Хоч я вже розповів вам про найважливіших помічників дерев, але є ще й низка інших. Наприклад, дятли. Звісно, справжніми помічниками їх не назвати, та вони принаймні частково корисні для дерев. Скажімо, щоразу, коли короїд нападає на смереку, пахне смаленим. Маленькі комахи розмножуються так швидко, що протягом короткого проміжку часу здатні знищити ціле дерево, зжерши його життєво важливий підкоровий шар — камбій. Щойно дятел звичайний це пронюхує, як прилітає вмить. Як буйволовий шпак на спині носорога, дереться він стовбуром то вгору, то вниз і вишукує агресивні, жирні, білі личинки. А тоді видовбує їх (не особливо делікатно щодо дерева), водночас збиваючи і великі шматки кори. Проте в такий спосіб йому деколи вдається запобігти значній шкоді для смереки. Навіть якщо дерево під час цієї процедури й не виживе, то будуть убережені його побратими, адже вже не вилупиться жоден здатний літати жук. Щоправда, дятла геть зовсім не цікавить добробут дерева, що особливо добре видно за його дуплом, яке він часто закладає в здорових представниках виду, сильно розколюючи та ранячи їх.

І хоча дятел звільняє багато дерев від шкідників, наприклад, дуби від личинок златок, але це радше випадковий наслідок. Златки в посушливі роки можуть становити небезпеку для спраглих дерев, тому що ті тоді практично не здатні боротися проти нападників. Відтак порятунком стає вогнецвітка червона, що в дорослому віці цілком безневинно харчується виділеннями попелиць і рослинним соком. Проте її потомство потребує м’яса й отримує його у вигляді личинок жуків, що живуть під корою листяних дерев. Тому декотрі дуби завдячують своїм виживанням вогнецвітці червоній, якій, щоправда, й самій часто ведеться сутужно: коли всі чужі діти жуків уже знищені, личинки нападають на своїх.

Як вода потрапляє із землі нагору, до листя? Для мене це питання є символом актуального стану знань на тему лісу. Адже транспортування води — це той феномен, який можна дослідити відносно легко, у будь-якому разі набагато простіше, ніж з’ясувати, чи дерева відчувають біль, або ж визначити, як вони спілкуються. Й оскільки це здається таким банальним, університетська наука протягом десятиліть пропонує зовсім прості пояснення. Мені завжди подобається дискутувати на цю тему зі студентами. Найпоширеніша відповідь звучить так: діють капілярні сили та транспірація. За першими ви можете спостерігати щоранку під час сніданку. Капілярна сила змушує каву підійматися на кілька міліметрів вгору на краю горнятка — без цього феномену водна поверхня мала б бути повністю горизонтальною. Чим вужча посудина, тим вище рідина може підійнятися на противагу силі тяжіння. А водопровідні канали листяних дерев дійсно дуже вузькі: вони становлять заледве 0,5 міліметра. Хвойні дерева мають діаметр іще менший — лише 0,02 міліметра. Та цього більше ніж недостатньо, щоб пояснити, як вода потрапляє в крону понад стометрових дерев, адже навіть у найтонших трубочках сили вистачає щонайбільше на висоту одного метра^{18}.

