Я вмостилася якнайзручніше, спершись спиною на один бік клітки й закинувши ноги на протилежний. З усього було видно, що знайомство може затягтися. Я жбурнула собаці трохи їжі, але вона його не зацікавила. Тож я відкинула голову на сітку й почала розповідати йому про батька. Про те, як я його обожнювала і як сердилася на Бога, що він забрав його в мене, коли жахливі люди, як-от мій біологічний батько, досі ще дихають.

— Я навіть не вірю, що Бог є, — сказала я собаці.

Голова мені опустилась — і з очей потекли сльози, що їх я стримувала, відколи дізналася про Девідову смерть. Я плакала й плакала, і собака в кінці клітки нарешті заворушився. Він наблизився до мене й почав їсти те, що я йому жбурнула. Урешті він підповз досить близько і почав їсти просто з моєї руки.

У ту саму мить усі собаки знову почали голосно гавкати. Мій пес, очевидно, трохи знервувався й почав тремтіти. Трохи схвильована, я вперше поглянула йому в очі. Гавкіт нестямних собак досяг рівня крещендо, і німецька вівчарка кинулася на мене. Я зойкнула й затулила обличчя руками, готуючись до найгіршого, але відчула тільки дотик його шерсті до затилля долонь.

Я розплющила очі й побачила, що цей прекрасний брудний слабкий собака поставив одну передню лапу з правого боку від мене, а другу — з лівого. Він боронив мене. Собака тремтів, проте був готовий убити кожного, хто спробує мені зашкодити.

Я простягла руку, щоб його погладити, і він здригнувся від мого дотику, але з місця не зрушив. Я погладила рукою його бік і під шаром бруду побачила біле хутро. Це змусило мене замислитись: а чи є десь там, під шаром цього всього, страждання? Я знову почала плакати, бо знала, що знайшла свого собаку. Працівник, через якого всі собаки й почали гавкати, зайшов перевірити, як у мене справи. Коли він підступив до нашої клітки, побачене його шокувало. Він відчинив двері й допоміг мені вилізти, час від часу позираючи на собаку, що без упину гарчав. Коли клітка за мною зачинилась, я глянула наглядачеві в очі.

— Ви не вб’єте мого собаку, — твердо сказала я. — Скільки мені заплатити і де підписатись?

Я назвала улюбленця Єгером (вимовляється як прізвище Чака Єгера). «Єгер» із німецької — бойовий пілот, мисливець, стрілець. Я знайшла свого собаку й закохалася в нього, але наступні шість тижнів для нас обох були дуже болісні. Єгера слід було вилікувати від дирофіляріозу, а це означало, що йому треба щодня вживати арсен. Кожної днини я відвідувала його — просто сиділа й обіймала свого Єгера, поки він очунював.

Здоров’я Єгера помалу поліпшувалось, і на той час він уже став моїм постійним супутником. Наступні дев’ять років мене завжди вкриватиме біла шерсть, однак я нізащо б не проміняла проведеного з Єгером часу на щось інше. Я зустріла свою рідну душу в собачій подобі.

Єгер допоміг мені знову вийти у світ і повірити, що добрим людям таки інколи щастить. Я повернулася в університет разом із ним, переконана, що можу сама визначати своє майбутнє. Девід не хотів би, щоб після цього нещасного випадку я зовсім зневірилася. Тепер Єгер допомагав мені зміцніти душевно й продовжити шлях до здійснення своєї мрії.

Наступного літа я повернуся на польову підготовку, і цього разу все здаватиметься геть інакшим. Відчувалося, ніби у світі вицвіли всі кольори, і я все сприймаю в меншому обсязі. Навчання більше не захоплювало мене так сильно, і мені дуже складно було радіти своєму новому досвідові. Того літа щовечора я слухала, як сигнал відбою лине з гучномовців понад табором. Він більше не заспокоював мене, а від слів я щоразу плакала.

Наступного семестру я була готова повернутися в коледж, але вирішила не перебиратись, як раніше, у студмістечко, а їздити з маминого дому. Єгер емоційно відновив мене, і я могла знову зустрітися віч-на-віч із довколишнім світом. До своїх побратимів-кадетів корпусу підготовки офіцерів запасу я повернулася вже іншою людиною. Той рік, мій третій рік навчання, був сповнений помилок. Я йшла на божевільні ризики чи то з рішучості вбити себе, чи з відчуття, що жоден мій учинок не відіграє особливої ролі.

