Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.

Ми позивалися не для того, щоб примусити військових до чогось. Ми позивалися, щоб командири могли обирати найліпші з команд і тренувати їх без огляду на гендерні особливості. І хоч що скажуть ті, хто вважає загрозливою саму ідею сильних жінок-воїнів, реальність така, що переважна більшість учасників воєн підтримує такі зміни.

Чоловіки, які ухвалюють рішення на передовій, служачи в бойових умовах разом з жінками й бачачи, на що вони здатні, хочуть цих змін. Я ще не зустрічала жодного чоловіка, який, маючи досвід спільної з жінками служби, виступав би проти цього. Досвід супротивників новації переважно обмежується тим, що вони уявляють, як на війну потрапляє їхня сестра чи дружина й не може пристосуватися до бойових умов. Але, очевидно, кожна з них зовсім не схожа на тих жінок, які багато років тренувалися в бойових умовах.

Мій досвід підказує: змінити погляд, який базується на вигадках, зазвичай найскладніше. Переконання таких чоловіків ґрунтується на забобонах і не має нічого спільного з реальністю. Деяким чоловікам геть байдуже, про що свідчать факти і чого саме досягла жінка. Ніщо у світі не здатне зрушити їх з тепленького місця. Тому я розуміла, що нам слід готуватися до довгої, затяжної битви.

Проте вранці 23 січня 2013 року, коли я була у своєму офісі, мені несподівано зателефонував Мет Венте — командир моєї ескадрильї, який підтримав мене в цьому позові. Я працювала за столом, тож стишила голос, щоб не заважати іншим.

— Дозволь привітати тебе, Ем-Джей! — вигукнув він.

— З чим? — прошепотіла я, не відриваючись від роботи.

Я й гадки не мала, про що йдеться.

— Ти це зробила! — прокричав він мені у вухо.

Потім Мет повідомив, що міністр Панетта щойно скасував неконституційну заборону під час історичної прес-конференції, спільної з Генштабом. Почасти й через наш позов. Але найприємнішим було те, що він зробив це у відповідь на прохання, яке одностайно підписав увесь Генштаб. З передової просочилися розмови, і генерали чітко й однозначно зрозуміли своїх командирів. Ця заборона шкодила військовій справі. Усе! Річ була не в політкоректності. Просто вже давно наспів час скасувати цю дискримінаційну норму.

— УУУ-РААААА! — застрибавши, скрикнула я.

Офісні працівники довкола мене підвели голови й аж роти пороззявляли.

— Дивовижно! — вигукнула я.

Мет не міг повірити, що я цього не знала, і був дуже радий, що саме він розповів мені новини. Попереду на нас чекав іще нерівний бій — треба було переконати всіх не повертатися до політики дискримінації. Але перший крок уже зроблено, і він успішний.

До скасування цього правила жінки не мали права претендувати на так звані бойові посади. Щоб дістати таку можливість, жінка повинна була довести, що для неї можна зробити виняток. Тепер раптом усе змінилося. Слідом за цією постановою міністр доручив відповідним відділам протягом трьох років дослідити, які посади треба лишити «закритими» — якщо взагалі треба. Кожен відділ мав надати істотні докази й оформити спеціальні запити, якщо хотів «закрити» для жінок певні посади. Жінкам з усієї країни раптом стали доступними тисячі військових вакансій, про які вони роками навіть мріяти не могли.

Але раділа я недовго. Почали ширитися чутки, що політики погрожують знову легалізувати заборони. Я сподівалася, що це лише принада для виборців, проте була насторожі. Ми зайшли надто далеко. Я знала, що моє завдання — вплинути на цей діалог у національному масштабі й випередити політиків.

Одна з моїх подруг, яка також чимало зробила для того, щоб бойові посади стали для жінок «відкритими», запропонувала мені й іще кільком жінкам об’єднатись і створити організацію під назвою «Ініціатива інтеграції в бій» зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Я відразу ж погодилася. За партнера ми обрали надійну асоціацію «Жінки в міжнародній безпеці» і разом почали працювати над тим, щоб наші національні лідери не передумали, а військове керівництво віддало накази про повну інтеграцію без винятків.

