Коли мене зарахували, я була в екстазі. На перше після завершення тренувань завдання я мала летіти в Японію, щоб працювати з F-16. Кращого завдання й уявити годі. От тільки була одна проблема: я планувала вийти за Джека, а в нього лишався ще рік навчання в університеті Техасу.

Для мене це відрядження в Японію здавалося ідеальним в усьому, крім того, що мій майбутній чоловік і я перший рік шлюбу житимемо на різних континентах. Але, подумала я, ми ж кохаємо одне одного. Кохання все може перебороти, чи не так? Тож відразу після мого випуску ми одружились і я дістала звання офіцера Повітряних сил США. Я вдягла велику білу бальну сукню, і ми відсвяткували не дуже бучне весілля. Це мав бути перший червоний прапорець, який сигналізував би про те, що я своїми вчинками суперечу сама собі. Медовий місяць ми з Джеком провели в круїзі по Карибському морю, а потім я, двадцятитрирічна, рушила сама в невідому синю далечінь — починати кар’єру своєї мрії. Щоправда, ще не керувати літаками, але я вже уявляла себе в кріслі пілота.

У січні 2000 року я звітувала на підготовці офіцерів з ремонту авіаційної техніки на Шепардській базі Повітряних сил у місті Вічита-Фоллс (штат Техас). Я була зеленим другим лейтенантом Повітряних сил і нещодавно вийшла заміж. Мій план був простий: я вивчу все, що тільки зможу, і стану найкращою з однокласників, тож у Повітряних сил не буде іншого вибору і вони пошлють мене на авіапідготовку.

Мій клас складався приблизно з десятка таких самих, як я, офіцерів. Усі ми нещодавно закінчили різноманітні заклади — від КПОЗ до Академії повітряних сил. Ніхто з нас не знав, що робити з новими «шпалами» на наших плечах — так ми називали брусочки золотого кольору, які скидалися на відрізки шпали. Ми всі, другі лейтенанти, сподівалися, що тут, на самому початку дорослого життя, ухвалили правильне рішення.

У перший день занять я зайшла в будинок — знервована, але щаслива. Я неквапливо йшла коридором у пошуках аудиторії, і мені здавалося, ніби це знову перший шкільний день. Я знала, що пробуду тут три довгі місяці й вивчатиму основи технічного обслуговування та ремонту авіатехніки разом з людьми, яких сьогодні побачу вперше в житті. Я інтроверт, завжди була такою, і мені не надто комфортно перебувати в кімнаті, де повно галасливих незнайомців. Я зайняла найнепримітніше місце в дальньому куточку й тихенько сиділа, вбираючи в себе весь довколишній шум. Тоді глибоко вдихнула й нагадала собі, що в аудиторіях просиджу лише кілька місяців, і вже в квітні буду на першій у своєму житті базі, розташованій на півночі Японії.

Я сиділа там і прислухалася до гомону офіцерів. Один голос чітко вирізнявся на тлі інших. Я швидко зрозуміла, що від горланя в першому ряду слід триматися якнайдалі. Це був хлопець, який кожної миті міг полізти в бійку. На його поголеній голові красувалося багато великих шрамів, і він, звісно ж, ними пишався. Пізніше я дізнаюся, що це наслідки хокейних матчів і бійок у барах. Кінан Зеркель, який разом з родиною, переважно з братами, виріс у дикій тундрі Аляски, був високий, смаглявий, м’язистий, ставний мудак. У його кришталево-голубих очах ніколи не згасало бажання щось утнути. Коли він говорив, то, без сумніву, когось ображав. З найпершої зустрічі ми зненавиділи одне одного. Здавалось, я й руки не можу підняти, щоб не почути його саркастичного коментаря. Хоч і сама була не краща — повертала послугу, коли тільки могла.

Наш інструктор, здається, з першого дня став на мій бік. Наступні кілька тижнів капітан Рендал постійно сперечався з Кінаном, намагаючись боронити свій авторитет. Але в Кінана боротьба з усіма формами авторитету, очевидно, була закладена на рівні ДНК, тож Рендалові спроби контролювати його тільки погіршували становище. Згодом я дізналася, що Кінана ледь не вигнали з Академії повітряних сил перед самісіньким випуском, бо він порушив комендантську годину й закрутив веремію. Тепер я згадую все, що мені відомо про нього, і не сумніваюся: якби не Повітряні сили, його б, зрештою, вбили у вуличній бійці чи кинули за ґрати. Вступ до Академії й випуск із неї, напевно, врятували йому життя.

