Порівнюючи тварину до машини для виживання, що поводиться так, неначе має за «мету» зберегти свої гени, час розглянути конфлікт між батьками і дітьми як боротьбу поколінь. Боротьба ця підступна, і обидві ворогуючі сили ніщо не спиняє. Жодна дитина не втрачає нагоди для шахрайства. Вона удає, що є голоднішою, слабшою, беззахиснішою, ніж є насправді. Вона надто мала і слабка, щоб тримати своїх батьків у страхові, але вдається до усього наявного психологічного арсеналу: брехні, шахрайства, висотування всіх соків понад міру, ніж на це дає їй право генетична спорідненість з ними. Зі свого боку батьки мають остерігатися шахрайства й обману і намагатися уникнути їх. Це виглядає легкою справою. Якщо батьки знають, що їхня дитина здатна на неправду, вимагаючи їжі, тоді вони можуть вдатися до тактики годування її фіксованою кількістю їжі і не давати понад норму, не зважаючи на безугавний крик. Однак не завжди дитина хитрує, тому, якщо вона помре через недогодовування, батьки втратять деякі зі своїх цінних генів. Дикі птахи, наприклад, можуть померти від голоду всього за кілька годин.

А. Захаві висунув припущення про особливо жорстоку форму дитячого шантажу: пташеня навмисно кричить так, щоби привабити до гнізда хижаків. Воно неначе благає: «Лиско, лиско, прийди та з’їж мене». Єдиний спосіб, яким батьки можуть припинити цей крик, це нагодувати пташеня. Так воно отримує більше за належну йому частку їжі, але за рахунок певного ризику для себе. Принцип цієї безжальної тактики той самий, що й у терориста, який погрожує підірвати літак із собою на борту, якщо йому не дадуть викуп. Я скептично ставлюся до того, що така тактика вирішальна в еволюції, і не через те, що вона надто безжальна. Насамперед я маю сумнів, що з дитячого шантажу може бути користь. Адже, якщо хижак дійсно почує його, пташеня надто ризикує. Для єдиного пташеняти у батьків, якого має на увазі Захаві, це очевидно. Скільки б мати вже не вклала у нього власних сил, воно однак має цінувати своє життя більше, ніж це робить мати, бо вона має лише половину з його генів. Окрім того, вдаватися до цієї тактики недоречно навіть тоді, коли шантажист належить до цілого виводка беззахисних пташенят, що всі сидять у гнізді, позаяк йдеться про 50 % генетичного «закладання» на кожного з його братів і сестер, яким так само загрожує небезпека, а також на 100 % «закладання» самого себе. Припускаю, що ця теорія була б правдивою, якби хижак мав звичку хапати з гнізда лише найбільше пташеня. Тоді меншому було б вигідно приваблювати криком хижака, оскільки йому самому це б нічим не загрожувало. Така поведінка радше нагадує тримання пістолета біля голови брата, ніж погрозу підірвати самого себе.

Видається, що розглянута нами тактика шантажу може бути вигідною зозуленяті. Відомо, що зозулі відкладають одне яйце до кожного з кількох «прийомних» гнізд, а потім лишають вигодовувати своє потомство вимушеним прийомним батькам, що належать до зовсім іншого виду. Тому прийомні брати і сестри не становлять для зозуленяти хоч якоїсь генетичної вартості. (Пташенята деяких видів зозуль не мають жодних прийомних братів і сестер з одної страхітливої причини, про яку ми поговоримо трохи згодом. Наразі ж я припускаю, що ми маємо справу з одним із тих видів, пташенята якого співіснують з прийомними братами та сестрами.) Якби зозуленя кричало досить голосно, щоби привабити хижаків, тоді могло би надто багато втратити — своє життя, наприклад — але прийомна мати могла би втратити ще більше, а це десь чотирьох власних пташенят. Тому їй було би вигідно віддавати зозуленяті більше належної йому частки їжі, і це би переважило для зозуленяти ризик.

Це один із тих прикладів, коли доречно вдатися до респектабельної мови генів лише через те, щоб переконатися, що ми не надто зловживаємо суб’єктивними метафорами. Що ж насправді означає гіпотеза, що пташенята зозулі «шантажують» своїх прийомних батьків криками: «Хижаче, хижаче, ану з’їж мене й усіх моїх маленьких братів та сестер»?

Гени гучних криків зозулі стали переважати в генофонді, бо збільшували імовірність вигодовування зозуленят прийомними батьками. Вони згоджуються на це, бо гени реагування на вимогливі крики пташенят поширилися у генофонді прийомних видів. Причиною поширення цих генів є те, що деякі прийомні батьки, що не давали зозуленятам додаткову їжу, вигодовували меншу кількість власних пташенят — меншу, ніж конкуренти, які приносили своїм зозуленятам додаткову поживу. Це відбувалося тому, що крики зозуленят приваблювали до гнізда хижаків. Хоча гени відсутності гучних криків зозулі давали менше шансів опинитися в шлунку хижаків, ніж гени вимогливого крику, некрикливі зозуленята більше потерпали, бо не отримували додаткових порцій. Ось чому гени крику набули поширення в їхньому генофонді.

