— Гаразд, тож у цей момент приземлилися «Кайови», — провадила я, втішена, що домоглася свого, і готова звітувати далі.

— Правильно, — сказав Джордж із задоволеною усмішкою на обличчі.

Потім ми дійшли до того місця, коли я почала стріляти. Я відчувала, що чітко визначила позицію ворога, бо впевнено бачила точку обстрілу, але не мала зв’язку з пілотами «Кайови». Я могла б поставити в скрутне становище інший літальний апарат, якби він опинився на лінії вогню. Правду кажучи, рішення було неідеальне, і мені мало б дістатися на горіхи. Пілот «Педро-16» самовдоволено посміхнувся, бо знав, що зараз буде, і радів з того, що цього разу перепаде мені.

Але Джордж просто проминув те, що я стріляла, і запитав, чи є в аудиторії ще питання. Я не могла в це повірити. Звіт майже закінчився, і я вже ось-ось мала вийти сухою з води. Потім один з армійців підняв руку.

— А хто стріляв з мого шасі? — запитав він.

Лайно! Тепер я точно матиму величезні проблеми. Бажання захистити Стіва й інших затуманило мій розум, і, мабуть, тепер мене за це дискваліфікують. Ось тобі й маєш кар’єру пілота!

Я глибоко вдихнула й смиренно підняла руку десь до рівня вуха.

— Емм, то була я.

— Бляха, п’ятірка! Це було круто! — відповів він, усміхаючись. — У нас закінчилися патрони, і коли я побачив той спалах, то вже подумав, що ми звідти не виберемося. Ти змусила їх пригнутись, і ми змогли злетіти. Класна робота!

— Дякую, — сказала я й подивилася на Ріса, намагаючись угадати, чи будуть у мене проблеми.

Він прочитав мої думки й заспокійливо усміхнувся. Усі погодилися з тим, що я мусила натиснути на спусковий гачок. Хвала небесам, що я на нього натисла.

Капелан ступив крок уперед і оголосив: «Якщо комусь із вас треба «з Кимось поговорити», то я готовий». Ми перезирнулися й ледь не засміялися. Ні, дякуємо. Особливо тепер, коли ми стоїмо перед п’ятдесятьма людьми й від утоми не можемо навіть звести рук.

Після звіту до мене підійшов Ріс і оглянув мою руку. З виразу його очей я бачила, що він хвилювався сильніше за всіх. Відчуття було таке, ніби він ось-ось розридається. Ріс тоді був командиром ескадрильї і відповідав за нас усіх.

— Ем-Джей, ти маєш піти обстежитися, — мовив він без емоцій.

Я не сказала йому, що насправді найдужче мені боліла спина. Щось у ній змістилося, коли ми сідали, і я мала погане передчуття, що ще про це згадаю.

Я вийшла з ТОЦу. Коли двері зачинялись, я почула, як Ріс наказує відвезти мене до шпиталю. Було близько п’ятої вечора, а на вулиці й досі стояла шалена спека. Та мені було байдуже: я ж у Кандагарі. Я знала, що мені неймовірно пощастило, що стою тут, а не їду з мішком на голові в якійсь вантажівці талібів до їхньої бази десь у Марджі. Я почула, як за мною відчинилися й зачинилися двері ТОЦу, і повернулася. Позаду стояв Дуґ Шеррі. Він дивився повз мене на доріжку для рулювання, стискаючи зубами недокурок сигари.

Я чекала на його реакцію: чи він і далі мене ігноруватиме, як раніше, чи почне розказувати, скільки всього я зробила неправильно.

— Привіт, Дуґу, — мовила я, приготувавшись до будь-якого розвитку подій.

Минуло секунд із двадцять, перш ніж він зирнув на мене. Тоді оглянув своє взуття, пхнув камінчик, трохи поворушив ним і, ніби щось вирішивши, звів очі на мене.

— Хороша робота, мала.

Мене ніби по голові вдарили. Інші члени його команди покинули ТОЦ відразу ж за ним, і він рушив з ними до воріт, прямуючи в їдальню. Уже і їхній слід прохолов, а я досі стояла там, приголомшена. Це була найвища оцінка моїх здібностей з усіх, на які я могла сподіватися. Таке визнання від пілота його калібру, зважаючи на нашу складну історію взаємин, означало для мене більше, ніж усі медалі, що їх у майбутньому пришпилять мені до грудей.

