Одним з хижаків з великою площею поширення є опеньок, чиї, на позір, безневинні плодові тіла восени часто з’являються на пнях. Але сім місцевих видів опеньків, які нелегко відрізнити один від одного, не є друзями дерев, а навпаки: через міцелій, підземні білі гіфи, вони проникають у коріння смерек, буків, дубів та інших дерев. Зрештою, вони з-під кори проростають на поверхню й показують свою віялоподібну білу структуру. Награбоване добро, передовсім цукор та поживні речовини з камбію (внутрішнього шару кори), у великих кількостях транспортується далі. Ці коренисті темні проводи є особливістю царства грибів. Утім, солодкими речовинами опеньки не задовольняються, а тому далі поглинають також і деревину, що спричиняє гниття дерева-господаря. Наприкінці цього процесу дерево, зрештою, вмирає.

Під’ялинник звичайний, що належить до родини вересових, чинить набагато делікатніше. У нього зовсім немає зелені й він пускає паростки тільки для того, щоб утворити непоказний світло-коричневий цвіт. Рослина не забарвлена в зелений колір, тобто не містить хлорофілу (зеленого пігменту), а тому й не здатна здійснювати фотосинтез. Тож під’ялинник звичайний залежить від допомоги інших. Він сполучається з мікоризними грибами — помічниками коренів дерев — й оскільки не потребує світла, то виживає навіть серед найтемніших смерекових насаджень. Там він перехоплює потоки поживних речовин, що транспортуються між грибами та деревами, і забирає певну порцію собі. Подібним способом, навіть трохи лицемірно, чинить перестріч лісовий. Він так само любить смереки й без дозволу вклинюється в коренево-грибну систему, щоб задарма поживитися. Його наземні частини зелені (так само як і в рослин) і дійсно спроможні перетворювати трохи світла й СО₂ на цукор. Щоправда, це лише звичайне алібі.

Проте дерева здатні запропонувати набагато більше, ніж їжу. Тварини використовують молоді екземпляри як механічний блок управління. Скажімо, самці сарн та оленів змушені звільняти свої роги від шкіри, так званого шару «моху», який щороку виникає через їхній ріст. Задля цього вони шукають дерево, яке було б достатньо грубим, щоб аж так легко не зламатись, але водночас і трохи гнучким. Якраз тут зверхники світу сього цілими днями бушують, аж поки не відлущиться останній розсвербілий клапоть шкіри. Щоправда, те саме стається і з корою молодого дерева, а тому воно перегодом часто вмирає. Під час вибору дерева сарни й олені зупиняються на найрідкісніших представниках виду. Смерека, бук, ялиця чи дуб — обирають завжди те, що в певній місцевості є раритетним. Хто знає — можливо, на них, мовби екзотичні парфуми, діє запах натертої кори. У нас же все відбувається так само: що рідкісне, те жадане.

Щонайпізніше ця гра закінчується, коли стовбур досягає діаметра десять сантиметрів. У більшості видів дерев кора тоді настільки грубезна, що здатна протистояти буйним роганям. Окрім того, дерева стабільнішають, не пружинять і не проходять крізь кінчики рогів. А відтак, принаймні в оленів, виникає інша потреба. За нормальних обставин, вони взагалі не жили б у лісі, тому що для харчування їм переважно потрібна трава. Проте оскільки в природному лісі вона росте вкрай зрідка, крім того, не трапляється в кількості, що задовільнила б потреби цілого стада, то величні тварини охочіше перебувають у степах. Однак у річкових долинах, де через паводки раз за разом утворюється відкриті луки, живемо вже ми, люди. Кожен квадратний метр використовують або для будівництва міст, або для сільського господарства. Тому олені відступили в ліс, який вони в крайньому випадку покидають уночі. Та як типовим рослиноїдним їм цілодобово потрібне багате на клітковину харчування. Коли все інше не доступне, вони з голоду беруться до деревної кори. Улітку, коли дерево наповнене водою, його кору легко відлущити. Тварини, вгризаючись у неї різцями (що розташовані на нижній щелепі), здирають знизу догори цілі полотнища. Узимку, коли дерева сплять і кора висушена, таланить відгризти тільки маленькі шматочки. Хоч що відбувається, але для дерев цей процес є не тільки неймовірно болючим, а й небезпечним для життя. Адже крізь велетенські відкриті рани на великі площі потрапляють гриби та швидко розкладають деревину. Рана не може хутко зарости корою, бо надто велика. Якщо дерево виросло в умовах правікового лісу, тобто повільно, воно здатне витримати навіть такі потужні удари. Його деревина має дуже тонкі кільця, вона тверда та щільна, а це посутньо ускладнює проникнення грибів. Я незрідка бачив такі молоді дерева, яким через десятиліття вдавалося закрити свої рани. Щоправда, з насадженими деревами наших господарських лісів усе інакше. Як правило, вони ростуть дуже швидко, мають великі річні кільця, відтак містять у деревині багато повітря. А повітря й волога — це ідеальні умови для грибів. Тому трапляється те, що й мусить: уже в середньому віці пошкоджене дерево ламається. Адже без тривалих наслідків воно спроможне затулити корою щонайбільше невеликі зимові рани.