Проте в нас є ще один кандидат — транспірація. Листя та голки через дихання виділяють у літню пору року дійсно багато води, наприклад, у дорослого бука ця кількість може досягати кількох сотень літрів на день. Так утворюється відсмоктувальна сила, що тягне живлення провідною системою догори. Щоправда, це можливо тільки за умови, якщо водяний стовп не обірветься. Молекули з’єднуються завдяки когезії (силі зчеплення) й рядочком тягнуться частинками вгору, аж поки в листку через випаровування не виникне вільне місце. Й оскільки цього таки ще не досить, до гри долучається осмос. Якщо в одній клітині концентрація цукру вища, ніж у сусідній, то крізь стінки вода проникає до солодшого розчину, поки обидві не містять у відсотковому співвідношенні однакову кількість. І коли так відбувається від клітини до клітини все далі й далі аж до самої крони, то вода врешті-решт потрапляє нагору. Гмм… Установлено, що найвищий тиск у дерев спостерігається навесні, перед цвітінням. Тоді вода вистрілює в стовбур з такою потужністю, що ви це почули б, приклавши до дерева стетоскоп. У північно-східній частині США так чинять під час збирання сиропу з клена цукрового, якого підсочують уже під час танення снігу. Тільки тоді можна зібрати такий жаданий сік. Щоправда, на той момент листяні дерева ще не мають листя, а тому волозі нема через що випаровуватися. Отже, транспірація як рушійна сила відпадає. Також і капілярні сили задіюються тільки умовно, адже згаданим ефектом на висоті одного метра теж можна знехтувати. Однак на той момент стовбур по-справжньому накачується. Залишається ще осмос, але й він здається мені неможливим. Зрештою, він діє тільки в коренях та листках, але ж не у стовбурі, що складається не з низки клітин, а з довгих наскрізних водопроводів. Що ж тоді? Достеменно невідомо, проте найновіші дослідження виявили дещо, що принаймні ставить під сумнів дію транспірації та когезійних сил. Одного разу науковці з Бернського університету, Федерального інституту досліджень лісу, снігу і ландшафтів та Федеральної вищої технічної школи Цюриха прислухалися до дерев точніше — у буквальному сенсі слова. Передовсім уночі вони реєстрували тихий шум у деревах. О такій порі більшість води міститься в стовбурі, тому що крона перестає здійснювати фотосинтез і фактично нічого не випаровує. Тому дерева по-справжньому накачуються водою, що навіть впливає на збільшення їхнього діаметра. У судинах вода стоїть практично непорушно — ніщо не тече. Звідки ж тоді чути звук? Науковці припускають, що це мініатюрні бульбашки вуглекислого газу, які утворюються в маленьких, наповнених водою трубочках^{19}. Бульбашки у водопроводах? Це означає, що міцно сполучений водний шлях тисячократно переривається, а тому транспірація, когезія та капілярні сили аж ніяк не впливають на транспортування води. Ще так багато питань залишаються без відповіді. Можливо, людство збідніло на одне потенційне пояснення або ж побагатшало на ще одну таємницю. Хіба ж це щонайменше не так само прекрасно?

Перш аніж поговорити про вік дерев, здійснімо невеличкий відступ на тему «Шкіра». Дерева та шкіра? Розгляньмо цей феномен спершу з людського боку. Шкіра — це бар’єр, що захищає наші нутрощі від зовнішнього світу, втримує вологу, запобігає випадінню органів, а окрім того ще й виділяє та вбирає газ і вологу. До того ж шкіра блокує доступ збудникам хвороб, які охоче проникли б у наш кров’яний потік. Вона також чутливо реагує на дотики, що є або приємними й зумовлюють бажання насолоджуватися ними якнайдовше, або ж викликають біль, а відтак і захисну реакцію. На жаль, тут не все так просто, бо з плином часу ця складна структура стає щоразу слабшою та в’ялішою. З’являються складки і зморшки, а тому ми доволі легко з незначною похибкою в кілька років можемо відгадати вік інших людей.

Якщо детально розглянути необхідний процес відновлення, то приємним його не назвеш: кожен з нас за день утрачає приблизно 1,5 грама відлущеного епітелію — у сумі це понад півкілограма за рік. Ще приголомшливішою є його кількість: за день з нас спадає десять мільярдів клітин^{20}. Звучить не надто апетитно, але це конче потрібно, щоб підтримувати наш зовнішній покрив у належній формі. Крім того, в дитинстві цей процес нам потрібен, щоб рости, інакше наш природний костюм одного дня просто тріснув би.

А як це працює в дерев? З ними все відбувається так само. Посутньою цю розбіжність може назвати тільки справжній педант: шкіра буків, дубів, смерек тощо називається корою. Але вона виконує достоту ті самі функції й захищає чутливі внутрішні органи від агресивного зовнішнього світу. Без кори дерево зсохло б, а без вологи відразу стало б легкою здобиччю для грибів, що взялися б за його розкладання, — грибів, які раніше, в здоровій, вологій деревині не мали жодних перспектив. Також і комахи чекають на знижений рівень вологості та не мають шансу на успіх, якщо кора дерева непошкоджена. Усередині дерева так само багато рідини, як і в людей, а тому воно нецікаве паразитам, що можуть у ній просто задушитися. Для дерева дірка в корі щонайменше так само неприємна, як для людини рана на шкірі, а тому воно застосовує подібні механізми, щоб цьому запобігти. За рік налите соком дерево збільшується в розмірах від півтора до трьох сантиметрів. Унаслідок цього кора мала б загалом тріснути. Чисто теоретично. Одначе, щоб виключити такий перебіг подій, велетні постійно оновлюють шкіру, втрачаючи величезний обсяг покриву. Відповідно до їхньої статури відлущування відбувається через відокремлення значних шматків деревини завбільшки до двадцяти сантиметрів. Як випаде змога, то коли-небудь за вітряної дощової погоди зверніть увагу на землю біля стовбура. Там лежатимуть наслідки цього процесу, що особливо помітний у сосен з їхньою червонявою корою.