Нас було дуже багато, і всі чудово робили свою справу. Я була неймовірно щаслива почуватися краплею в морі того прогресу. Кілька разів я їздила у Вашингтон і виголошувала промови по всій країні разом з такими людьми, як Шошана Джонсон (перша військовополонена афроамериканка) і полковник Марта Мак-Саллі (одна з перших бойових пілотів-жінок і перша жінка, яка командувала бойовою ескадрильєю, а тепер — представниця Аризони). Жінки й чоловіки, з якими я зустрічалась і працювала, викликали в мене повагу, хоч і змушували трохи нервуватись. Я познайомилася з представниками ООН, які говорили про резолюцію Радбезу, що мала на меті збільшити кількість жінок у війську в усьому світі. Вони посилалися на наукові дослідження, що підтверджували, як сильно жінки впливають на миротворчі місії і як неухильно дотримуються правил збройного конфлікту. То були особливі дні, і мене просто переповнював захват від того, що я беру в цьому всьому участь.

У червні 2013 року я організувала «День штурму висоти». Для цього знадобилося кілька тижнів, але нам усе вдалося. Близько десятка жінок з «Ініціативи інтеграції в бій» цілий день зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими членами Комісії Палати представників у військових справах і Комітету Сенату в справах оборони. Того дня раз по раз точилися гарячі дискусії навколо складних питань, безпосередньо пов’язаних з нашою справою.

На одній із зустрічей член Палати представників, літній чоловік, прохопився, ніби через збільшення частки жінок і без того високий рівень сексуального насильства в армії зросте ще більше. Я згадала про наругу над собою з боку лікаря Адамса. Цей політик і гадки не мав, про що говорить. Річ була не в тому, скільки жінок опиниться на бойовищі. Над чоловіками й жінками глумилися незалежно від того, де вони перебували. Ці абсурдні тези остаточно мене роздратували, і я вирішила присадити цього сенатора.

— Ви колись учиняли над кимось сексуальну наругу? — спитала я.

— Ні, звісно ж, ні! — збентежився він.

— Не вчиняли, бо не було такої можливості? Ви ніколи не лишалися наодинці з жінкою на ізольованій території? — спитала я.

— Ні, певна річ, не через це, — відповів він зніяковіло.

— Зрозуміло, — сказала я. — Ви не робили цього лише тому, що зростали не там, де до жінки або й до чоловіка ставляться як до об’єкта експлуатації. Вас не вчили, що ви можете робити все, що вам заманеться.

Я замовкла, розмірковуючи, говорити далі чи ні. «Тепер або ніколи», — подумала я.

— У цивілізованому суспільстві так ставитися до людини неприйнятно, і це проблема, яку ми маємо сьогодні у війську. Питання не в тому, щоб потенційні жертви не могли лишитися наодинці в ізольованому просторі з потенційним злочинцем. Питання в тому, як змінити культуру злочинності в нашому суспільстві.

Я зупинилася, відчуваючи, що він не має охоти мені заперечувати. Деякі люди думають, що як у війни гидке обличчя, то й культура така ж. Але і я, і багато моїх бойових товаришів та товаришок довели: сильний воїн не конче стає соціопатом.

Байдуже, хто ти — чоловік чи жінка. Ми були лише гвинтиками в машині й не мали права висловлюватися чи сперечатись. І на жаль, для декого результат цієї мовчанки виявився трагічним.

Політик учинив мудро: він, або гідно сприйнявши мою відповідь, або просто бажаючи уникнути ще одного такого виступу, повів мову про те, що його ще турбує. Я уважно слухала та кивала, не подаючи й знаку, що ця розмова і спогади про наругу наді мною дещо розхвилювали мене. Перш ніж відповісти на ще одне його запитання, я глибоко вдихнула. Це було надто важливо для багатьох людей, щоб узяти й підняти білий прапор капітуляції.