Бажання Кінана стати пілотом Повітряних сил виникло тоді, коли він літав на «Сесснах» та гідропланах у просторих синіх небесах Аляски. І хоч з першого погляду між нами виникла неприязнь, ми побачили одне в одному ту саму потаємну мрію. Я відчувала з ним певну спорідненість, дарма що намагалася його уникати. Приблизно наприкінці третього місяця нашого навчання капітан Рендал зайшов у кімнату в розпалі однієї з наших знаменитих суперечок.

— Як скажеш, крихітко, — під’юджував мене Кінан.

Він ніколи не проминав можливості презирливо назвати мене «крихіткою» чи «милою». У ту мить терпець капітанові Рендалу урвався, і він накинувся на хлопця.

— Лейтенанте Зеркель!

— Я ж вам казав… Звіть мене Зерк, — поволі промовив Кінан, і наші однокласники загиготіли.

Проте капітанові Рендалу було невесело.

— Лейтенанте, це дискримінація за статевою ознакою, я вас більше не попереджатиму. Зустрінемося в моєму кабінеті після уроку.

Коли того дня Кінан прийшов до його кабінету, капітан простяг йому письмову догану. Догана — серйозна штука: якщо до Кінанової справи ще додасться щось негативне, уся його кар’єра полетить котові під хвіст. Про те, що сталося, він розповів у класі, і ми всі по-своєму посміялися.

— Знатимеш, як не поважати мене, — сказала я, підморгуючи.

— О, то він тобі потрібен, щоб постояти за себе? — пожартував Кінан.

Я штовхнула його в руку.

— Ай! Це насильство! Ти маєш дістати догану, — саркастично зреагував він.

Коли навчання закінчилося, ми всі розійшлися своїми дорогами. Свіженьких офіцерів Повітряних сил з ремонту авіаційної техніки розкидало на чотири сторони світу. Декого з нас відіслали назад у Сполучені Штати, декого — у Європу, а Кінана, за збігом обставин, закріпили за ВПС США в зоні Тихого океану — як і мене.

Курс дав нам знання про логістику, її проблеми, контроль інструментів і приладів, форми й системи повітряних суден, а також іншу інформацію, яку ми почерпнули з книжок. Тепер наше навчання на дев’яносто дев’ять відсотків відбуватиметься на роботі, під наставництвом досвідчених сержантів старшого сержантськогоскладу, закріплених за нашими рейсами.

Ніхто з нас насправді не хотів підтримувати зв’язок одне з одним, але, думаю, всі ми сподівались у прийдешні місяці й роки перетнутися десь у «реальних» Повітряних силах. Тому, звісно, я дуже здивувалася, коли досить скоро після завершення навчання мені зателефонував Кінан, з яким я не розмовляла, відколи ми поїхали з Техасу. Я відразу ж подумала, що йому щось треба. Очевидно, капітан Рендал записав те, що вважав дискримінацією за статевою ознакою, в особову справу Кінана. І хоч мене це тішило, я знала, що він не заслуговує на такі неприємності.

Кінан, може, й був горланем, але і я, і наші однокласники знали: він стане дуже хорошим пілотом. Під маскою недоумка ховався сильний, відданий, хоробрий, непохитний у своїй чесності чоловік, який прагнув літати так само, як я. З усіх моїх знайомих у Повітряних силах йому я першому довірила б прикривати тил, а це вже про щось свідчить. Якщо я коли-небудь устряну в бійку в барі, то сподіваюся побачити обличчя Кінана Зеркеля. І знов-таки, якщо Кінан стане учасником бійки, то він, найпевніше, її й розпочне.

Я спитала Кінана, чим можу допомогти, і він попросив написати йому офіційний лист підтримки. Звісно, я напишу, сказала я, і допоможу знайти решту наших однокласників. Ми об’єдналися й сказали босові капітана Рендала все, що ми думаємо. Нас майже не слухали, але той запис із особової справи Кінана успішно зник.

Дивно, але цей міні-бій проти бюрократії зблизив нас, зробив друзями. Ми домоглися анулювання неприємного запису, і між нами з’явилася взаємна повага. Кінана відрядили працювати до Кореї, мене — до Японії, тож тримати зв’язок було досить просто. Наше навчання завершилося, але Кінана Зеркеля я бачила не востаннє.