— Чим можу допомогти, мадам? — спитав найближчий до дверей солдат, не відриваючи очей від монітора.

— Я лише на хвильку, солдате. Я «Педро один-п’ять», мені треба знати, що з моїми пораненими й рештою екіпажу.

Усі водночас подивилися на нас із Ті-Джеєм. Ніхто не промовив ані слова, і я з жахом відчула: вони знають щось таке, чого не знаю я. Вони чули наші заклики про допомогу по радіо, коли нас атакував Талібан?

Двері знову рипнули — за нами зайшов Джордж. Він прилетів другою «Кайовою». На його обличчі проступала тривога, як і в мене.

— Агов, Стів і наші ПРи нормально вибралися звідти? — запитав Джордж.

Капітан, чия уніформа видавалась аж надто чистою, встав із-за свого фанерного столу.

— Усі вибрались успішно, — сказав він.

Три чудові слова.

Я не могла дочекатися, коли зможу обійняти Стіва й добряче зацідити йому.

Коли ми повернулися в Кандагар, я пішла до ТОЦу з усім спорядженням, крім, звісно, прапора та інших речей, які лишила у вертольоті. Мене вибіг зустріти начвир (начальник виробництва), що відповідає на аеродромі за дії ремонтників. З досвіду роботи офіцером техобслуговування я пам’ятала, що ці хлопці люблять усі літальні апарати як класичну автівку, яку завжди тримаєш доглянутою під брезентом. Вони знали особливості кожного вертольота, і «сто вісімнадцятий», що його ми недавно покинули в пустелі продірявленим і просяклим пальним, був одним з найкращих.

Привітавшись із начвиром, я сказала:

— Мені так шкода «сто вісімнадцятий» і всієї вашої, хлопці, роботи з вітровим склом.

На якусь мить він спантеличився. У нього навіть відвисла щелепа. Потім він опанував себе і мрійно обійняв мене разом з усім спорядженням.

— Ти, бляха, жартуєш? Я дуже радий тебе бачити. З вами все гаразд?

Я ще остаточно не зрозуміла, що з нами, зрештою, сталося. Звісно ж, ми були важливіші за покинутий вертоліт, але з якоїсь причини мій мозок і досі поривався в бій, тож, поки не мине ця ейфорія, я не зможу оцінити, як близько ми були до смерті чи полону.

Начвир рушив зі мною до ТОЦу, допомагаючи нести частину спорядження. Коли я звела очі, то побачила, що до мене прямує хтось із керівництва. На щастя, то був не полковник Джонсон, проте з кількості людей довкола можна було зробити висновок, що це все одно хтось поважний. Коли він підійшов ближче, я побачила зірочки на його уніформі й зрозуміла: це командир бази.

— Капітане! — прокричав він, підступивши до мене. — Ви Ем-Джей?

— Так, сер, — відповіла я.

Слово честі, мені геть не хотілося тоді робити цього. Можна мені принаймні скинути спорядження і змити з дірок у руці пальне?

Він простяг праву руку й інтенсивно потрусив угору-вниз мою, щасливий, що йому не доведеться писати листа моїм рідним.

— Я думав, що вас підстрелили. Це ваша кров? — спитав він. — Де саме ви вхопили кулю?

Він засипав мене питаннями, трясучи мою руку, побиту шрапнеллю.

Я перевернула руку, яку він так і не відпускав, щоб показати рани на передпліччі.

— Отут ушкодження найсильніші, але…

Він миттю відсмикнув руку, ніби обпікся.

— Емм, вони здебільшого поверхневі. Не так уже й боляче, — незграбно закінчила я.

Вираз великомученика на його обличчі розсмішив мене.

Я не могла не гигикнути, хоч відразу ж стримала сміх: енергійно трясти руку пораненого пілота на очах усього оточення — чудова вистава.

— Що ж, принаймні кров у вас скипається добре, — засміявся він.

Запала незручна мовчанка. Усе йшло не за його планом. Я спробувала трохи зняти напругу.

— Ні. Я припалила рани сигарою, яку саме тоді курила, — пожартувала я.

Усі зареготали, однак у тому сміху вчувалося, що ніхто з присутніх не певен, чи я пожартувала. Я рушила далі до ТОЦу, щоб відзвітувати про політ.

Зазвичай на звітування не допускають нікого, крім екіпажу, тож команда може спокійно описати все, зокрема й невдачі. Але, коли я зайшла в ТОЦ, стало очевидно, що цього разу все буде інакше.

