Якщо кора ще й шершава, то волога в маленьких щілинах затримується надзвичайно довго. Ця шерехатість стовбурів починається знизу й піднімається із зростанням віку все далі в напрямку крони. Тому молоді дерева мох обростає тільки на відстані кількох сантиметрів від землі, а пізніше огортає нижню частину стовбура, наче підколінок. Мохи не завдають шкоди дереву, а той грам води, який маленькі рослини привласнюють собі, компенсується тим, що вони знову ж таки виділяють вологу, таким чином позитивно впливаючи на лісовий клімат. Відкритим залишається ще питання про поживні речовини. Якщо вони не надходять із ґрунту, то є доступними ще тільки через повітря. У лісах вітер щороку навіває дуже багато пороху. Доросле дерево здатне відфільтрувати понад сто кілограмів пилу, що стікає униз по стовбуру разом з дощовою водою. Цю суміш забирають мохи й висотують з неї все корисне. Отож, поживними речовинами вони забезпечені, тепер бракує тільки світла. У світлих соснових та дубових лісах це не проблема, але труднощі виникають у постійно темних смерекових лісах. Тут навіть аскетам непереливки, якраз тому особливо густі молоді насадження хвойних лісів часто зовсім не мають моху. І тільки зі старінням дерев, коли то тут, то там виникають прогалини в лісовій кроні, на землю потрапляє достатньо світла, щоб вона зазеленіла. У старих букових лісах ситуація має вже трохи інакший вигляд, тому що тут мохи послуговуються вільним від листя перехідним періодом навесні й восени. Улітку хоч і стає надто темно, але рослини пристосовані до періодів голоду та спраги. Інколи багато місяців поспіль немає жодних опадів. Погладьте якось рукою моховий настил — він сухий наче тріска. Більшість видів рослин тоді загинули б, але не мохи. Наступна потужна злива змусить їх знову набрякнути, а відтак у них прокинеться життя.

Ще невибагливішими є лишайники. Маленькі сіро-зелені рослини являють собою симбіоз грибів і водоростей. Щоб утриматися, їм потрібна яка-небудь основа — у лісі такою слугують дерева. На відміну від мохів, вони видираються по стовбуру набагато вище, оскільки їхній і так неймовірно повільний ріст гальмує ще й листяний дах. Часто навіть після багатьох років їм таланить утворити на корі тільки схожий на плісняву покрив, що вже не раз викликав у багатьох прихильників лісового туризму питання, чи дерева раптом не хворі. Відповідь заперечна: лишайники їм не шкодять і деревам, напевно, до них абсолютно байдуже.

Маленькі рослини знову ж таки свою равликову швидкість під час росту компенсують надзвичайною довговічністю: вони досягають віку в кілька століть, що засвідчує ідеальне пристосування цих створінь до повільності пралісів.

Ви ніколи не дивувалися, чому це червоні дерева не стають у Європі особливо великими? Хоча деякі з них мають уже по сто п’ятдесят років, але ніхто ще не досягнув п’ятдесятиметрової висоти. На їхній старій батьківщині, наприклад, у лісах на західних узбережжях Північної Америки вони завиграшки стають удвічі вищими. Чому те саме не вдається тут? Якщо ми повернемося до думок про лісові садки й екстремальну повільність у молоді роки, то можна б сказати: це ще діти, чого можна від них сподіватися! Проте в цю схему не вписується неймовірно великий діаметр старих європейських червоних дерев, який часто становить понад два з половиною метри (виміряно на рівні грудей). Очевидно, що рости вони все-таки можуть, але чомусь скеровують свої сили в протилежному напрямку.

