Рослини, згідно з Аксельродом і Гамільтоном, можуть навіть помщатися, знову, вочевидь, несвідомо. Наприклад, фігові дерева та фігові оси підтримують тісну співпрацю. Фіга (інжир), яку ви їсте, — насправді не плід. На її кінці є крихітне вічко, і, якщо ви залізете в нього (для цього треба бути таким маленьким, як фігова оса, а вони дуже дрібні: на щастя, надто дрібні, аби їх помітити, коли ви їсте фігу), то знайдете сотні крихітних квіток, що вимощують стінки зсередини. Отже, фіга — це темна внутрішня теплиця для квіток, закрита камера для запилення. І єдиними, хто здатен зробити це запилення, є фігові оси. При цьому дерево отримує вигоду, прихищаючи ос. Але що з цього отримують самі оси? Вони відкладають свої яйця в деякі з крихітних квіток, якими потім харчуються личинки. Вони також запилюють інші квітки всередині тієї самої фіги. «Зрада» для оси означала би відкладання яєць у надто велику кількість квіток однієї фіги та запилення надто малої їхньої кількості. Але як може «помститися» фігове дерево? Згідно з Аксельродом і Гамільтоном: «У багатьох випадках виявляється, що, якщо фігова оса, потрапивши в молоду фігу, не запилює достатньо квіток для отримання насіння, а натомість відкладає яйця у майже всі, то дерево припиняє розвиток цієї фіги на ранньому етапі. В цьому випадку все потомство оси гине».

Химерний приклад чогось схожого на схему «око за око» в природі відкрив Ерік Фішер у гермафродитної морської риби сібаса. На відміну від нас, ця риба не має статі, яка визначалася би на момент зачаття її хромосомами. Натомість, кожен індивід здатен виконувати функції і самиці, і самця. За час певного нересту вони випускають або яйцеклітини, або сперматозоїди. Ці рибки утворюють моногамні пари і в межах пари грають ролі самця та самиці по черзі. Тепер уявімо, що якась риба, якщо їй вдасться зробити це безкарно, «віддасть перевагу» постійному виконанню ролі самця, бо та обходиться дешевше. Іншими словами, особина, якій пощастить вмовити свого партнера грати більше часу роль самиці, отримає всі вигоди «її» економічного внеску в яйцеклітини, тоді як «він» збереже ресурси, щоби витратити їх на інше, наприклад, на спаровування з іншою рибою.

Отже, Фішер спостерігав наявність у риб системи доволі жорсткого чергування. Саме цього й слід було очікувати, якщо вони використовують стратегію «око за око». А це цілком може бути, адже виявилося, що їхня гра є справжньою дилемою в’язня, хоча й дещо складнішою. Розіграти карту СПІВПРАЦЮВАТИ означає грати роль самиці, коли прийде ваша черга. Намагання грати роль самця, коли ваша черга ставати самицею, є еквівалентним розіграшу карти ЗРАДИТИ. Зрада вразлива до помсти: партнер може відмовитись грати роль самиці наступного разу, коли прийде «її» (його?) черга, або ж «вона» може просто припинити будь-які стосунки. Насправді Фішер спостеріг, що пари з нерівним розподілом статевих ролей мають тенденцію розпадатись.

Соціологи та психологи іноді запитують, чому донори (в таких країнах, як Британія, де їм не платять за це гроші) здають кров. Особисто мені важко повірити, що відповідь полягає в обміні послугами або прихованому егоїзмі в будь-якому простому сенсі. Адже регулярні донори крові не отримують жодних пільг, коли їм самим знадобиться переливання. Їм навіть не дають золотих зірочок, які можна було б носити на одязі. Можливо, я наївний, але мені вельми кортить вважати це непідробним прикладом щирого, безкорисливого альтруїзму. Як би там не було, кажани-вампіри, які діляться між собою кров’ю, здається, добре вкладаються в модель Аксельрода. Про це йдеться у роботі Дж. С. Вілкінсона.

Як добре відомо, вампіри харчуються кров’ю вночі. Їм доволі нелегко знайти поживу, але якщо це вдається, та пожива часто буває щедрою. З настанням світанку деякі особини, яким не пощастило, повертаються геть голодними, тоді як ті, кому вдалося знайти жертву, зазвичай висмоктують кров із надлишком. Наступної ночі пофортунити може іншим. Тому це схоже на чудову можливість для прояву невеличкого взаємного альтруїзму. Вілкінсон виявив, що особини, яким уночі пощастило, іноді діляться висмоктаною кров’ю, відригуючи її для своїх безталанних товаришів. Зі 110 відригувань, які зафіксував Вілкінсон, 77 можна легко потрактувати як приклади годування матерями власних дітей, та й у багатьох інших випадках вампіри ділилися кров’ю з різними генетичними родичами. Однак все ж було кілька прикладів, коли їжею ділилися неспоріднені кажани, де пояснення, що йдеться про «голос крові», суперечило відомим фактам. Цікаво, що індивіди, які брали у цьому участь, мали тенденцію часто влаштовуватися на день разом — вони мали всі можливості неодноразово взаємодіяти, як цього потребує повторювана дилема в’язня. Але чи були дотримані інші вимоги щодо дилеми в’язня? Якщо так, то нам слід очікувати матриці виграшів, зображеної на Рис. D.

