Якщо чесно, то я дуже чекала на прискіпливу оцінку ушкоджень. Кількість виведених з ладу систем і дірок у фюзеляжі точно могла б претендувати на якийсь рекорд. На жаль, ми ніколи не знатимемо цього напевно.

Щоб причепити «сто вісімнадцятий» до системи, треба було відпиляти гвинти. Згідно з інструкцією, можна було відпилювати по одній лопаті, обертаючи кожну з них до носа вертольота. Однак наші хлопці знали: вони на ворожій території, і, ясна річ, хотіли зробити все якнайшвидше. Тож хутко відпилювали лопаті, не обертаючи їх до носа. Раптом кілька іскорок розтопленого металу впало на вкриту калюжами пального підлогу вантажного відсіку. Вертоліт відразу ж спалахнув.

Хлопці з техобслуговування шоковано дивилися на охоплений вогнем вертоліт. Перш ніж полум’я поглинуло геть усе, один з них простяг руку в кабіну пілотів і дістав мою сумку — саме ту, з прапором, яку я брала з собою на кожну місію. Я довіку буду вдячна йому за це. Коли він повертав її мені, трохи обвуглену й розтоплену по краєчках, я обхопила його руками і стисла так сильно, як тільки могла. Він був моїм героєм.

Наприкінці того розгортання, коли прибула наша зміна, один з молодих пілотів зупинив мене по дорозі до ТОЦу.

— Привіт… який у вас був позивний? Ми намагаємося придумати якийсь собі.

— «Педро». Ми були «Педро».

Я так цим пишалася. Ми завжди будемо «Педро».

— «Педро»? Чому, ви хіба біля Мексики?

Я просто засміялася й пішла геть. Він потім усе зрозуміє.

Пізніше я дізналася, що наступна ескадрилья зберегла наш позивний. Очевидно, ми створили йому певну репутацію серед американських та міжнародних наземних військ. Коли хтось зазнавав поранення на бойовищі, звернутися можна було багато куди. Але, чуючи по радіо позивний «Педро», поранені знали: ми витягнемо їх за всяку ціну.

Станом на 2015 рік, по шести роках, традиція живе: кожна наступна ескадрилья й далі використовує позивний «Педро». На тому розгортанні ми заслужили собі право називатися «Педро», і я нарешті відчула, що тепер з чистим сумлінням можу ходити тими самими коридорами, що й герої, яких так шанувала.

Дорога назад у Штати була веселішою, ніж я могла уявити. Ми зупинилися на Дієґо-Ґарсії — острівному рифі у формі підкови посеред Індійського океану з маленькою військовою частиною. Нам нічого не треба було робити — тільки пити й радіти, що ми досі живі.

Пообідня година почалася досить тривіально. Дехто з нас випив по одному-два коктейлі. Але все пішло шкереберть, коли один зі стрільців почав демонструвати всім те, що сам називав «голими обіймами стрільця». Тебе хтось обіймав і через плече невиразно промовляв: «Я люблю тебе», поки ти не поплескаєш його по руці й не скажеш: «Я теж тебе люблю». Потім до тебе доходило, що в нього труси опущені аж до щиколоток. Неважко здогадатися, як швидко така історія могла обернутися на щось погане, але там, на Дієґо-Ґарсії, хтось ніби відкрив запобіжний клапан і випустив усім пару. Ми любили одне одного. Любили по-справжньому. І щойно пережили чи не найшаленіше розгортання.

День потроху минав, а ми вдивлялися в океанську далечінь. Нас, трохи сп’янілих, збиралося дедалі більше. На піску вже стояло близько двадцяти людей, що пробували воду великими пальцями ніг. Почувши за плечима якесь гиготіння, я глянула праворуч уздовж пляжу й побачила те, що запам’ятається мені на все життя. Метрів за три від мене біг до води Дуґ Шеррі, в білих трусах-боксерах, з недокурком сигари між зубами.

Чотири місяці ми, вкриті піском і брудом, були в самісінькому серці пустелі, і намір стрибнути в Індійський океан раптом зробився найкращою ідею з усіх, що тільки можна придумати. Ми тут-таки роздяглися й стрибнули у воду слідом за Дуґом. Океан був теплий і приємний, мені не хотілося вилазити з води. Те плавання, яке я пам’ятатиму завжди, зміцнило нас і фізично, й емоційно.

