Підсумовуючи, можна з певністю твердити: проведений у Вашингтоні й у теле- та радіоефірі час був того вартий. Нарешті крига скресла, і сенатори почали використовувати ті тези, які я придумала й поширила в медіа. Для мене було за честь представляти жінок, що воюють, спливаючи кров’ю на бойовищі. Бачити своє ім’я в списках на кшталт «125 впливових жінок 2012 року» в журналі «Ньюзвік» або «100 лідерів світу 2013 року» у виданні «Форейн полісі» видавалося чимось нереальним. Потрапити в один ряд із людьми рівня Малали Юсуфзай і Папи Франциска було більше визнанням впливу всіх жінок-військовиків, ніж моїх особистих заслуг. Я не проминала жодної нагоди розповісти світові про неймовірні речі, які робили ці жінки.

Але те, що я відверто говорила на таку складну тему, мало й свою ціну. Ця тема ніби висвітлювала найгірше в людях, чия крихка віра в ідею гендерних ролей у суспільстві не витримувала випробувань інтелектуальними дебатами. Коли я на святковій вечері, яку влаштував у Вашингтоні журнал «Форейн полісі» з нагоди оприлюднення списку ста впливових людей, стояла в черзі по своє пальто, літній чоловік позаду спитав мене про мою причетність до цієї події. Мені довелося розповісти йому, що я одна зі списку й пояснила, чому моє ім’я внесено туди. Тоді він почав переконувати мене, що жінкам не місце на бойовищі.

— Юна леді, чому ви не можете просто довірити боротьбу чоловікам? Який ваш внесок у військову справу? — спитав він.

Я усміхнулась іронічності його слів, згадавши, скільки всього бачила й робила. Ми жили в іншому світі, ніж той, у якому служив цей колишній морпіх. З поваги до його віку й досвіду я спробувала ввічливо завершити розмову, бо саме забрала своє пальто. Мій чоловік, Брендон, щойно вийшов з убиральні, але не міг не помітити розгубленого виразу на моєму обличчі.

— Гей, що сталося? — спитав він стривожено.

— Та нічого. Просто оцей джентльмен пояснює мені, чому жінкам не можна перебувати на бойовищі, — сказала я, усміхнувшись своєму доброму чоловікові, який завжди підтримував мене.

Брендон здивовано звів брови й допоміг мені вдягти пальто. Потім повернувся до джентльмена й чемно кивнув.

— Зрозуміло. Що ж, бажаю успіху, сер, — сказав він.

Засміявшись, ми попрямували до виходу. На жаль, незнайомця така відповідь не задовольнила, і він рушив за нами, привертаючи увагу інших людей своїми коментарями.

Ми проминули ескалатор в іншому кінці коридору й вирішили збігти сходами, щоб залишити нашого переслідувача далеко позаду. Навіть високі підбори й вечірнє вбрання не можуть затримати дівчисько, яке тікає від «ворога».

Попри часом негативну реакцію оточення на порушену тему, я й далі виступала з цього приводу. Жінки вже беруть участь у військових діях, дозволено їм це чи ні. І поводяться дуже хоробро. Але вони й досі не їздять на навчання разом з братами по зброї, сумніваються у власній здатності виконувати ту ж роботу, що й їхні товариші по службі чоловічої статі, не обіймають високих посад, пов’язаних із наглядом за бойовими операціями, і належно не пошановані, як ветерани війни, після повернення додому (навіть ті, що в складі Ради ветеранів війни).

Не кожен чоловік має військові навички й бойовий дух. І, звичайно ж, не кожна жінка. Але всі, хто має такі навички, повинні йти за своїм покликанням. Хтось має талант до музики або образотворчого мистецтва. Хтось — до педагогічної роботи. Є люди, що рятують життя за допомогою науки. Моє покликання — бути льотчиком і битися за свою країну в повітрі. Я змогла зреалізувати його, і саме тому прожила повноцінне, прекрасне життя.

Люди повсякчас боятимуться змін. Завжди будуть ті, хто протестуватиме й висловлюватиме свої страхи. Так було, коли ми боролися з расовою дискримінацією і коли «відкривали» бойовище для жінок.

Однак історія візьме своє. Час покаже недалекоглядність таких людей та безглуздість їхніх аргументів, і жінки, які без усіляких заборон хоробро служитимуть своїй країні, доведуть, що ті люди помилялися.

Ця книжка не побачила б світу без двох жінок — без моєї агентки й подруги Джилліан Мак-Кензі, яка пройшла зі мною весь довгий шлях до публікації й вірила в мене на кожному кроці, і без Джейні Френсон, чиї примітки й редактура вивели цю історію на новий рівень. Отож я неймовірно вдячна вам за допомогу. Я згадуватиму вас щоразу, як замовлятиму бурбон…

Є сотні людей, без яких у мене ніколи не склалося б такої неймовірної кар’єри ні у війську, ні взагалі в житті. Це чоловіки й жінки, мої товариші по службі, які жодного разу не зрадили девізу рятувальників «Ми робимо це, щоб інші могли жити».

Ваші жертви й хоробрість неоціненні — і на бойовищі, і поза ним. Це Стів, Ті-Джей, Джордж, Дейв, Фінн, Даррен, Бі-Ті, Ріс, Блю, Астро, Джиммі, Енді, Джиббі, _____________, Ред, Нейт, Метт, Доно, Зерк, Реббіт, Ті-Кей і багато інших. Для мене було за честь стояти в бою поруч із вами.

Ріку, мій британський командире, мій герою, дякую тобі за твій внесок у цю роботу й непохитну підтримку. Квіле Лоренсе, ти вмовив мене на чудову справу! Спасибі «Пінґвін Рендом Гаус» і «Берклі Паблішинг Ґруп», що повірили в цю книжку. Щиро дякую також Ґреґові Краучу й Конлі Джилз за слушні зауваги та настанови. Висловлюю вдячність Пет Мюллер, яка дозволила використати свою чудову фразу для присвяти Джудові й Деніелові. Сердечне спасибі Джулії Брінґлое — справжньому воїнові. Я щоразу ніяковію, коли наші імена згадують поряд. Я завжди буду вдячна за підтримку Американській спілці захисту громадянських свобод.

Щиро дякую!

Моїм прибраним дітям: я завжди хотіла бути такою ж життєрадісною, як ви. Сподіваюся, те, чому я присвятила своє життя, зробить світ, у якому ви житимете, кращим.

Моїй мамі Ґрейс Дженнінґз — за те, що підтримувала мене ці всі роки. Твоя віра й наполегливість зробили мене такою, якою я є.

Моїй сестрі Елейн — за те, що стала тіткою Лейні для Джуда й Деніела.

Моєму татові Девіду, який надихнув мене братися до всього цікавого без вагань і домагатись успіху.

Усім моїм друзям, родині, бойовим товаришам і товаришкам, які наповнили моє життя змістом.

Усім, хто силкувався переконати мене, буцім я не переможу, — за те, що ви помилялися. Бе-бе-бе.