По суті, це не дуже складно. Сигнали тривоги птахів безліч разів називали «незручними» для теорії Дарвіна, тому вигадувати для них пояснення стало певним спортом. Тому сьогодні ми маємо стільки чудових пояснень, що важко пригадати, з чого це все взагалі почалося. Вочевидь, якщо є хоч один шанс, що в зграї присутні близькі родичі, то ген сигналу тривоги може поширитися в генофонді, бо цілком може перебувати в організмах деяких із врятованих індивідів. Це справедливо, навіть якщо птах, який подає сигнал, сплачує за свій альтруїзм високу ціну, привертаючи увагу хижака до себе.

Якщо така ідея родинного добору вас не задовольняє, можете вибрати собі одну з багатьох інших теорій. Існує багато способів, якими крикун може отримати егоїстичну вигоду від того, що попередив своїх товаришів. Тріверс одну за одною запропонував цілих п’ять цікавих ідей, але найбільш переконливими я вважаю дві мої власні.

Першу я називаю теорією кей-ві, від латинського слова «стережись», яке й досі використовують школярі, аби попередити про наближення вчителя. Ця теорія підходить для птахів, що на час небезпеки завмирають у підліску, не вирізняючись від інших своїм забарвленням. Уявімо, що зграя таких птахів харчується в полі. Десь осторонь від них пролітає яструб. Він ще не побачив зграю і не летить прямо до них, але є небезпека, що його гострий зір може зафіксувати їх у будь-яку мить, після чого він одразу ж нападе. Уявімо, що один із членів зграї бачить яструба, але решта поки що ні. Цей один гостроокий індивід міг би одразу зачаїтись у високій траві. Але це принесло б йому мало користі, бо його товариші все ще блукають довкола, геть не криючись та галасуючи. Будь-хто з них може привернути увагу яструба, і тоді вся зграя опиниться у небезпеці. Із суто егоїстичного погляду найкращою стратегією для індивіда, який помітив яструба першим, є просвистіти своїм товаришам швидке попередження і цим втихомирити їх, зменшивши ймовірність того, що вони ненавмисно наведуть яструба на його розташування.

Іншу теорію, яку я хочу згадати, можна назвати теорією «ніколи не вибувай з лав». Вона підходить для тих видів птахів, що, помітивши хижака, летять геть або, скажімо, злітають на дерево. І знову уявімо, що один індивід у зграї птахів, що харчуються в полі, помітив хижака. Що йому робити? Він міг би просто злетіти на дерево сам, не попереджаючи своїх товаришів. Але тоді він би став птахом-одинаком, перестав бути частиною відносно однорідної зграї та привернув всю увагу хижака до себе. По-перше, відомо, що яструби полюють на самотніх голубів, а по-друге, навіть якби це було не так, є багато теоретичних причин вважати, що втеча може бути самовбивчою стратегією. Навіть якщо його товариші згодом полетять за ним, індивід, що першим злетить над землею, на деякий час збільшить свою зону небезпеки. Правильна конкретна теорія Гамільтона чи ні, життя у зграї повинно мати якусь важливу перевагу, інакше птахи би так не жили. Якою б не була ця перевага, індивід, який залишає зграю раніше за інших, принаймні частково, втрачає цю перевагу. Якщо ж він не повинен вибувати з лав, що ж тоді робити спостережливому птахові? Можливо, він має продовжувати свої справи, немов нічого не сталося, та покладатися на захист, який обіцяє його членство в зграї. Але такий варіант дій теж несе в собі смертельні ризики. Він залишається на видноті і є дуже вразливим. На дереві йому було би значно безпечніше. Найкращою стратегією для нього буде злетіти на дерево, але переконатися, що так зробили й усі інші. Так він не вирізняється зі зграї й не втратить перевагу як частина натовпу, але отримає перевагу перельоту в безпечне місце. І знову подача сигналу тривоги, схоже, має суто егоїстичну перевагу. Е. Л. Чарнов та Дж. Р. Кребс запропонували аналогічну теорію, в якій зайшли настільки далеко, що використали для опису дій крикуна щодо решти зграї слово «маніпуляція». Оце, справді, довгий шлях від чистого безкорисливого альтруїзму!

На перший погляд, ці теорії можуть здатися несумісними з твердженням, що індивід, який подає сигнал тривоги, наражає на небезпеку й самого себе. Але насправді жодного протиріччя тут немає. Не подаючи сигналу, він би наразився на ще більшу небезпеку. Звичайно, деякі індивіди загинули через те, що не вдалися до сигналів тривоги, особливо ті, чиї сигнали було легко локалізувати. Але інші індивіди загинули через те, що не зробили цього. Теорії «кей-ві» та «ніколи не вибувай із лав» — це лише два з багатьох пояснень, чому так сталося.

