Чому нам набагато важче розуміти рослини, ніж тварин? Від зелені нас дуже рано відокремила еволюційна історія. Інакше побудовано всі органи чуття в рослин, тому нам треба залучати фантазію, щоб мати бодай найменше уявлення про те, що відбувається з деревами. Гарним прикладом є те, як ми бачимо барви. Я люблю комбінацію осяйного блакитного неба над яскраво-зеленими верхівками дерев. Це справжня природна ідилія, й саме тоді я відпочиваю найкраще. Чи дерева бачили б це так само? Напевно, відповідь звучала б: «Частково». Блакитне небо, багато сонця — для буків, смерек та інших видів це достоту так само приємно. Щоправда, в них барва не викликає такого романтичного настрою і не діє аж так заспокійливо — для них це сигнал про те, що кафе відчинено. Адже безхмарний небозвід означає найбільшу інтенсивність світла й отже, оптимальні умови для фотосинтезу. Для них оголошено виснажливу максимальну продуктивність, тобто синій колір означає багато роботи. Тоді СО₂ та воду перетворюють на цукор, целюлозу й інші вуглеводи, а потім відкладають у резервуари — дерева насичуються.

А зелений колір має зовсім інше значення. Перше ніж ми перейдемо до типової барви більшості рослин, розгляньмо питання: а чому світ узагалі кольоровий? Сонячне світло біле й відбивається також білими променями. Таким чином, нас мала б оточувати схожа на лікарняні палати, оптично чиста місцевість. А причина, чому це не так, полягає в тому, що кожен матеріал у різний спосіб поглинає часточки світла або перетворює їх на інші промені. Тільки певної довжини хвилі, що залишаються після, відбиваються і їх сприймають наші очі. Тож-бо колір живих організмів та об’єктів визначається кольором відбитого світла. І в дерев це зелений. Однак чому не чорний, чому поглинається не все світло? У листі за допомогою хлорофілу відбувається перетворення світла, і якби дерева все оптимально використовували, то майже нічого не залишалося б — а отже, ліс навіть удень мав би бути темним, як ніч. Щоправда, хлорофіл має один недолік. У нього є так звана «зелена прогалина», тобто ділянка спектра, яку він не може застосувати і змушений відбивати невикористаною. Ця слабкість впливає на те, що ми здатні побачити ці залишки фотосинтезу, а тому майже всі рослини здаються нам яскраво-зеленими. Зрештою, це залишки світла — відходи, що не потрібні деревам. Для нас це гарно, а для лісу без користі. Природа, яка нам подобається, відбиває відходи? Чи дерева це сприймають так само — я не знаю, але безсумнівним є одне: щонайменше блакитному небу голодні буки та смереки радіють так само, як і я.

«Зелена прогалина» в хлорофілі відповідальна ще й за інший феномен — зелену тінь. Якщо, наприклад, буки пропускають до землі максимум три відсотки сонячного світла, то в місці їхнього зростання вдень мало б бути майже темно. Проте, як ви бачите під час прогулянки лісом, це не так. Утім, інші рослини все одно тут не виживають — річ у тім, що тінь відрізняється залежно від кольору. Якщо багато відтінків кольору відфільтровуються ще зверху, в кроні, й, наприклад, червоний та синій майже не проникають донизу, то це не стосується «кольору відходів» — зеленого. Оскільки дерева не можуть його використати, то він проникає аж до землі. Тому в лісі панує зелене сутінкове світло, що, до речі, дуже заспокійливо впливає на людську психіку.

