Ми ніби відчували, що за вікном падає сніг. Петр встав і відчинив вікно, стояв голий біля парапету, а за ним на темному тлі кружляли білі сніжинки. Перший сніг. Він швидко знову зачинив і заліз під ковдру. Завжди о десятій вечора він хотів щось поїсти й тепер скімлив, що хоче їсти в ліжку, але я не дозволила. Прийшла до нього на кухню, загорнута в картатий плед. Він їв суп ложкою просто з каструльки й заїдав хлібом.

— Коли ми одружимося?

— Мені не потрібен для цього папірець, казав тобі вже це сто разів.

— Тобто цей аркушик тобі заважає?

— Так, цей ідіотський папірець.

— То ми його спалимо.

Він поглянув на мене, на мою вимушену посмішку. Я уявила собі ворота з кольоровими стрічками навколо, духовий оркестр, що грає польку, яку ми терпіти не могли, і пана Тушла, що ввечері після обряду робить запис про весілля в селі. Останні роки він записував лише смерті й переїзди.

— Чуєш? Відразу, як приїдемо після весільної церемонії, укинемо той папірець у піч.

— Ти серйозно?

— Я не хочу, щоб у нашої дитини були батьки, кожен із яких має інше прізвище.

Я помила в умивальнику каструльку й лишила Петра сидіти на кухні. У капцях, замотана в плед, я дійшла до кімнати з колискою й іграшками, відчинила трохи двері й ненадовго увімкнула там світло. Нічого не змінилося. Я лише регулярно витирала там пил і провітрювала. Тихенько зачинила. Коли повернулася до спальні, Петр уже голосно сопів, накрившись аж до підборіддя.

Дощового ранку на закруті біля головної дороги я чекала на Анну. Над асфальтом віяв холодний вітер, із руками в кишенях я ходила туди-сюди й дивилася на свої випрані джинси. Вони вже були старезними, усі в латках. Нарешті показалася автівка Анни. Я сіла до неї, усередині було приємне тепло. Вона перепросила, бо затрималася на роботі.

Дорога до Уєзда тривала менше двадцяти хвилин. На площі з малою кам’яною дзвіницею ми запитали, в якій хаті живуть Вацеки. Якийсь час ми з Анною просто стояли, спершись на її автівку. Вона не хотіла йти зі мною, а я раптово ніяк не могла наважитися. Ноги в притоптаних кросівках у мене мерзли.

Від закруту доносився все сильніший гуркіт мотора й раптом на площі показався пікап кольору хакі. Стара армійська модель-коробка V3S, у кабіні повно мисливців у капелюхах і зелених мисливських плащах. На боці пікапа за ноги було прив’язано мертву сарну, її вивернута голова звисала донизу. Із даху цієї коричневої коробки на колесах врізнобіч звішувалися застрелені фазани й зайці. Авто з трофеями об’їхало площу й зупинилося біля однієї з хат. Вийшов хтось із мисливців, тримаючи мисливську рушницю через плече на ремені. Автівка знову поїхала й зникла за закрутом. Від неї в повітрі лишилися тільки курява й запах спаленої нафти. Уся сцена тривала менше двох хвилин. У мене все стислося всередині.

— То йди вже, — підштовхнула мене Анна.

Я натисла обома руками на ворота й увійшла до двору. Посеред гною, біля хлівів, стояв старий побитий трактор. Навпроти у дверях показався зігнутий пан, на голові в нього була шапка з помпоном, але картату сорочку він розстебнув і підгорнув у неї рукави, наче була літня спека. На привітання не відповів. Вислухав мене й дивився підозріло з-під насупленого чола.

— Брат не приймає, — сказав він і поглянув у напрямку вікна в тильній частині дому.

Там були ще одні двері. Я сказала йому, хто я й звідки приїхала, і вмовила, щоб він передав братові вітання від пана Бертака. Він увійшов у ті другі двері й незабаром знову вийшов. Лише кивнув головою й пішов у своїх справах.

Я зачинила за собою двері. Запах гною й хліву зник. Низенька кімнатка дихнула на мене запахом трав. Усередині було тьмяно.

— Доброго вечора, — привіталася я зі старцем із білим волоссям і зморшкуватим високим чолом.

У нього був великий ніс і пронизливі очі.

— Лише зараз побачимо, чи буде він добрим, — відповів хрипким голосом.

