Попри рани, я не відчувала болю. Очевидно, завдяки адреналіну. Разом з Ті-Джеєм ми побігли до «Кайови». Коли Ті-Джей показав, на який бік вертольота планує стрибати, я кивнула.

У ту мить я про це не згадала, однак лишила там дещо зі своїх речей, зокрема прапор. Уперше я йшла в бій без чарівного амулета, але нам з Ті-Джеєм треба було летіти впорожні. І хоч ми кинули наш рідний вертоліт, я була рада, що сідаю на новий. Ми зігнулися під лопатями робочого гвинта й посунулися до протилежних шасі, щоб не збити «пташці» баланс. Я поставила праву ногу на шасі й перекинула ліву, щоб сісти на металеву підвіску, яка йде від фюзеляжу до ракетного блока, а потім прихилилася спиною до вертольота й зачепила гвинтівку за гондолу двигуна.

Перш ніж ми злетіли, я кинула очима на нашу поламану «пташку». ПРи винесли назовні двох із трьох поранених і готувалися повантажити їх на борт побратима. «Педро-16» щойно приземлився метрів за дев’яносто від них — на відстані, яку треба йти під кулями по розпеченому камінню майже цілу вічність. Я зауважила двох ПРів і трьох поранених, а потім — хай йому грець! — Стіва, який тримав ноші з одного кінця, хоч його мала забрати інша «Кайова».

Я знала Стіва досить добре й усе зрозуміла: він побачив, що ПРи не зможуть самостійно перенести двох поранених туди, де приземлився «Педро-16». Тому й узявся допомагати ПРам під прицільним вогнем бійців Талібану. Я лютувала, що він наражає себе на небезпеку, але водночас пишалася ним. Гордість і нерви. А ще я заздрила, що він, на відміну від мене, таки переконав ПРів дозволити йому лишитися.

Я обв’язала витяжний шнур довкола підвіски ракетного блока й пристебнула другий кінець до пояса, а тоді двічі ляснула по фюзеляжу, даючи пілотам команду на старт. Проте вони вже почали підніматися. Навіть безстрашні пілоти таких вертольотів не хотіли там лишатися ні на мить. Я почула, що гвинти запрацювали інакше: їм було важко нести зайвих двох людей, на яких «Кайова» не розрахована. Я відчула, як вертоліт легшає. Це означало, що ми зараз злетимо.

Потім за один момент я наче знову пережила всі свої різдвяні свята. Мою увагу привернув крихітний спалах світла метрів за шістдесят позаду розбитого вертольота. Я дивилася трохи нижче від цівки гвинтівки, зачепленої за ракетний блок, і побачила спочатку один, а потім другий спалах світла з дула таліба.

Нарешті. Стріляють звідти! Мені хотілося переможно закричати. Це означало, що я знаю, куди стріляти. Я розуміла, що Ті-Джей крізь фюзеляж не міг бачити цих спалахів. Поки вертоліт піднімався, мені вдалося випустити з десяток куль. Сумніваюся, що вони когось убили або принаймні поцілили. Я могла сподіватися лише на те, що трохи відігнала ворога, аби ми могли спокійно злетіти. Якщо я зняла куряву, то є шанс, що й інші зможуть побачити, куди я лучила, і націлять туди власну зброю.

Однак у мене не було радіозв’язку з пілотом «Кайови», тож після кількох пострілів я збагнула: більше стріляти не можна. Зрештою, ось-ось мала підлетіти інша «Кайова». Я не мала вибору: треба було берегти набої.

Потім мені сяйнула думка, від якої всередині все стерпло. Те, що я нарешті змогла побачити спалахи від пострілів, означало, що таліби помітили нашу спробу евакуації й вирішили вийти з засідки, щоб покінчити з рештою команди рятувальників, які лишилися на землі.

Двадцять хвилин польоту до найближчої передової оперативної бази здалися мені годинами. Я відчайдушно чіплялася за ракетний блок, а вітер майже здирав з мене одяг. Але найгіршим було те, що я не знала, чи вибралися звідти Стів і ПРи. «Педро-16» пронісся повз нас через кілька секунд, і я не встигла розгледіти, чи є на борту мої бойові товариші.

Поки я дивилася на землю, різкий вітер вирвав з моєї кишені сонцезахисні окуляри. Прив’язана до вертольота, я вдихала гаряче пустельне повітря на швидкості сто тридцять вузлів і спостерігала за тим, як вони здіймаються у височінь. Раптом мої «Оаклі», кружляючи, полетіли донизу, на афганську землю, і я засміялася, уявивши десятирічного кандагарського козяра, який носитиме їх, коли пастиме кіз.