Складається враження, що в нашому саду одному-єдиному букові подобається червоний колір. Його посадив мій попередник, і відтоді бук став великим деревом. Мені він не до душі, тому що, на мою думку, його листя має хворобливий вигляд. Дерева з червоним листям трапляються в багатьох парках, бо вони мають додати розмаїття в зелену однотонність. На професійному жаргоні такі дерева називають пурпуровими буками чи червоними кленами, що не збільшує їхньої привабливості в моїх очах. Узагалі мені їх радше шкода, тому що відхилення від звичної подоби завдає їм чимало клопоту. Цей феномен зумовлений порушенням обміну речовин. Молоде, щойно зазеленіле листя також і в нормальних дерев є часто трохи червонястим, оскільки ніжні тканини містять щось подібне до сонячного крему. Це антоціани, що блокують ультрафіолетове проміння й захищають листочки. Щойно вони більшають, як речовини знову розщеплюються за допомогою спеціальних ферментів. Проте деякі буки та клени генетично відхиляються від норми, тому що в них цього ферменту немає. Вони вже не здатні позбутися червоного пігменту й зберігають його також і в дорослому листі. А тоді дерево потужно випромінює червоне світло, у такий спосіб марнуючи суттєву частку світлової енергії. Хоча для фотосинтезу в них ще залишається спектр синіх тонів, але порівняно з їхніми зеленими родичами цього недостатньо. Знову й знову в природі виникають такі червоні дерева, але оскільки вони ростуть повільніше, ніж їхні зелені брати, то не можуть пробитись і якимось чином знову зникають. Натомість ми, люди, полюбляємо щось особливе, а тому вишукуємо й спеціально розмножуємо червоні зразки. Одному лихо, а іншому радість — саме так можна описати ці дії, що їх, можливо, не було б, якби про такий стан справ знали.

Проблеми в порозумінні насамперед трапляються з іншої причини: дерева неймовірно повільні. Їхні дитинство та молодість тривають у десять разів довше, ніж наші, а загальна тривалість життя щонайменше в п’ять разів перевершує нашу. Активний рух, як наприклад, розпускання листя чи ріст пагонів відбувається протягом тижнів та місяців. А тому здається, наче дерева — застиглі істоти, не рухливіші за каміння. А шум крон на вітрі, хрускіт гілок і стовбурів, що гойдаються врізнобіч, змушуючи ліс мати такий живий вигляд, — це лиш обтяжливий для дерев, пасивний коливальний рух. Не дивно, що багато наших сучасників у деревах бачать не більше, ніж предмети. Проте під корою багато процесів відбувається набагато швидше. Приміром, вода й поживні речовини, тобто «кров дерева», течуть від коріння вгору до листя зі швидкістю до одного сантиметра на секунду^{54}.

Також і захисники природи та чимало лісничих зазнають у лісі оптичного обману — не дивина, адже людина є «візуальною істотою», у життєдіяльності якої особливу роль відіграють органи зору. Тому на перший погляд правікові ліси наших широт видаються нудними та бідними на різноманіття видів. Проте розмаїте тваринне життя часто минає в мікрокосмосі, схованому від очей прихильників лісового туризму. Ми зауважуємо тільки великі види — як-от представників птахів чи ссавців, щоправда й тих бачимо зовсім зрідка, позаяк типові лісові звірі часто спокійні та дуже боязкі. Отже, туристи мого лісництва, яким я показую старі букові заповідники, нерідко мене запитують, чому чути так мало птахів.

Види, що побутують на видноті, часто шумлять більше й не бояться потрапити в наше поле зору. Напевно, це вам відомо і з власного саду, де синиці, дрозди та вільшанки швидко звикають до вас і тримаються на відстані тільки кількох метрів. Також і лісові метелики здебільшого коричневі та сірі й, коли відпочивають, маскуються на стовбурі під кору. Натомість види, що поширені на відкритих місцинах, пропонують багату симфонію барв і яскравих переблисків, отож не помітити їх майже неможливо. З рослинами все відбувається так само. Лісові види здебільшого невеличкі й дуже подібні одні до одних. У багатьох сотнях видів мохів, зовсім мініатюрних, навіть я вже давно перестав орієнтуватися. Те саме стосується й велетенської кількості лишайників. Зате наскільки показнішими є рослини степів? Яскрава, до двох метрів заввишки наперстянка, пишне жовтозілля, блакитні, як небо, незабудки — така розкіш тішить серця мандрівників. Не дивно, що порушення в екосистемі лісу, внаслідок яких через ураган або лісове господарювання утворюються великі вільні території, викликають у деяких захисників природи шквал захвату. Вони дійсно гадають, що в такому разі різноманіття видів зростає, й не бачать усієї драматичності ситуації. В обмін на кілька видів з відкритого простору, що в променях яскравого сонця почуваються, наче риба у воді, тут вимирають сотні місцевих маленьких тварин, якими майже ніхто не цікавиться. Таким чином, також і наукова розвідка Екологічного товариства Німеччини, Австрії та Швейцарії висновує, що коли з господарською метою збільшується використання лісу, то хоч і зростає різноманіття рослин, але це не причина для радості, а радше вказівка на міру пошкодження природної екосистеми^{55}.