Навіть якщо дерева вже занадто грубі для всіх раніше описаних цілей, тварини й далі їх активно використовують. Велетні стають жаданими квартирами — послуга, яку вони надають зовсім неохоче. Адже передовсім товстий стовбур старих екземплярів є популярним серед птахів, куницевих та кажанів. Обирають саме товстий стовбур, бо відповідні сильні стіни особливо добре захищають від спеки й холоду. Здебільшого все починається від дятла звичайного або чорного. Він видовбує в стовбурі дірку, щоправда, лише кілька сантиметрів углиб. На відміну від поширеної думки, що птахи будують житло тільки в трухлявих деревах, вони часто вишукують для себе здорових представників виду. Чи ви поселилися б у старезному ветхому будинку, якби мали змогу поруч збудувати новий? Так само і дятли хочуть, щоб їхні дупла були міцними та стабільними. Хоча вони вміють потужно й добре розбивати здорове дерево, проте швидке завершення будівництва їх утомило б. А тому після першого надрізу вони беруть кількамісячну перерву й сподіваються на допомогу грибів. А для останніх це звучить як ласкаве запрошення, адже зазвичай вони не годні проникнути крізь кору. Тож гриби хутенько колонізують отвір і починають розкладати деревину. Для дерева це означає подвійний напад, а для дятла — розподіл роботи. Адже через якийсь час волокна стають такими крихкими, що будівництво триває значно легше. Одного дня розбудова закінчується — й дупло готове для заселення. Проте великому, наче ворона, чорному дятлу цього не досить, тому він будує водночас кілька кімнат. В одній він висиджує потомство, в іншій спить, а решта служать для зміни обстановки. Щороку дупла оновлюються, як ви можете побачити по тирсі біля підніжжя дерев. Таке оновлення є конче потрібним, адже прониклі гриби вже неможливо зупинити. Вони вгризаються все глибше всередину стовбура, перетворюючи дерево на вологу гниль, у якій уже зле вирощувати потомство. Як тільки дятел викидає все прогниле назовні, дупло стає трохи більшим. Одного дня воно стає аж надто великим і передусім надміру глибоким для пташенят, що, врешті-решт, повинні з нього видертися на свій перший політ. Щонайпізніше тоді діяти починають наступні орендатори. Це види, які самостійно не здатні щось збудувати в дереві. Наприклад, повзик звичайний — подібний до дятла, але менший за нього птах — так само стукає об мертву деревину, щоб добратися до личинок жуків. Він охоче розміщує своє помешкання в старих дуплах дятла звичайного. Але має деякі труднощі. Крізь занадто велику дірку до повзика можуть пробратися вороги й напасти на його пташенят. Щоб цього уникнути, пташка зменшує дупло, мальовничо обмазуючи його глиною по краях. До речі, стосовно ворогів: дерева не з доброї волі пропонують своїм мешканцям спеціальну послугу, пов’язану із властивостями деревини: деревні волокна особливо добре проводять звук, і це одна з причин, чому з них виготовляють музичні інструменти, наприклад скрипки й гітари. Наскільки добре в них функціонує провідність, ви можете й самі випробувати завдяки простому експериментові. Прикладіть вухо до вужчого кінця впалого довгого стовбура й попросіть когось іншого біля грубшого краю обережно постукати чи пошкребти камінцем. Крізь стовбур це дивовижно чітко чути, а щойно ви знову відхилите голову — все стихне. Цей принцип птахи використовують у дуплах як сигналізацію. Щоправда, це не зовсім безневинні перестукування, а дряпання куницевих чи вивірок, через яке виникає такий звук. Його чути високо нагорі в дереві й птахи дістають шанс утекти. Якщо ж у дуплі перебуває молоде потомство, то птахи намагаються принаймні відволікти нападників, але це їм, щоправда, часто не вдається. Тоді все ж таки виживають тварини-батьки, які компенсують втрату наступним виводком.