Трохи побурчавши, я погодилася, щоб мене відвезли до шпиталю. Мені зробили рентген, дістали кілька шматочків шрапнелі й промили рани сольовим розчином. За годину я вже була в ТОЦі, готова до роботи. Тільки-но стало зрозуміло, що сьогодні нас уже не випустять літати, ми з екіпажем вирушили до прикрашеної різдвяними вогниками вишки. Нам не хотілося відпочивати. Дещо треба було закінчити.

Ми сиділи там, спостерігаючи, як заходить сонце, нюхали відстійник і по черзі брали запальничку, підкурюючи сигари. Я витягла ту, яку весь час зберігала в рятувальному жилеті. Мені здалося, що це найкращий привід для святкування з усіх можливих. Хтозна, чи буде в мене ще такий шанс?

Ми всі посміялися з очевидної небезпеки курити сигари в просяклому пальним одязі на дерев’яній вишці, але в той момент більшість із нас почувалася майже непереможною. Я б сказала, куленепробивною, хоч то, звісно, була неправда.

— Гей, Стіве, закладаюся, навіть тобі перепаде, якщо розповіси цю історію в барі, — пожартував один з хлопців.

Ми ледве не надсадили животи від сміху, і нам це допомогло більше, ніж усякі слова капелана. Шок іще не минув, однак ми були неймовірно щасливі з того, що лишилися живі, зібралися разом і кепкуємо зі Стіва. Я сумую, згадуючи ті дні, коли літала зі своєю бойовою родиною. Від цього спогаду мені стає на серці найтяжче.

Пізніше, того вечора, ПРи полетіли за своїм товаришем, якого ми лишили з конвоєм. Ніхто з нас не мав наміру йти в ліжко, не дізнавшись напевно, що він у безпеці. Ми готові були зачекати. Джордж попрямував до біотуалету. Я чистила гвинтівку в тій частині ТОЦу, де стоять шафки екіпажів, неподалік від біотуалетів, коли почула шум.

— От чорт!

Пластикові двері різко прочинились, а за ними й задні двері ТОЦу, з яких вилетів схвильований Джордж.

— У тебе все гаразд? — спитала я.

Тепер, коли адреналін трохи відступив, я дещо хвилювалася про всіх. В емоційному плані нас ніби кидало від відбійника до відбійника, тож мені було цікаво, що ж так вразило Джорджа.

— У мене теж влучила куля! — сказав він.

— Маєш на увазі — в жилет?

Коли ми повернулися на Кандагарську базу й оглянули спорядження, Джордж помітив, що шрапнель частково поцілила в його броню, застрягши в рятувальному жилеті й пошкодивши сигнальну ракету. Якби та вистрелила, то додала б нам зайву проблему. Ми тихо подякували провидінню, що все обійшлося.

— НІ! — сказав він. — Я щойно дістав шматочок зі стегна!

На щастя, шрапнель увійшла не надто глибоко і крові витекло небагато, але діставати з тіла частину кулі однаково досить неприємно. Рану треба буде перевірити про всяк випадок, але з Джорджем, здається, все добре.

Я знала, що він відчував. Я вже дістала п’ять шматочків кінчиком ножа, і впродовж наступних кількох днів витягну ще близько десяти, коли вони повилізають на поверхню шкіри. Я намагалася робити це, коли ніхто мене не бачив, бо людей від такого починало нудити. Але не могла припинити шукати, чекаючи, що ось-ось знайдеться ще щось. Ворожий метал у тілі дратував.

Ще до світанку ПРи привезли свого побратима цілим і здоровим. Ми повернулися до звичних справ. Ріс, як наш командир, докладав неабияких зусиль, щоб вивести на бойовище канадців і скинути на наш покинутий вертоліт щось таке, що знищило б усе засекречене обладнання на борту, але марно. На каналі «Хижака»[8] ми вже бачили, як вантажівка талібів везе частини вертольота, і я розуміла: коли Ріс дивився на це, то почувався так, ніби зазнав поразки. Він зробив усе можливе, щоб вертоліт не потрапив до рук ворога, однак тепер мусив спостерігати на екрані, як його потроху розтягають у різні боки. Відчуття було жахливе. Ніхто не хотів, щоб наше обладнання потрапило у ворожі руки. Частину того обладнання ми мали забрати з собою, коли рятувались, але нам довелося летіти впорожні. Та й, правду кажучи, тоді ми не думали про це.

У наступні дні наземні й повітряні сили намагалися витягти наш вертоліт з ворожої території. Команда відновлення придумала пригнати туди великий вертоліт «Шинук» із подвійними гвинтами, який міг би забрати нашу важку «пташку» на вантажній системі підвіски. Для надійності до операції добровільно долучилося кілька людей із техобслуговування.