Після короткого тропічного перепочинку на Дієґо-Ґарсії настав час повертатися в реальне життя. В Америці реальність відразу ж приголомшила. Декого з нас навіть аж занадто. Повернутися до родини після війни й зануритися в повсякденне банальне життя (сплата рахунків, заповнення форм на повернення податків) часом досить складно.

Комусь після повернення додому буває тяжко дізнатися, що без нього нічого не змінилося. Діти грали в спортивні ігри, ходили до школи, знайомилися з новими друзями. Подружжя заправляли автівки, їхали по харчі, базікали по телефону, тим часом як ми обмінювалися пострілами з навченим, цілеспрямованим ворогом і рятували молодих чоловіків та жінок без рук чи ніг, які спливали кров’ю в задній частині нашого вертольота.

У цьому ніхто не винен, але знову стати частиною монотонного світу якось навіть нереально. Треба поринути глибоко в себе й клацнути перемикачем режиму виживання. Декому з нас це вдається краще за інших.

По поверненні я взяла невеличку відпустку й навідала в Остіні маму. Я адаптувалася нормально, але іноді прокидалася посеред ночі, вкрита холодним потом. Мені не снилося, що в мене стріляють. Найскладніше було відновитися після екстремальних рятувальних місій і змиритися з тим, що ми не змогли врятувати всіх. Хоч, правду кажучи, найчастіше ми таки встигали врятувати поранених. Одначе, коли я згадую місії, на думку чомусь спадають саме ті, кого ми втратили. Чи зробила я все від мене залежне? Чи могла дістатися до них швидше?

Незабаром мене почали дратувати люди, які, приміром, скаржилися на довге чекання рахунку в ресторані. Мені більше не подобалися фільми жахів і стрічки про війну. Перший фільм, який я переглянула, повернувшись додому, — «Грім у тропіках». Це неймовірно весела картина, але вона починається сценою, де знімають кіно про війну у В’єтнамі й героєві випускають кишки. Довелося вийти з кінотеатру. Це було надто правдиво, і я просто не могла з цього сміятися. У реальному житті траплялися й набагато страшніші речі, але, спостерігаючи за цим на екрані, я знов почувалася винною через те, що тішуся кіно, а хтось більше ніколи не побачить дорогої людини. Я не могла дивитися, як для розваги й сміху використовують кадри з кров’ю.

Коли я знову опинилася вдома, оточена монотонністю буденного життя, то почала напружено боротися з нудьгою. Здавалося, що моя відвічна залежність від адреналіну скоро мене вб’є. Планка смертельно небезпечного в мозку змістилася до рівня «потрапити під обстріл на ворожій території», тож я почала шукати можливостей полоскотати собі нерви всюди, де тільки могла. Я зауважила, що стала їздити мотоциклом швидше й різкіше завертати. Я захопилася скайдайвінгом. Того кайфу, на який я підсіла, не могло дати ніщо інше. Це було просто кумедно. Я зрозуміла, що коли й далі набиратиму обертів, то, зрештою, зайду надто далеко. Треба було щось змінювати.

Навесні 2010 року мене відрядили на підвищення кваліфікації командирів екіпажу на Кіртлендську базу Повітряних сил в Альбукерке. Як завжди, я добре себе зарекомендувала на тренуваннях, тож пройшла курс швидше. Однак, повернувшись в ескадрилью як командир екіпажу, я зіткнулася з холодною реальністю. Я була добрим пілотом, але тут повною мірою відчула тягар нового клопоту. Як командир, я відповідатиму за літальний апарат, де є люди. Від моїх рішень залежатимуть життя і смерть потерпілих та екіпажу. Я маю показати найвищий клас — і фізично, як пілот, і психологічно, як лідер. Це мій обов’язок перед екіпажем.

З досвіду знаю, що всі, хто бував на війні за обгородженою дротом територією, бачили справжні бойові дії. Повернувшись додому, вони переживають посттравматичний стрес. Важко сказати, чи кожен відчуває потім певний «розлад». Я не психолог. Можу лише зазначити, що мої друзі по ескадрильї часто ділилися зі мною своїми переживаннями — домашніми проблемами, постійними нічними кошмарами та іншим. Мені завжди говорили, що звернутися в цій ситуації по допомогу означає зруйнувати собі кар’єру. Проте серед нас було стільки таких людей (і я поміж них), що мені подумалося: коли я бодай наполовину той лідер, яким хочу бути, то маю показати приклад і звернутися по допомогу перша.