Зазвичай у ТОЦі, приміщенні шість на дванадцять метрів, одночасно перебуває не більше від п’яти-десяти осіб. Того дня я з подивом побачила, що там товклося близько п’ятдесяти людей, які хотіли почути, що з нами сталося п’ятьма годинами раніше. Ріс розчистив мені шлях і міцно обійняв. Він якось сказав, що я йому наче молодша сестра, і з виразу його обличчя було видно: це серйозно.

— Бляха, я дуже радий тебе бачити, — мовив він.

Думаю, я вперше й востаннє почула від нього слово на Б.

Кілька секунд я міркувала про те, як сильно це все позначилося на нашому командирові. Люди, за яких він відповідав, опинилися в такій страшній небезпеці. Я обміряла оком кімнату, подивилася на начальство, розвідників, капелана та інших людей, з якими не була знайома. Я думала, як вони сприймуть наші слова про те, що все пішло не так. Аудиторія ж досить різношерста. Я помітила також уніформи «Кайови», сподіваючись, що то пілоти, які мене витягли з пекла, і в мене буде нагода їм подякувати. Але часу перевірити, чи справді це вони, не було — ми відразу ж перейшли до звіту.

Кімната була заповнена людьми, тож довелося стояти. Правда, мене трохи здивувало, що ніхто не запропонував виснаженому екіпажеві сісти на вільні місця. Я глянула на закривавлену уніформу, суху але пропахлу пальним, вирішивши, що люди витріщаються на мене саме через це. Джордж, як керівник польоту, прокашлявся й заговорив.

— Політ почався без проблем. Ми дістали від розвідки інформацію по радіо про наявну небезпеку і про те, що до нас долучаться «Кайови».

Фактично це був звичайнісінький звіт. Він нічим не відрізнявся від інших, крім певних нюансів і великої кількості народу. Я почала непокоїтися, думаючи, що в деяких наших рішеннях можна засумніватися, хоч і вважала, що в той момент ми ухвалили найкращі з рішень. Звісно, нас можна звинуватити в тому, що повертатися вдруге було не варто.

Хтось може сказати, що ми мали дочекатися А-10, але там, унизу, було троє поранених американців, які потребували невідкладної допомоги. Ми мали всі підстави думати, що ворогові просто пощастило влучити в мене. Ніхто й слова не мовив про те, що «Педро-16» відмовився входити в небезпечну зону.

Коли Джордж і командир «Педро-16» дійшли до того, як ми опинилися в пастці, втрутився другий пілот і почав говорити таке, що я не збиралася просто так пускати повз вуха.

— Потім ми приземлилися, щоб забрати вас, — сказав він, прокашлюючись.

— Хвилиночку, — перебила його я.

П’ятдесят облич повернулися до мене. Приблизно п’ятеро людей уже знали, що я зараз скажу, і, судячи з їхнього виразу, їм аж полегшало від того, що хтось таки змусить «Педро-16» пояснити свою гівняну поведінку.

Ну ж бо, Ем-Джей. Учисть їм.

— Хлопці, чому ви не забирали нас так довго? — відверто спитала я. — Ви зливали пальне? Я гадала, що ви сядете поруч, щойно ми вимкнемося.

Пілот вирячився на мене й не міг повірити своїм вухам. Тиша, яка запала в кімнаті, приголомшувала.

— Ви не так уже й довго були на землі, — відрізав він. — Отже, в ту мить…

— Ні, — перебила я його. — Ми були на землі хвилин із двадцять!

— Певен, що вам так тільки здалося, Ем-Джей. — Він гиготнув так, наче розмовляв з дитиною. — Насправді це тривало менше.

— Розвідко… Як довго ми були на землі?

Хлопці й дівчата з розвідки чули наші перемовини по радіо й записували геть усе.

— Ем, вісімнадцять хвилин, капітане, — боязко відповів командир розвідки, не бажаючи встрявати в суперечку.

— Вісімнадцять хвилин, — впевнено кивнула я. — Гаразд, то що ви робили вісімнадцять хвилин?

Вісімнадцять хвилин — це достобіса довго, коли ти сидиш під обстрілом на землі, а над тобою кружляє вертоліт, відмовляючись приземлитися.

— Я не знаю, — сказав він.

Я подивилася на пілотів «Кайови» — вони штурхали один одного ліктями й хитали головами. Правда була в тому, — ми всі це знали, — що нам і досі довелося б чекати там, якби не екіпаж «Кайови». Тільки коли вони приземлилися, показавши «Педро-16», що це безпечно, і перебравши керування операцією на себе, той нарешті був змушений якось зреагувати.