Сидів на ліжку, накритому темно-синім покривалом. Я роззиралася в малій кімнатці з нічним столиком і одним стільцем, на якому стояла біла порцелянова чашка, накрита тарілкою. У кутку була полиця з книжками, на ній — кілька товстих зшитків. І поруч із цими старими подертими корінцями книг на поличці стояли також склянки й ткані мішечки із сушеними травами. Він швидко мене оглянув, а потім дивився кудись у куток. На побілених стінах висіло два образи. Це не були церковні ікони, які мала бабуся в спальні. Вони здавалися сучаснішими, жодних німбів, лише два кольорові портрети.

— Ісус і Богоматір, — промовив він раптово серед тиші. — У мене не знайдеш жодних розп’ять.

Якийсь час він за мною стежив, поки я роздивлялась скромну кімнатку.

— Я вдячний братові за те, що взяв мене до себе, що я не помиратиму в місті в панельці.

Я ствердно кивнула. Він знову дивився повз мене, однак я ніби відчувала на собі його погляд. Коли нарешті поворушилася, глипнув на мене, узяв зі стільця чашку й запропонував мені присісти.

— То ти наймолодша з Томашеків? У молодості я знав твого діда.

— А мого тата теж пам’ятаєте? — прошепотіла я.

— Аякже. Коли він був маленький, я гойдав його на руках.

— Тато мені ніколи не розповідав про це.

— Я пам’ятаю, як Томашеки лишали землю. Люди в селі їх боялися, дехто навіть хотів цього. Ніхто й не підозрював, що за тридцять років знесуть хати всім.

Я сиділа навпроти нього на стільці. Руками він сперся на край ліжка й дивився вниз на свої ноги в капцях. Я не наважувалася видати жодного звуку, дивилася на його худі руки й набряклі вени.

— То ти хочеш дитину, а та друга, навпаки, її позбулася.

Я здивовано глипнула на нього.

— Маю на увазі ту, що ходить тепер перед ворітьми.

Мені раптово здалося, що мої заздалегідь підготовлені запитання зайві. Що не варто взагалі будь-що говорити. Напоєна пахощами трав, я незабаром заспокоїлася, дихання вирівнялося.

— Це все отці, — забурмотів він.

Я подумала про тата. Про його сірий плащ, який носив на фабриці.

— Ви все ще не розмовляєте? — перепитав він.

Його запитання вже не здивувало.

— Ми не бачимося. Це непросто.

— Добре, але має бути пробачення. Розумієш?

На мить він зазирнув мені у вічі.

— Не розумієш, — махнув рукою, — гаразд, але колись зрозумієш.

Він підвівся, підійшов до полички й приніс лляний тканий мішечок.

— Звіробій, материнка, приворотень. Роби собі відвари.

Подав мені мішечок, а на папірці звичайною ручкою записав рецепт чаю.

— Цього пробачення тут і не вистачає, — повторив він і присів знову на край ліжка. — У цілому вашому роді. Розумієш?

Я ствердно кивнула.

— Під час війни, у сорок третьому, Томашек, твій дід, забив таємно свиню до весілля своєї сестри. Сусід його виказав і замість весільних гостей до господи прийшли з обшуком, порося вони втратили, твій дід отримав штраф і ще мусив тішитися, що не закінчилося гірше. Про таке в селі не забувають, тож через десять років, коли доньку цього сусіда захотів взяти син Томашека, твій тато, то батько сказав йому: «Тільки через мій труп, із цією дівчиною ти не будеш!»

— Мій тато..?

— Так, йому тоді було шістнадцять чи сімнадцять років. Ходив до мене жалітися, любив її. Але нічого не міг зробити. Зі старим Томашеком ніхто не міг сперечатися. Щоб він не думав про дурниці, той змусив хлопця працювати від ранку до вечора, це було саме тоді, як його вигнали із сільськогосподарської школи.

— І чим все завершилося?

— Гадаю, що він у ньому зрештою зламав це. Але за рік Томашекам все одно довелося виїхати із села, усій сім’ї, так це й вирішилося.

— Жахливо.

— Коли твій тато через роки повернувся, прийшов до мене. Запитував про неї. Вона вже давно була одруженою, її взяв не місцевий, такий п’янчуга, гадаю, він її навіть бив…

— А ви бачилися з татом пізніше?

— Іще кілька років. Але з ним не можна було говорити. Він ніколи не пробачив своєму татові й ніколи не вибачив собі, що не може зрівнятися з батьком, шанованим землевласником.