Мені здається, що вірогідне пояснення зовсім не пов’язане із зозулею. Від цієї думки стигне кров у жилах, але, можливо, ластів’ята чинять так одне з одним? Оскільки первісткові доведеться згодом конкурувати з його ще не вилупленими братами та сестрами за батьківську увагу, для нього може мати сенс почати життя з викидання одного з інших яєць.

Теорія Лека про розмір кладки розглядала оптимальну кількість яєць з материнського погляду. Якщо я — ластівка, то оптимальна для мене кількість кладки нехай становитиме п’ять знесених яєць. Але якщо я — ластів’я, то ця оптимальна кількість цілком може становити меншу кількість яєць, де одне з них є моїм власним! Мати зобов’язана надати певний обсяг батьківського внеску, який вона «прагне» справедливо поділити між усіма п’ятьма дітьми. Але кожне пташеня вимагає більшу за одну п’яту частку уваги, що їй належить. На відміну від зозуленяти, воно не хоче собі геть усе, бо споріднене з іншими ластів’ятами. Але хоче більше. Воно може отримати чверть частки, лише викинувши одне яйце, або третину батьківського внеску, викинувши з гнізда ще одне. Якщо поглянути на це як на конкуренцію генів, ген братовбивства цілком може поширитися у генофонді, бо має 100-відсотковий шанс опинитися в організмі братовбивці і лише 50-відсотковий шанс — в організмі його жертви.

Головним запереченням цієї теорії є те, що важко повірити, що ніхто досі не спостеріг цієї жорстокої особливості ластів’ячої поведінки, якби вона насправді існувала. Я не маю для цього переконливого пояснення. Щоправда, в різних частинах світу живуть різні ластівки. Відомо, що іспанська ластівка, наприклад, дещо відрізняється від британської і вона не була об’єктом такого уважного спостереження, як британська. Тому я припускаю, що для неї цілком характерне братовбивство, що його біологи поки що не помітили.

Я висунув таку неймовірну ідею, як гіпотеза про існування гена братовбивства, через те, що прагну деяких узагальнень. Річ у тім, що безжальна поведінка зозуленяти найбільш вражає з того, що відбувається в будь-якій родині. Рідні брати ближче споріднені між собою, ніж зозуленя з його прийомними братами, але ця різниця не така вже й принципова. Навіть коли ми не можемо повірити в існування неприхованого братовбивства, неодмінно навернуться численні приклади менш очевидного егоїзму, коли вигода для дитини більше ніж вдвічі перевищує збитки від втрати її братів та сестер. Тоді, так само, як з припиненням грудного вигодовування, виникає реальний конфлікт інтересів між матір’ю і дитиною.

Хто має більші шанси перемогти у цьому змаганні поколінь? Зоолог Р. Д. Александер написав цікаву статтю, де висловив думку, що на це запитання можна дати загальну відповідь: завжди перемагатимуть батьки^[44]. Якщо ви згодні з цим, не марнуйте часу, беручися за цей розділ. Якщо Александер має рацію, слід звернути увагу на деякі цікаві моменти. Наприклад, альтруїстична поведінка виникає не задля користі генів самого індивіда, а лише генів його батьків. Батьківська маніпуляція, використавши термін Александера, стає альтернативною причиною еволюції альтруїстичної поведінки, незалежною від прямого родинного добору. Тому важливо уважно поставитися до міркувань Александера, щоби переконатися у тому, що ми розуміємо, чому він не правий. Насправді, це слід було би довести математично, але ми намагаємося не перевантажувати цю книгу розрахунками, і спростувати помилковість тези Александера можна, цілком покладаючись на інтуїцію.

Його фундаментальна генетична ідея викладена в такій скороченій цитаті: «Уявімо, що якась молода особина… спричинює нерівний розподіл батьківського піклування на свою користь, послаблюючи репродуктивні можливості матері. Ген, який таким чином покращує пристосованість особини в юному віці, не може не погіршити її пристосованість ще більше у дорослому віці, бо такі мутантні гени будуть у більшої частини потомства мутантної особини». Те, що Александер розглядає ген, який нещодавно став мутантним, не має особливого значення. Уявімо, що йдеться про якийсь рідкісний ген, успадкований від одного з батьків. «Пристосованість» — це спеціальний термін, що означає репродуктивний успіх. Тобто, Александер має на увазі, що ген, який змушує дитину вимагати більше за належне їй батьківське піклування і завдаючи цим шкоди репродуктивним можливостям матері, мав би збільшити її шанси на виживання. Але їй, можливо, доведеться шкодувати про це, коли сама стане матір’ю, бо її власні діти успадкують цей егоїстичний ген, применшивши її загальний репродуктивний успіх. Так вона потрапить у власну пастку. Тому цей ген не здатен досягти успіху, і в конфлікті завжди перемагатимуть батьки.

