— Неймовірно! — вигукнув Пітер, витираючи чоло. — Я боявся, що ми не впораємося.

— Слава Богу, все скінчилося, — зітхнув Саймон.

— Скінчилось? — посміхнувся Папуга. — Це були тільки перші пороги. Далі, коли ми вже пропливемо повз долину, будуть ще одні.

Човен круто повернув і виніс мандрівників у долину феніксів. Те, що відкрилося їхнім очам, виявилось настільки неймовірним, що Пітер і Саймон відклали весла і застигли зачудовані, розглядаючи разом із Пенелопою казковий світ, який зустрічав їх по обидва боки річки.

Уздовж берегів по всій долині сиділи фенікси, схожі на великих барвистих блискучих орлів із розправленими крилами або на бакланів, що сідають на скелі і сушать пір’я. У гнізді під кожним птахом палахкотів і танцював вогонь. То тут, то там котресь гніздо вибухало полум’ям, наче вулкан. Величезні стовпи помаранчевого, блакитного і жовтого вогню охоплювали птаха, який сидів у гнізді, і перетворювали його на попіл. А фенікс і далі сидів на тому самому місці, але вже наче скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум’я гасло, фенікс поволі починав осипатись: спочатку падали кілька пір’їн із його крил, а далі весь птах валився додолу у гніздо зі звуком, схожим на довге тихе зітхання. Минало кілька секунд — і раптом полум’я з’являлось знову, і діти бачили із середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував крильця, похитувався з боку в бік, доки полум’я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору, літаючи радісно та щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним іще сотня нових феніксів. Але, як Папуга і попереджав, тут було трохи небезпечно, бо коли котрийсь фенікс згоряв, розсипався і падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали в річку довкола човна.

— О, як гарно, Папуго, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, який із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, осяйний і прекрасний.

— Я ніколи не бачив такої краси, — сказав Пітер. — Виходить, що постійно котрийсь зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди своїй країні. Харчуються переважно нектаром. Напрочуд гарні створіння.

Хоча наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували жар від полум’я феніксів. Через долину вони пливли приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут украй небезпечне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут втримаємось, далі все буде гаразд.

— Ти все закріпила, Пенні?! — запитав Саймон.

— Так, — відповіла дівчинка, — все. Тільки не знаю, що робити з речами в клітці.

— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе зафіксовано навіки.

Поки вони розмовляли, їхній човен зносило все ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів спопелілий фенікс із розпростертими крилами. Раптом човен черкнув об берег просто біля його гнізда.

— Агов! — гукнув Пітер. — Обережно!

— Відштовхнись, відштовхнись мерщій, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але було вже пізно. Гіганьський фенікс уже почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо і частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Швидше, швидше!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було повно гарячого попелу, він пашів і димів, і нічого вже не можна було вдіяти. Раптом — «бах!», а тоді «ш-ш-ш-ш» — мандрівники відчули, як човен м’якне і здувається під ними.

— Обережно! Стережись!

Течія підхопила човен, який спускався на очах, закрутила його, потягла вниз і раптом… човна під ними не стало… Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.

Розділ ІІІ. Місячні телята та єдинороги

Пенелопа отямилася й побачила, що лежить на піщаному березі у Пітера на колінах. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось під ніс.

— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.

— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.

— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, зазираючи їй в очі заплаканими очима. Його яскраве пір’я промокло наскрізь.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

— Зі мною все гаразд, як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла і відразу відчула жахливу втому і головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки і мене потовкло об пороги.

— Надзвичайно влучний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.

— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.

— Ну, коли човен потонув, нас протягнуло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелось пірнати за тобою. Ми якось витягли тебе і разом допливли до берега.

Берег, на якому вони опинилися, довгий і вузький, завширшки з річку, тягнувся вздовж течії скільки сягало око. Туди ж, усім на подив і втіху, викинуло і їхні речі разом із непотрібним тепер човном.

— Що ж нам робити без човна? — озвався Саймон.

— Усе можна буде полагодити, коли ми відшукаємо місячних телят, — нервово кинув Папуга.

— Що це за місячні телята? — поцікавилась Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.

— Не знаю, — відповів Пітер, — Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.

— Мій любий Пітере, — церемонно мовив Папуга, — якщо я скажу, що місячні телята — це, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г. Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки країни Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти?

— Ні, — відповів Пітер.

— Ти винятково нетямущий хлопець, — розсердився Папуга. — Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте мене тут.

З цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.

— Якщо ти полетиш мокрісінький — точно застудишся, — пророкувала Дульчібелла. — І взагалі, у твоєму віці шкідливо літати, тим більше так далеко.

— Тихо будь, — обірвав її Папуга. — Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач і ментор. Куди ти поділа мою підзорну трубу?

— Вона там, де ти її поклав, — у шафі. І ти не маєш права так зі мною розмовляти. Я гарую тут із ранку до ночі, і яка мені за все дяка? Га? А ти тільки те й робиш, що намагаєшся нас потопити і додаєш усім зайвого клопоту. Поглянь лишень на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Доведеться сушити ліжко. Але хіба це тебе хвилює? Ні! Тобі в голові тільки льотання тут і там зі своєю підзорною трубою. У твоєму віці пора вже й порозумнішати. А ти поводишся, наче якийсь жовтодзьоб.

Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких дрібничок, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі й обережно затиснув її в дзьобі.

— На рожвідку, — не зовсім чітко сказав він дітям. — Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.