Через двадцять хвилин вертольоти «Кайова» перелетіли через колючий дріт ПОБу «Фронтенак». Вони мали висадити нас, після чого, швиденько заправившись і набравши боєприпасів, помчати назад до конвою. Тепер я безперестанку думала про тих, кого покинула. Я відстібнулася й стрибнула ще до того, як полози торкнулися землі. Соромно сказати, але я навіть не повернулася відкозиряти хоробрим пілотам «Кайови», які щойно нас урятували, бо дуже хотіла довідатися про долю Стіва та інших.

Я рушила до бази, майже не помічаючи нажаханих очей солдатів, що товклися довкола. Уявляю, який у мене був вигляд: просяклий пальним бронежилет, засохла кров на руці й нозі, авіакостюм, зав’язаний рукавами довкола талії, гвинтівка напоготові, а на голові — шолом. Я вже була по цей бік дроту, але й досі відчувала в крові адреналін.

Дорогу мені перейшов якийсь солдат із квадратною щелепою.

— Геть! Мені треба в ТОЦ, — скомандувала я.

Я прямувала в тактично-оперативний центр, позначений сигнальними флагштоками, де можна було по супутниковому зв’язку й радіо дізнатися, чи вижила наша команда.

Солдат, що стояв переді мною, розкривав комплект першої меддопомоги. Потім я побачила сині латексні рукавички — очевидно, «Кайова» передала по радіо, що везе на полозах пораненого пілота. Я проігнорувала його й рушила вперед. Заскочений зненацька, медик ступив крок назад і спотикнувся. Тільки в цю мить я помітила коло себе Ті-Джея. Невже він ішов поруч від самого приземлення?

— Капітане… Капітане, сер, мені треба оглянути ваші рани. Я не можу відпустити вас, поки не подивлюся, — наполягав медик.

Пустивши повз вуха його «сер», я йшла далі, але медик не відставав від мене й Ті-Джея. Не сповільнюючи ходи, я перекинула гвинтівку в ліву руку й показала йому праву.

— Бачиш? Усе гаразд. Трохи шрапнелі, але вона маленька, я зможу дістати її потім.

— Гаразд, — сердито впирався він, — проте я хочу оглянути й ногу.

Роздратована, я зупинилась. Подивившись йому в очі, я спустила штани просто посеред двору. За нашим незграбним танцем спостерігали близько десятка солдатів, однак я не була певна, що до того моменту під бронею й шоломом вони розпізнали в мені жінку. Тепер вони витріщалися відкрито — на мої труси «Гелло Кітті».

Ті-Джей ступив крок до найближчого солдата і майже прибив його поглядом до землі.

— НА ЩО ТИ, бляха, вирячився?

Усі чоловіки, вийшовши з заціпеніння, знову швиденько взялися до своєї роботи. Медик скористався з можливості оглянути мою ногу й опустився на коліна.

— Гаразд… кров уже не йде. Ви вільні… мадам.

Утішений тим, що наді мною не нависає смертельна небезпека, він дозволив мені йти далі, але не припинив своїх танцювальних маневрів поруч, дістаючи на ходу якісь пігулки.

— Знеболювальне й антибіотики, — сказав він і всунув мені таблетки.

— Е ні. Без стимулянтів. Якщо команда не вибралась, я лечу по них назад.

— Розумію, мадам, але хоч ковтніть антибіотик. У вашій руці й нозі сторонній матеріал. Ви ж не знаєте, що було в тій кулі.

Логічно. Я схопила пігулку, яку він мені простяг, і відразу ж проковтнула.

Він боязко потер своє колюче підборіддя, сором’язливо й водночас переможно усміхнувся, а тоді показав іще одну пігулку.

— Узагалі, оце антибіотик.

Я ледь не вдарила його, бо не потребувала анестетиків. Рани вже не боліли. Мене турбувала доля інших. Якщо вони не дісталися до бази, я маю бути в стані бойової готовності, щоб повернутися й забрати їх. Звісно ж, до їхніх послуг були й інші команди, і мені дозволили б вилетіти знову тільки після звіту, але в той момент я про це не думала. Якби було треба, я б викрала одну з вантажівок і повернулася назад.

Я потяглася до фанерних дверей ТОЦу і рвучко смикнула їх. Вони з грюкотом зачинилися за мною й Ті-Джеєм. На нас глянуло кілька пар очей, але всі відразу ж повернулися до роботи: зрештою, обстріляно конвой і збито рятувальний вертоліт. Такі речі важливіші за відвідувачів.