Подібне нанизування розмірковувань про гени в межах наведеного суб’єктивного аргументу засвідчує, що, хоча такий ген-шантажист напевно може поширитися в генофонді зозулі, в генофонді якогось пересічного виду його поширення малоймовірне — принаймні, не задля приваблювання хижаків. Звісно, у такого виду можуть бути інші причини для поширення генів крику, про що ми вже зазначали, і ті, до речі, могли б випадково справити ефект періодичного приваблювання хижаків. Але сам фактор хижаків у доборі мав би справити вплив саме на зменшення гучності криків. Що стосується зозуленят, загроза хижаків, як би парадоксально це не виглядало, мала би збільшити гучність криків.

Не існує жодних доказів того, чи справді зозулі та інші птахи зі звичками «гніздового паразита» використовують тактику шантажу. Але їм точно не бракує жорстокості. Наприклад, деякі воскоїди, як і зозулі, відкладають свої яйця в гнізда інших птахів. Пташеня воскоїда озброєне гострим гачкуватим дзьобом. Щойно вилуплене, ще сліпе, голе і безпорадне, воно завдає своїм прийомним братам і сестрам глибокі рани, забиваючи їх до смерті: мертві ж бо не конкурують за їжу! Відома нам зозуля досягає того самого результату інакшим чином. Вона має короткий час інкубації, а тому її пташеня вилуплюється раніше за своїх прийомних братів і сестер. Після цього, навпомацки і механічно, але напрочуд ефективно, зозуленя викидає решту яєць із гнізда. Воно підлазить під яйце, вмощуючи його в улоговинці на спині. Потім повільно задкує до краю гнізда, утримуючи яйце між зародками крил, та скидає його. Так воно чинить з усіма яйцями, поки не лишиться у гнізді саме, забираючи одноосібно усю турботу своїх прийомних батьків.

Один із фактів, що мене надзвичайно вразив, я довідався минулого року від Ф. Альвареса, Л. Аріаса де Рейни і Г. Сегури з Іспанії. Вони досліджували здатність потенційних прийомних батьків — потенційних жертв зозуль — виявляти своїх кривдників: зозулячі яйця чи пташенят. Ставлячи експеримент, дослідники підкладали до сорочачих гнізд яйця і пташенят не лише зозулі, а також інших птахів. Одного разу це виявилося ластів’я. Незабаром після цього одне із сорочачих яєць опинилося на землі під гніздом. Воно не розбилося, тому вчені поклали його назад та спостерігали далі. Те, що вони побачили, виглядає дивовижним! Виявилось, що яйце на їхніх очах викинуло пташеня ластівки, поводячись так само, як зозуленя. Вони знову поклали яйце назад, але отримали той самий результат. Ластів’ятко скористалося методом зозулі, утримуючи яйце на спині між зародками крил та задкуючи на край гнізда, поки не випхало яйце на землю.

Мабуть, добре, що Альварес із колегами не намагалися пояснити своє дивовижне спостереження. Як міг ген такої поведінки виникнути в генофонді ластівки? Для цього мали існувати належні причини у звичному житті цього птаха. Але ж ластів’ята не мають досвіду опинятися у сорочачих гніздах. Зазвичай, вони ніколи не перебувають в якихось інших гніздах, окрім своїх власних. Чи могла ця поведінка свідчити про вироблення певної адаптації, спрямованої проти зозуль? Можливо, природний добір сприяв виробленню в генофонді ластівки стратегії контратаки, появі генів використання проти зозулі її власної зброї? Виглядає на те, що зозулі не паразитують у гніздах ластівок. Можливо, причина саме в цьому. Згідно з цією теорією, сорочачі яйця в експерименті викидалися з гнізда тому, що, як і яйця зозулі, вони є більшими за ластів’ячі. Але якщо ластів’ята можуть відрізнити велике яйце від звичайного яйця ластівки, безумовно, те саме може їхня мати. Чому ж тоді яйце зозулі викидає не вона, хоч зробити це їй було б значно легше, ніж пташеняті? Не вельми вірогідним виглядає пояснення, що ластів’яті притаманно викидати з гнізда зіпсуті яйця або інший мотлох. Бо з цим так само краще впорається (що вона й робить) його мати. Той факт, що за виконання вельми складної операції з відбракування яєць, що потребувало певної майстерності, взялися немічні пташенята, хоча дорослим ластівкам це більше до снаги, наводить на думку, що з материнського погляду дитина робить щось неправильне.