Такий аргумент мав би одразу викликати наші підозри, бо базується на припущенні про генетичну асиметрію, якої там насправді немає. Александер використовує слова «батьки» і «потомство» так, немов між ними є фундаментальна генетична різниця. Як ми вже переконалися, хоча між батьками і дітьми існують практичні відмінності, наприклад, батьки є старшими за дітей, а діти постають з організмів батьків, фундаментальної генетичної асиметрії між ними насправді немає. Спорідненість між ними складає 50 %, з якого боку ви на неї дивитиметься. Щоби проілюструвати свою думку, я інакше викладу ідею Александера, не так розташувавши слова «мати», «молода особина» тощо. «Уявімо, що у матері є ген, який зазвичай спричинює рівний розподіл батьківської турботи. Ген, що таким чином покращує пристосованість особини в дорослому віці, не може не послабити її пристосованість ще більше в юному віці». Таким чином, ми робимо висновок, протилежний ідеї Александера, а саме: в будь-якому конфлікті батьків і дітей перемагатимуть діти!

Тут явно щось не так. Обидва аргументи викладені занадто просто. Метою моєї зворотної цитати було не перечити Александеру, а лише пояснити, що не можна вести дискусію таким штучно асиметричним чином. І аргумент Александера, і мій є помилковими, бо розглядають ситуацію з погляду індивіда (у Александера це мати, а у мене — дитина). Я вважаю, що використання технічного терміну «пристосованість» дозволяє зробити таку помилку дуже легко. Ось чому я намагався уникати цього слова в своїй книзі. Насправді є лише одна істота, чия точка зору має значення в еволюції, і це — егоїстичний ген. В організмах дітей гени добираються за їхньою здатністю перехитрувати батьків; в організмах батьків гени добираються за їхньою здатністю перехитрувати дітей. Немає жодного парадоксу в тому, що одні і ті самі гени успішно окупують організми дітей і батьків. Гени добираються з огляду на їхню здатність знаходити найкраще використання важелям впливу, що є у них, тобто, вони якнайкраще мають експлуатувати свої практичні можливості. Коли певний ген перебуває в організмі дитини, його практичні можливості будуть іншими, ніж в організмі матері. Тому і його оптимальна стратегія на цих двох етапах історії життя організму буде іншою. Немає жодних причин припускати, як це робить Александер, що більш пізня оптимальна стратегія має обов’язково брати гору над більш ранньою.

Є інший спосіб заперечити Александеру. Він автоматично припускає наявність хибної асиметрії між батьками та дітьми з одного боку і братами та сестрами з іншого. Ви маєте пам’ятати, що, згідно з Тріверсом, шкоду для егоїстичної дитини, що намагається отримати більшу за належну їй частку (причина, чому вона намагається отримати лише рівну частку), полягає в небезпеці втрати її братів і сестер, кожен з яких має половину її генів. Але брати і сестри — це лише особливий випадок родичів з 50-відсотковою спорідненістю. Не більш і не менш «цінними» за них для егоїстичної дитини є її власні майбутні діти. Тому загальні дійсні збитки від намагання отримати більше за вашу рівну частку ресурсів має насправді вимірюватись не лише у втрачених братах та сестрах, але й у втрачених майбутніх дітях через їхній егоїзм поміж себе. Думка Александера про шкідливість поширення дитячого егоїзму на ваших власних дітей, що зменшує ваш власний довгостроковий репродуктивний успіх, добре обґрунтована, але вона лише означає, що ми повинні додати це до витратного боку рівняння. Будь-яка дитина все одно матиме зиск від егоїзму, допоки справжня вигода для неї складатиме, принаймні, половину від реальних збитків для близьких родичів. Але до «близьких родичів» належать не лише брати із сестрами, але також її майбутні власні діти. Індивід має вважати свій власний добробут вдвічі ціннішим за добробут його братів, що є базовим припущенням Тріверса. Але він має також цінувати себе вдвічі більше, ніж будь-кого зі своїх власних майбутніх дітей. Таким чином, припущення Александера, що на боці батьків у конфлікті інтересів є певна внутрішня перевага, не є достеменним.