— Ми вже з Петром чекаємо на вашу грушовицю, — сказала я.

Грушки були великі й гнули до землі гілки. Але тільки пан Бертак знав, коли в них найбільше цукру і коли саме треба з дерев зібрати врожай.

— Ви колись мені показували, де жив той Букетник, — згадала я.

— Ти маєш на увазі Вацека?

— Ви ще казали, що він збирав трави.

— Їхню хату знесли першою. Вона завжди пахла травами, — сказав пан Бертак і дивився задумано поперед себе. — Тільки Вацек був буркотун, люди його боялися або вважали дурнем. Але твій дід із ним приятелював.

— Він лікував людей?

— Вацек знався на хворобах, дівчинко! У нього вдома були лікарські книги, і він постійно сварився з лікарем, який тоді приїжджав до них у село. Сварився й зі священиком…

— Чому?

— Не хотів ходити до церкви. Казав, що вірить в Ісуса, але не в церкву.

— А ви знаєте, де він тепер живе?

— Він отримав квартиру в місті, але, наскільки знаю, він врешті поїхав до брата в Уєзд.

Я озирнулася, коли вже йшла. Особливо гарне затишшя. Біловолосий старий під деревом, усипаним грушками.

Я пішла лукою, біля помосту, пройшла краєм лісу й повернулася з іншого боку до села. Уже здалеку побачила дві постаті біля воріт нашої хати. Приклала бінокль до очей. Це були батьки. Тато в легкому піджаку й мама в костюмі, який вона вдягала дуже рідко. У мені щось завмерло. Щось сталося з Гонзою, відразу спало на думку. Я заповзялася бігти й махати їм здаля, бо вони вже збиралися йти.

Коли ми сиділи на кухні, я вже була спокійною. Мама мені розповідала, що їх привіз знайомий і за годинку забере. Тато роззирався й поки що не сказав жодного слова. Це були його перші відвідини. Я показала йому двір і провела по хаті. Коли мама завершила розповідати, він звернувся до мене зі своїм суворим виразом.

— Ти не працюєш?

— Поки що лишилася вдома…

— Уже почався навчальний рік, я гадав, що ти хоча б десь почнеш учителювати.

— У мене тут багато хатньої роботи, тату, а ще я перекладаю з німецької…

— Ми відправили тебе вчитися, щоб ти цілими днями сиділа в цій старезній хаті?

Тато підвівся й посунувся до дверей. Він не слухав, що я йому кажу. Вийшов надвір, мама у дверях всунула мені в руки пакет. Ми на хвильку обійнялися, бо тато був уже біля воріт.

— У вас іще є час, — загукала я до нього.

— Ми підемо йому назустріч до закруту, — сказав батько й повернувся до мами.

На мене вже не дивився.

— Ви не почекаєте Петра? Він би відвіз вас додому.

Я стояла перед хатою, тримаючи в руках пакетик.

Кілька шматків бабки у фользі.

Восени до нас припинила їздити пошта. Що від грудня до нас перестане їздити поштова автівка, я дізналася від поштарки. Офіційно село не існує, тож пошта буде приходити тільки на адресу поштамту в Тині.

Одного ранку ми з паном Тушлом вигадували лист на адресу поштового відомства, але потім я зненацька підвелася, витягнула аркуш із машинки й зім’яла його.

— Потрібно інакше, пане Тушле, — сказала я, у голові вже був план.

Наступного ранку я мала до поштарки прохання з аргументами. Вона ствердно хитнула головою, водій теж. Потім я відразу побігла до хати номер вісім, лише у футболці й капцях, які взула на порозі.

— Вона спробує домовитися з керівником пошти, щоб автівка зупинялася на закруті біля зупинки автобуса, а я забиратиму пошту для всіх і розноситиму її по селу.

Пан Тушл запросив мене на суп. Каструля була вже на плиті, вода кипіла. Із вікна його кухні виднілися блискучі стовбури яблунь, а за ними, ніби віддалені куліси, силуети охолоджувальних веж електростанції. Вони нагадували пісочний годинник. Я подумала про те, скільки нам відрахували часу, і зрозуміла, що ми тут лишилися, як купка безнадійних потерпілих.

— Іноді я здаюся собі дурепою, бо взагалі сюди переїхала.