Рис. D. Схема жертвування крові у кажанів-вампірів: виграші від різних результатів.

Чи справді економіка вампірів відповідає цій таблиці? Вілкінсон вирахував швидкість, з якою голодні вампіри втрачали вагу. Так він вирахував час, потрібний для смерті від голоду кажана з переповненим шлунком, порожнім та всіх проміжних варіантів. Це надало йому можливість конвертувати кров у валюту продовження життя в годинах. Він виявив, насправді без особливих сюрпризів, що «обмінний курс» є різним, залежно від того, наскільки кажан голодний. Дуже голодному кажанові конкретна кількість крові додає більше годин життя, ніж менш голодному. Тобто, хоча акт донорства крові збільшує шанси донора померти, це збільшення є незначним, порівняно зі збільшенням шансів реципієнта на виживання. Тоді з погляду економіки виглядає правдоподібним, що економіка вампірів улягає правилам дилеми в’язня. Кров, якою ділиться кажан, менш дорогоцінна для неї (соціальні групи у вампірів складаються з самиць), ніж та сама кількість крові для реципієнта. В її нефортунні ночі вона справді отримала б величезну вигоду від подарованої крові. Але тої ночі, коли їй пощастить, вона отримала би не дуже значну користь (якби їй вдалося зробити це безкарно) від зради — відмови ділитися кров’ю. «Якби їй вдалося зробити це безкарно», звичайно, має якийсь сенс лише тоді, коли кажани обирають той чи інший різновид стратегії «око за око». Отже, чи дотримані інші умови для еволюції взаємності стратегії «око за око»?

Зокрема, чи здатні ці кажани розпізнавати одне одного як індивіди? Вілкінсон провів експеримент зі спійманими кажанами і переконався, що здатні. Основною ідеєю було відокремити одного кажана на ніч та не давати йому їсти, добре нагодувавши всіх інших. Потім бідолашного голодного кажана повернули до решти, і Вілкінсон спостерігав за тим, хто (якщо це взагалі станеться) дасть йому поїсти. Експеримент повторювався безліч разів, причому кажанів залишали голодними по черзі. Важливим моментом було те, що ця популяція спійманих кажанів поєднала дві окремі групи, взяті із печер на відстані багатьох кілометрів одна від одної. Якщо вампіри здатні розпізнавати своїх друзів, то голодного кажана в експерименті мали б по черзі годувати лише кажани з його власної печери.

Згачною мірою саме так і відбувалося. Всього спостерігали за тринадцятьма випадками жертвування крові. В дванадцяти з них той, хто жертвував, був «старим другом» голодного кажана із тієї самої печери, і лише в одному випадку голодного кажана годував «новий друг» з іншої печери. Звичайно, це могло бути збігом, але ми можемо впевнитися, що це не так. Шанси складають менше, ніж 1 до 500. Цілком безпечно зробити висновок, що кажани насправді більше схильні годувати старих друзів, а не чужинців з іншої печери.

Взагалі ж з вампірами пов’язано багато легенд. Для прихильників вікторіанської готики вони — темна сила, що лякає людей вночі, висмоктуючи життєві соки, забираючи невинне життя задля задоволення спраги. Поєднайте це з іншим вікторіанським міфом про природу з кривавими іклами та пазурами, і чи не видаватимуться вампіри втіленням найглибших страхів, що викликає світ егоїстичного гена? Щодо мене, то я скептично ставлюся до всіх цих міфів. Якщо ми хочемо знати, де є перебуває істина, ми маємо її шукати. Дарвінізм пропонує нам не детальні очікування від конкретних організмів. Він дає нам дещо тонше та цінніше: розуміння принципу. Але якщо нам так потрібні міфи, то справжні факти про вампірів могли б розповісти зовсім іншу повчальну історію. Для самих кажанів важливим є не лише «голос крові». Вони здатні стати вище за родинні зв’язки, створюючи власні тривалі зв’язки вірних братів по крові. Вампіри могли би покласти початок заспокійливому новому міфові — а саме про здатність ділитися, взаємовигідну співпрацю. Вони могли би стати провісниками чудової ідеї, що навіть з егоїстичними генами за кермом чемні хлопці здатні фінішувати першими.