Вказівку, в чому криється причина, надає їхнє місце перебування. Часто це міські парки, де дерева саджали як екзотичні трофеї князів та політиків. А тут передусім не вистачає лісу або, якщо точніше, родинних зв’язків. Якщо брати до уваги їхню потенційну багатотисячну історію, то з уже названими ста п’ятдесятьма роками вони дійсно ще діти, що ростуть тут далеко від батьків та рідної землі. Без дядьків, без тіток, без веселого дитячого садочка, ні, вони мають перебувати самі-самісінькі довгі роки свого життя. А як щодо багатьох інших дерев у парку? Чи не утворюють вони щось подібне до лісу, чи не можуть замінити їм батьків? Як правило, їх садили в той самий час, тому вони не могли запропонувати маленьким червоним деревам ані захисту, ані допомоги. Крім того, ці види абсолютно чужі один одному. Якби червоні дерева виховували липи, дуби або червоні буки — це було б те саме, коли б ми довірили людських немовлят мишам, кенгуру чи горбатим китам. Це не діє, тож маленькі американці мусять самостійно пробивати собі шлях. Без матері, що вигодовує їх, що ревно вкриває їх своїм верховіттям, щоб потомство надто швидко не виросло, без затишного волого-штильового лісового клімату, а є лише самотність. І наче цього не досить, іще й земля в більшості випадків просто катастрофічно погана. Де прадавній ліс для ніжних коренів тримає напоготові м’яку, розпушену, багату на гумус і постійно вологу землю, там парки пропонують тверді, виснажені через тривале міське заселення та стиснуті території. Крім того, люди повсякчас воліють підійти до дерев, торкнутися кори й відпочити в тіні їхньої крони. Постійне тупцювання біля підніжжя дерев, що триває десятиліттями, спричиняє подальші ущільнення. Відтак дощ стікає надто швидко, тому взимку не утворюються достатні запаси на літо.

Також і сама посадка має наслідки на все життя. Адже, щоб узагалі змогти перенести деревця від розсадника дерев до остаточного місця перебування, їх упродовж тривалих років піддають попередній обробці. Щоосені дерева підрізають на грядках, щоб вони залишалися компактними і щоб їх потім можна було вирвати із землі. Загальну протяжність тюка, в якому триметрове деревце за природних умов мало б приблизно шість метрів у діаметрі, скорочують до п’ятдесяти сантиметрів. Щоб крона через таке обрізання не зсохла, її також суттєво обтинають. Це не сприяє здоров’ю деревець, а тільки полегшує догляд за ними. Під час обрізки, на жаль, відтинають також і схожі на мозок структури разом із чутливими кінчиками коріння — ауч! Тоді дерево наче втрачає орієнтацію й під землею більше не знаходить шляху вглиб, тому формує пласку кореневу систему. А так йому вдається освоювати воду та поживні речовини тільки в дуже обмеженій кількості.

Видається, що спершу це все не надто заважає молодим деревцям. Вони по вінця наповнюють свій організм солодощами, тому що в яскравому сонячному світлі можуть стільки здійснювати фотосинтез, скільки хочуть. У такий спосіб легко перенести втрату матері, яка їх годувала б. У перші роки також і проблеми з водою через твердий, наче кістка, ґрунт практично не відчутно. Зрештою, саджанці турботливо доглядають і в сухі періоди поливають садівники. І передусім відсутнє будь-яке суворе виховання! Жодного «Рости повільніше!», ніякого «Почекай ще двісті років!», жодних штрафів через відбирання світла, якщо раптом не ростеш гарно й прямо вгору. Кожне молоде деревце може робити все, що йому заманеться. Тому, наче під час змагань, вони викладаються на сто відсотків і щороку утворюють довгі високі пагони. Однак на певній висоті вони розтрачають усі свої дитячі бонуси. Поливання двадцятиметрового дерева потребувало б неймовірно багато води й часу. Щоб інтенсивно зволожити корені, садівникам треба було б вилити зі своїх шлангів чимало кубічних метрів води — і то тільки на одне дерево! А тому така турбота одного дня просто припиняється.

Червоні дерева спершу цього наче й не зауважують. Вони протягом десятиліть жили собі на втіху та робили все, до чого мали охоту. Їхній товстий стовбур, наче грубий живіт розкоші й достатку, вказує на сонячну ненажерливу оргію. Те, що всередині клітини дуже великі, містять багато повітря, а отже, вразливі для грибів, замолоду ще не відіграє жодної ролі.

Також і бокові гілки свідчать про хамовиту поведінку. Лісовий етикет, що приписує для нижньої частини стовбура тонкі гілки або навіть повну їхню відсутність, у парку геть невідомий. Завдяки щедрому освітленню червоні дерева утворюють грубі бічні пагони аж до самої землі й пізніше так збільшуються в розмірах, що аж напрошується порівняння з накачаними допінгом бодибілдерами. Хоча здебільшого, прагнучи створити для відвідувачів добру видимість у парку, садівники й відпилюють усі гілки на висоті одного-двох метрів від землі, але це годі порівняти з прадавнім лісом, де грубші гілки дозволено тільки з двадцяти-, а деколи й п’ятдесятиметрової висоти. Отже, життя у парку просто райське.