейв Гоука», Джордж потрапив під перехресний вогонь наших жартів.

— Ти ж раніше не літав з Ем-Джей, — жартома поінформував його Стів. — Будь ласка, не оцінюй увесь екіпаж «Пейв Гоука» лише з огляду на одну слабку ланку.

А тоді, ніби з наказу, відступив убік, щоб мій кулак до нього не дотягся. Стів уже мав гіркий досвід.

Ті-Джей зневажливо махнув рукою.

— Ти певен, Стіве? Я чув, що на «Гоуку» слабка ланка — це бортмеханік.

— Стули пельку і йди змащуй стволи, стрільцю, — відказав зі сміхом Стів.

Джордж усміхався й кивав, але говорив мало. Він, очевидно, вирішив змовчати. Гадаю, Джордж хотів подивитися, що станеться з цією самовпевненістю в небі. Ми показали себе. Щойно ми зняли «пташку» в повітря й перелетіли через огорожу Кандагара, усі сіли трохи пряміше й пильніше почали роздивлятися довкола. За кілька днів цей екіпаж став для мене чи не найкращим з усіх. Стів, Ті-Джей, Джордж і я. Ми всі працювали в єдиному ритмі, довіряючи інтуїції одне одного. Це була справжнісінька командна робота.

Добре, що екіпаж зміг так швидко зміцніти. І вже через два тижні після приїзду Джорджа я пробуду з ними найдовший день свого життя.

Відразу пополудні 29 липня 2009 року я сиділа в лівому кріслі пілота в нашому «Пейв Гоуку» — «Педро-15» («Педро один-п’ять»). Моя команда щойно вийшла на зміну, тож я перевіряла роботу радіо й проганяла головні двигуни. На сухісінькій доріжці для рулювання стояли ряди інших вертольотів. Спека дошкуляла не тільки екіпажеві. Літальному апаратові вона могла завдати ще більшої шкоди — зменшити потужність двигунів, через що ми б летіли повільніше. У такій гарячіні ми літали без дверей пілотів: так можна було провітрювати вертоліт і бачити землю, опинившись у хмарі пилу.

Я зігнулася, щоб налаштувати навігаційну систему на супутники «джи-пі-ес». Коли я знову підняла голову, то побачила, що до мене через бетонований майданчик біжать Джордж і решта екіпажу.

Добігши до вертольота, Джордж жбурнув мені через сидіння папірець. Я притисла той аркуш рукою в рукавичці до пульта керування, щоб його не підхопив вітер. Поки Джордж залазив у кабіну й пристібався, я розгорнула папірець і виставила зазначені в ньому координати. Стів і Ті-Джей стрибнули на свої місця й наділи шоломи, тож ми вже майже були готові злітати.

— Увімкнути батарею і ДСУ, — прочитав контрольний список через інтерком Стів.

Я вже ввімкнула це все, тож ми були на крок попереду.

— Увімкнути селектори пального, двигун номер один, двигун номер два.

Мої пальці знаходили перемикачі ще до того, як Стів закінчував читати пункт.

Я почула, як Ті-Джей позаду мене відкриває патронну коробку, вставляє стрічку в кулемет для стрільби через двері вертольота і з ляскотом збиває кришку. Вони зі Стівом прив’язалися витяжним шнуром, тож могли легко пересуватися кабіною і, якщо доведеться, безпечно висіти за дверима під час польоту. Я інстинктивно потяглася рукою назад і торкнулася гвинтівки, перевіряючи, чи справді вона на місці, тобто за моїм сидінням.

У формулярі місії було сказано, що ми маємо врятувати трьох американських солдатів, які перебувають у критичному стані. Вони супроводжували конвой і приблизно за двадцять п’ять хвилин дороги до Кандагара натрапили на засідку, озброєну саморобними бомбами, тобто якраз у межах «ідеальної години» лету, коли медики майже гарантовано можуть урятувати пораненого.

Ми взяли на борт іще трьох ПРів, і наш вертоліт був готовий злітати. Низькі й м’язисті, вони, з причепленим до ременів бронекомплекту спорядженням і прикріпленими до грудей короткоствольними карабінами GUA-5, скидалися на персонажів «Джі-Ай-Джо». З усіх героїв війни ПРів оспівують найменше. Удома мало хто чув про спецпризначенців Повітряних сил, але кожен піхотинець знає про них. ПРи не тільки ухвалюють медичні рішення, а й стають за головних у наземному бою.