На зборах у Новому Орлеані я дуріла разом із друзями-кадетами, стрибаючи між балконами тридцятого поверху готелю, і ледь не впала. У мене був синець на лівому біцепсі завбільшки з м’яч для софтболу, але я встигла вхопитися за поручні. Я купила спортбайк і промчала на ньому через весь Остін так, ніби вкрала його. Іноді вечорами я брала участь у нелегальних перегонах у закинутому аеропорту. Через кілька місяців після повернення до коледжу я навіть відмовилася від того, щоб чекати із сексом до заміжжя.

Я закохалася в кадета на ім’я Джек, хоч тепер розумію, що то насправді було не кохання. Просто я відчайдушно намагалася втекти від себе, зупинити емоційну кровотечу, заглушити біль від утрати батька. Протягом четвертого року навчання я все ще була з Джеком, і, коли навчання добігало кінця, тиск на кандидатів із КПОЗ тільки посилився. Відбір на підготовку пілотів відбувається так: кожного кадета оцінюють за різними параметрами (місце в рейтингу кадетів, середній бал, фізична підготовка і т. д.) за весь час їхнього навчання в Корпусі (Корпус підготовки офіцерів запасу, або Корпус кадетів). Бали четвертокурсників нашого КПОЗ порівнюють із балами інших четвертокурсників-кадетів КПОЗ у різних коледжах по всій країні. Кожен з кадетів протягом передостаннього семестру вибирає «категорію». Однак Повітряні сили приймають рівно стільки людей, скільки їм треба для підготовки пілотів, а решта кадетів має обрати інший напрям — наприклад, розвідку, органи правопорядку, технічне обслуговування літаків тощо. До речі, тільки близько двадцяти відсотків офіцерів Повітряних сил стають пілотами.

За всі роки навчання в КПОЗ на тесті з фізичної підготовки я постійно набирала близько чотирьохсот двадцяти п’яти балів з п’ятисот. Я, приміром, могла показати найвищий результат у віджиманні, однак набрати максимум балів на спринті мені не вдавалося. Коли нарешті настав наш день категоризації й перевірки рівня фізичної підготовки, або РФП, — іншими словами, єдиного РФП, на який спиралися, зараховуючи пілотів на підготовку, — я пошкодила на спринті коліно й здобула найгірший результат за всі роки — близько двохсот вісімдесяти балів. Я відчула неймовірне розчарування, але з огляду на те, що мала найкращий рейтинг у класі (я тоді служила заступником командира, віце-командиром авіаційного відділення — мене вибрав наш кадетський командир авіаційного відділення), вважала, що шанс у мене ще є. І помилялася.

Коли надійшли результати й назвали імена тих, кого обрали на підготовку пілотів, я опинилася поза грою. Майбутні пілоти мали вийти вперед і отримати величезні картонні крила, пофарбовані в срібний колір. Я намагалася усміхатись, фотографувати друзів, поводитися так, ніби мій світ щойно не розсипався на друзки. Я щиро раділа за них, тож начепила на обличчя усмішку. Звісно ж, під цією усмішкою я була геть спустошена, але вже планувала свій подальший крок.

Дехто з розчарованих того ж дня забрав документи з Корпусу й пішов працювати над планом Б, одначе я не збиралася сходити з омріяного шляху.

Дістати місце пілота через Корпус мені не вдалося, але я знала, що до авіапідготовки мене можуть привести ще кілька шляхів. Знала я й те, що йти ними буде неймовірно важко, бо більшість місць займають випускники Корпусу чи Академії Повітряних сил, які вибороли їх на категоризації. Для решти з нас (а це трохи більше за п’ятдесят тисяч кандидатів, тобто інших офіцерів Повітряних сил) зоставалося тільки декілька місць на рік. Їх давали як «пряник», і то лише найкращі з перших могли вхопити цю неймовірно рідкісну пташку.

Я стояла перед вибором — знайти собі іншу мрію або піти в іншу сферу військової справи, сподіваючись коли-небудь досягти своєї мети. Вирішивши випробувати долю й ризикнути, я подивилася на список можливих напрямів, що лежав переді мною. Котрий з них одного дня зробить мене найкращим пілотом? Я вибрала технічне обслуговування й ремонт літаків: це давало мені можливість дізнатися більше про літальні апарати. Я подумала: коли (саме коли, а не якщо) потраплю на авіапідготовку, то матиму перевагу над однокласниками, бо в мене буде досвід роботи з різною авіаційною технікою.