Пан Тушл мовчав. Ми їли суп, одне навпроти одного за столом, скатертина чиста й випрасувана, на стіні картина в рамці, замок Глубока, вишитий кольоровою бавовною по надрукованому малюнкові, робота покійної пані Тушлової. Підлога в кухні чиста, завіси білі. Потім на прибраний стіл він приніс хроніку. Я гортала її спереду назад, поки не дісталася до записів його попередника. Я натрапила на перелік сімнадцяти місцевих чоловіків, що воювали в Першій світовій війні. Шестеро з них не повернулися.

— Троє чоловіків із села воювали в 91 полку, — сказала я, — там, де і Ярослав Гашек.

— Так-от старий Петрасек, батько Марії Згоркової, що живе навпроти вас, був із Гашеком знайомий.

— Справді? — здивувалася я. — Що він про нього казав?

— Я вже не пам’ятаю, Ганко, я був хлопчиком, коли Петрасек помер. Він повернувся з війни десь аж у двадцятому році. Повертався через Росію, як і багато інших чехів. Пережив окопи й тиф, здоров’я було зламане. Про війну говорив без охоти. Але запитай якось у Марії.

Я згорнула стару книгу і з повагою подала її панові Тушлу. Він поклав її в шухляду комода.

— Я пишу там і про людей, які вже поїхали й живуть в інших місцях. Я маю адреси, знаю, де хто з села отримав квартиру. Я писатиму про всіх, хто тут народився, поки буду бачити, поки матиму сили. Мені все одно, якщо перетворюся на пришелепкуватого хронікера в панельці.

У цей момент я побачила за вікном Петрове обличчя. Він усміхався й показував мені пальцем у напрямку площі. Ми з паном Тушлом вийшли надвір, де перед дверима хати номер 11 стояв зелений пікап.

— Я знав, що знайду тебе тут. Я повністю його вимив, поки чекав тебе. Як тобі? А вам, дядьку?

Пан Тушл схвально захитав головою.

— Запишіть це до хроніки, — гукнув йому Петр, коли ми вже були на іншому кінці площі.

Червоної шкоди Петра більше не було. Я дивилася, як він складає в нову автівку матеріал, інструменти, кабелі й розсувну драбину.

— Тепер я тут справді буду, як закинута.

— Будеш їздити автобусом, — знизав плечима Петр.

— Ти ще не знаєш, любий, що я буду поштаркою.

Я стояла на порозі у ватному пальті й кусала яблуко з нашого саду. Петр замиловано дивився на відполіроване зелене авто, потім поглянув на мене й пішов до стодоли. Вивіз із воріт синій велосипед із закругленими спортивними ручками. Пройшовся по ньому ганчіркою з шампунем для авто, помазав олією ланцюг, потім зняв клапани й накачав обидва колеса.

— Камери ще непогані. Тут задній перемикач, два диски спереду й чотири передавачі ззаду. Тобі підійде.

Я слідкувала за ним із порога і, не вірячи, крутила головою.

— Спробуй. Це «фаворит», знаєш, які це були чудові велосипеди? Його купив мені тато на дванадцять років.

Він підкотив велосипед аж до мене. Ручки були замотані приємною синьою тканиною. Велик блищав у променях сонця, що вже сідало.

— Опусти мені сидіння, я не дістану до землі.

Він вийняв із сумки під сідлом плаский ключ. Я спробувала висоту сидіння. Обережно сіла, об’їхала двір і виїхала за ворота.

— Ти на ньому дуже сексі, — почула позаду себе.

Холодний вітер в обличчя проникав під шкіру і морозив горло. Я крутила під невеличку гірку навколо хат, об’їхала площу, помахала старій пані Згорковій за парканом і вільно з’їхала назад до воріт.

Полум’я свічки майже не рухалося, навколо нього був світлий німб, а повсюди темрява, що закривала нас у просторі між темним чолом ліжка й блідим сяйвом вапняної стелі. Я дозволила Петрові повільно знімати з мене одяг і білизну, як йому це подобалося. Він закрив мене своїми руками, я його злегка вкусила в дуже плече й піддалася його вазі, від вологого волосся йшов запах березового шампуню, я стисла пальці на його шкірі на поясі. Я піддалася на повільне вигойдування, старе сільське ліжко було ніби на хвилях, як рибальський човен, що хитається на прив’язі, це пришвидшувалося, мені бракувало повітря, а Петр не зупинявся. Тільки коли я солодко вигнулася й зовсім розслабилася в білих перинах, віддихуючись, він повернувся до мене на матраці, гладив мене й ніжно брав поміж пальці мої соски. Я нахилилася до його губів і ще кілька разів поцілувала його в заплющені повіки.