А як щодо стрибків газелі Томсона, яку я згадував у 1-му розділі та очевидний самовбивчий альтруїзм якої змусив Ардрі категорично стверджувати, що пояснити його можна лише груповим добором? Тут теорія егоїстичного гена зіштовхується зі складнішим викликом. Сигнали тривоги у птахів дійсно працюють, але вони однозначно покликані бути якомога більш непримітними та обережними. Високі ж стрибки газелі не такі. Вони якраз добре помітні та показні, межуючи з неприхованою провокацією. Здається, що газелі навмисно привертають до себе увагу хижака, ледь не дражнять його. Це спостереження призвело до появи на диво сміливої теорії. В основу цієї теорії лягли ідеї Н. Смайта, але до логічного висновку вона однозначно була доведена А. Захаві.

Теорію Захаві можна викласти приблизно так. В її основі лежить переважно ідея про те, що стрибки газелей зовсім не є сигналом для інших газелей, а насправді призначені для хижаків. Те, що їх помічають інші газелі, коригуючи відповідним чином свою поведінку, не має великого значення, бо, в першу чергу, в процесі еволюції добір сприяв їм як сигналам для хижака. Якщо перекласти зрозумілою мовою, ці стрибки означають приблизно таке: «Дивись, як я стрибаю: я — бадьора й здорова газель, і ти мене не зловиш. Для тебе було б значно мудріше спробувати зловити мою сусідку, яка так високо не стрибає!» Вдаючися до менш антропоморфних термінів, малоймовірно, що гени високих та показних стрибків будуть з’їдені хижаками, бо ті схильні вибирати собі на обід тварин, які здаються легкою здобиччю. Зокрема відомо, що багато хижаків із класу ссавців полюють саме на старих та хворих. Тварина, яка високо стрибає, підкреслено демонструє, що вона не є ані старою, ані хворою. Згідно з цією теорією, така демонстративна поведінка немає нічого спільного із альтруїстичною. Вона радше егоїстична, оскільки її метою є переконати хижака зацікавитися кимось іншим. В певному сенсі відбувається змагання на звання найкращого стрибуна, причому найгіршого обирає хижак.

Іншим прикладом, до якого я обіцяв повернутись, є випадок бджіл-камікадзе, які жалять викрадачів меду, майже напевне здійснюючи при цьому самогубство. Медоносна бджола — це лише один приклад високо соціальних комах. Іншими є оси, мурахи, а також терміти (або, як їх ще називають, «білі мурахи»). Я збираюся розглянути всіх таких комах загалом, а не лише бджіл-самогубців. Про здібності соціальних комах ходять легенди, зокрема про їхнє дивовижне вміння працювати разом та очевидний альтруїзм. Самовбивчі напади на ворогів є типовими прикладами їхньої самопожертви. У так званих медових мурах є каста робітників з гротескно роздутими, напханими їжею черевцями, чиєю єдиною функцією в житті є непорушно звисати зі стелі, немов електричні лампочки, використовуючись іншими робочими мурахами як запаси їжі. В людському розумінні вони взагалі живуть не як окремі особини; їхня індивідуальність явно підпорядкована спільному добробуту групи. Родина мурах, бджіл або термітів досягає певної індивідуальності на більш високому рівні. Їжа є спільною до такої міри, що можна говорити про один спільний шлунок. Завдяки хімічним сигналам та знаменитому «танцю» бджіл, інформація поширюється настільки ефективно, що родина поводиться майже як одне ціле зі своєю спільною нервовою системою та органами чуттів. Сторонні особини розпізнаються та відганяються з вибірковістю імунної системи окремого організму. Доволі висока температура всередині бджолиного вулика регулюється майже так само точно, як і в людському організмі, навіть попри те, що окремі бджоли не є «теплокровними» тваринами. Нарешті найважливіше: аналогія поширюється також на процес розмноження. Більшість індивідів у колонії соціальних комах — це безплідні робітники. «Лінія зародків» — лінія безперервності безсмертних генів — проходить крізь організми меншості індивідів, так званих репродуктивів. Це аналоги людських репродуктивних клітин у наших з вами яєчках та яєчниках. Безплідні ж робітники є аналогами нашої печінки, м’язів та нервових клітин.