— Перестань битися, дурнику, — прошепотіла Пенелопа. — Перестань, заспокойся. Я твій друг. Я хочу тобі допомогти.

При слові «друг» єдиноріг перестав битись і тихо ліг у неї на руках, лише зиркаючи великими і наляканими темно-синіми, як фіалки, очима.

— Друг? — тихо перепитав він. — Друг?

— Так, — шепнула Пенелопа. — Лежи тихенько, я спробую тебе врятувати.

Єдиноріг був маленький, як фокстер’єр, але, як на зло, досить важкий, і Пенелопа швидко це відчула. Вона задкувала схилом, перебігаючи від куща до куща тільки тоді, коли василіск нахиляв голову і принюхувався, бо побоювалась, що в нього може виявитися гострий зір. Захекана, вона дісталася до вершини й вирішила переконатись, чи спрацював її план. Дівчинка боялась навіть подумати, що станеться, якщо василіск піде по її слідах. Василіск саме підходив до того місця, де Пенелопа взяла на руки єдинорога, і тепер вона стежила за ним, тамуючи подих. Василіск опустив дзьоб до землі, обнюхуючи все довкола, аж зненацька став дибки і перелякано заревів. Його очі заплющилися, він несподівано сильно чхнув. Полум’я і дим вирвалися з його ніздрів і випалили велику чорну пляму на пурпуровій траві. Він чхав нестримно, знову й знову, і за кожним разом спалював траву або кущі. На превеликий подив Пенелопи, він ніяк не міг зупинитись і поводився так, наче в нього стався страшний напад алергії. Нарешті з його очей потекли сльози, і він, голосно чхаючи, повернувся і кинувся геть, залишаючи за собою випалену траву й обгорілі кущі.

— От і добре, — сказала Пенелопа, не знаючи, чи гніватись, а чи радіти. — Не знала, що від мене так тхне. Але, хоч би там що було, ворог таки втік.

— Дякую, ти врятувала мені життя, — сказав єдиноріг приємним голосочком. — Ти дуже добра і дуже смілива.

— Ну, не знаю, — відказала Пенелопа, — нам просто дуже пощастило, і це головне. Але, скажи-но мені, якого лиха він тебе переслідував? І що ти тут робиш сам-один? І де твої тато і мама?

— Наш табун он там, — показав єдиноріг. — Я втік від них, бо хотів навчитися буцатись і трохи потренуватися.

— Що-що ти хотів? — перепитала Пенелопа.

— Побуцатись, — повторив єдиноріг і хитнув головою вгору-вниз так, що його ріг зблиснув. — Рогом, розумієш? У нас щороку проводиться великий турнір із буцання. Тепер я вже великий і братиму в ньому участь, а оскільки я кронпринц, то мушу здобути перемогу, розумієш?

— Кронпринц? — здивовано перепитала Пенелопа.

— Ага, — відповів малий. — Я Септімус, кронпринц єдинорогів. Мої тато і мама — король і королева.

— Тим більше ти не повинен був відбігати від своїх, — суворо сказала Пенелопа. — Подумай тільки — кронпринца єдинорогів могли захопити василіски.

— Я розумію, — промовив Септімус, і в його голосі вчувалося каяття, — але мені необхідно було попрактикуватися в буцанні, а корковий ліс — ідеальне місце для цього, бо якщо вибрати великий корок, то ріг залишається майже неушкодженим.

— А твої мама і тато знають, що ти тут? — запитала Пенелопа.

— Ні, — відповів Септімус. — Я їм не казав. Вони завжди зчиняють таку бучу!

— Але вони, мабуть, уже місця собі не знаходять! Послухай, тобі треба чимскоріш бігти до них.

— Так, я знаю, — погодився Септімус. — Але, будь ласка, поясни їм, що це не з моєї вини мене переслідував василіск.

— Добре, — відповіла Пенелопа. — Але чому ж він тебе переслідував?

— Він казав, що хоче забрати мене до себе в замок, щоб василіски отримали важіль впливу на єдинорогів, — відповів Септімус. — І йому все-таки один раз вдалося впіймати мене, але я добряче буцнув його і втік. Він не ризикнув дихнути на мене вогнем, бо я був йому потрібен живим, розумієш? І це дуже добре, бо він міг спалити мою гриву і хвіст, а вони такі гарні, правда?

Пенелопа здригнулася від цих слів.

— Так, дуже гарні. Що ж, краще тобі піти зі мною до моїх друзів, а ми вже якось спробуємо повернути тебе в сім’ю.

І вони пішли до гурту. Септімус весело вистрибував довкола Пенелопи і, здавалося, зовсім забув, якої небезпеки йому щойно пощастило уникнути. Коли вони прийшли, Пітер і Саймон не зводили з них захоплених поглядів, бо вперше в житті побачили справжнього єдинорога, та ще й почули, як ризикувала Пенелопа, щоб врятувати його від василіска.

— Слово честі, я б неодмінно всіх вас покликала, якби могла, — виправдовувалась Пенелопа, — але я не мала часу. Я мусила діяти негайно.

— Сподіваюсь, це дурнувате створіння хоча б подякувало тобі, — суворо сказав Папуга. — Такий легковажний бешкетник не заслуговує на порятунок.

Але Септімус цього не чув. Він знайшов під кущами якусь калюжку і зачаровано милувався своїм відображенням.

— Вони всі однакові, ці єдинороги, — похмуро буркнув Папуга. — Усі як один самозакохані і марнославні. Дайте їм дзеркало чи будь-що, у чому можна побачити своє відображення, і вони будуть милуватися собою, ніби загіпнотизовані.

— Але він ще дитина, — сказала Пенелопа. — І, мусиш визнати, він справді невимовно гарний.

— Вони всі такі, — сказав Папуга. — Особливо його тато і мама. Гаразд, думаю, нам пора в дорогу, ще ж треба повернути цього шибеника в сім’ю.

І вони рушили вперед, а Септімус усе вибрикував довкола них.

— Як думаєш, Пенелопо, мені краще тримати ріг так чи отак — як гарніше? — всоте запитав він.

— Якщо ти не замовкнеш, — розлютився Папуга, — то я візьму в Пенелопи ножиці й обстрижу тобі хвіст і гриву.

Ця жахлива погроза справила бажаний вплив на Септімуса, він зробився дуже слухняним і навіть запитав Пенелопу, чи можна йому щось понести.

Їхній шлях пролягав між величезними блакитними кущами, аж раптом щось загриміло й земля під ногами задвигтіла.

Перш ніж хтось встиг поворухнутись, табун лавандових і білих єдинорогів, проламуючись крізь кущі, протупотів копитами і різко спинився за п’ять футів від наших мандрівників, так що ті опинилися всередині частоколу з гострих золотих рогів, загрозливо націлених на них.

— Агов! Тихіше! — закричав Папуга. — Зупиніться! Що це за дурниці? Це ж ми!

Тісне коло єдинорогів розступилося, і з-поміж них вийшов дуже великий єдиноріг прекрасного глибокого лавандового кольору, з хвостом і гривою, ніби з медового бурштину, а його спірально закручений ріг сяяв, як новісінька золота монета. Було зрозуміло, що це і є король єдинорогів, а той стрункий білий єдиноріг із золотим хвостом і гривою, що стояв поруч, — королева.

— Жартуєш, Папуго, невже це ти? — здивовано запитав король.

— Звичайно, це я, а ти що думав? — запитав Папуга.

— Нам сказали, що коли василіски захопили владу, ти втік із країни, — сказав король.

— Що?! — обурився Папуга. — Я? Тобто я втік з країни?

— Ну, це, звичайно, на тебе не схоже, — провадив єдиноріг, — але сам Г. Г. зізнався, що ти зник і не залишив навіть прощальної записки, а василіски сказали, що ти втік.

— Я їм покажу, як я «втік», коли повернуся до влади, — грізно гукнув Папуга.

— Так, — підхопив Пітер, — ми їм завдамо жару, Папуго, не турбуйся.

— Це василіскам ще доведеться втікати, коли ми їх втихомиримо, — докинув Саймон. — Вони ж такі тупі, що одного вже обдурила навіть моя сестричка.

— Гей! Обережніше! — обурилась Пенелопа, — що означає «навіть моя сестричка»?

— Пробач, я не те мав на увазі, я не хотів тебе образити, — поквапливо виправдовувався Саймон. — Я мав на увазі, що це доводить, наскільки василіски тупі та як легко їх можна обдурити.

— Пенелопа врятувала мене від василіска, — сказав Септімус і почав розповідати (з деякими перебільшеннями), як усе було.

— Усі ми, єдинороги, в боргу перед тобою, — сказав король, і очі його заблищали. — Віднині кожен єдиноріг у країні Міфології до твоїх послуг. Тільки попроси, ми ладні зробити все, щоб виконати твоє бажання. А поки що ці четверо моїх підданих до ваших послуг — по одному на кожного з вас, щоб їхати верхи, та ще один для Папуги і спорядження.