— Красно дякую, Ваша Величносте, — сказала Пенелопа. — Ви дуже щедрі. Сподіваюся, мені можна попросити вас про маленьку послугу?

— Говори, — промовив єдиноріг. — Буду радий виконати будь-яке твоє бажання.

— Тоді, будь ласка, я дуже прошу вас разом із вашими підданими приєднатися до нас із Папугою, Саймоном і Пітером, щоб спільними силами перемогти цих невихованих і небезпечних василісків!

— Узагалі, ми, єдинороги, зазвичай тримаємося окремо, у своєму колі, — сказав король. — Ми не втручаємося в чужі справи. Але якщо ти цього бажаєш — а ти врятувала мого сина від василіска, — то я урочисто присягаюся, що всі єдинороги в Міфології, зі мною разом, служитимуть вам, аж поки ми не переможемо василісків.

— Щиро дякую, — сказала Пенелопа, — я дуже, дуже, дуже вам вдячна.

— Оце штука! — вигукнув Папуга. — Оце удача! Разом ми зможемо підкорити і знищити цих вогнедишних, нікчемних і неслухняних василісків.

Діти поклали спорядження і клітку Папуги на широку спину єдинорога та осідлали інших трьох.

— Пам’ятайте, — сказав король, — коли вам знадобиться наша допомога, дайте нам знати, і ми відразу прибудемо. Півтори сотні гострих рогів у вашому розпорядженні.

— Дякую, Ваша Величносте, — сказала Пенелопа.

— Ми зв’яжемося з вами, щойно розробимо з Г. Г. план операції, — пообіцяв Папуга. — А тепер, будь ласка, скажи своїм підлеглим, щоб ні пари з уст про те, що ви нас бачили. Знаєте, несподіванка — це половина успіху.

— Жоден єдиноріг про це нікому не розкаже, — запевнив його король.

— Тоді рушаймо! — скомандував Папуга і сів Пенелопі на плече. — Чим швидше ми доберемось до Кришталевих печер, тим краще.

І невеличка кавалькада єдинорогів із дітьми та спорядженням на спинах рушила до лісистих гір, що височіли десь за півмилі звідти.

— Було дуже розумно з твого боку заручитися підтримкою єдинорогів, — шепнув Папуга на вухо Пенелопі. — Ти надзвичайно кмітлива дівчинка!

— Але як нерозумно було з їхнього боку не підтримати нас відразу, — пошепки відповіла Пенелопа. — Зрештою, Міфологія так само їхня країна, як і ваша, то чому ж вони самі не здогадались прийти вам на допомогу?

— Правду кажеш, — сказав Папуга. — Так і є. Але навіть із їхньою допомогою нам доведеться боротися що є сили, аби подолати василісків. Вони, мабуть, дуже впевнені у власній могутності, якщо ризикнули розлютити єдинорогів спробою викрасти Септімуса.

— Добре, а в Міфології часом немає ще тварин, які могли б нас підтримати? — запитав Пітер, який їхав поруч із Пенелопою, тимчасом як Саймон брав ліворуч.

— Та нібито є, — відповів Папуга, — але від них мало користі. Ну, скажімо, місячні телята. Вони дуже корисні створіння, але нічим не можуть нам допомогти. Можливо, грифони приєднаються до нас, це була б добра підтримка. Дракони теж могли б нам допомогти, якби Табіта не зробила такої дурниці.

— А що такого зробила Табіта? — запитав Саймон.

— Розкажу, коли прийдемо на місце, — відповів Папуга. — Нам залишилося тільки проминути оці дерева.

Вони йшли крізь зарості коркових дерев і раптом побачили довгасту теракотово-червону скелю, а в ній — аркоподібний вхід у печеру. Підійшовши ближче, друзі помітили, що вся трава при вході в печеру випалена, а кущі почорнілі й обгорілі.

— Знову ці василіски, — вибухнув гнівом Папуга. — Вони були тут і намагалися дістатися до Г. Г. Гляньте лишень, як вони спалили підлісок.

— Надіюсь, вони не заподіяли містеру Джанкетберрі ніякої шкоди, — сказала Пенелопа, з острахом згадуючи рев василіска, який переслідував Септімуса.

— Думаю, ні, — відповів Папуга. — Кришталеві печери особливі. У них не можна зайти ззовні і вийти зсередини.

Як і багато іншого в Міфології, це звучало дуже дивно, і діти сказали про це Папузі.

— Розумієте, — пояснив той, — коли ми знайшли їх, це були звичайні печери, але Г. Г. придумав щось схоже на рідкі кристали, які можна було видувати, як мильні бульбашки, а через певний час вони твердли. Г. Г. так пишався цим винаходом, що заповнив цим усі печери. І тому коли заходиш сюди, то ніби йдеш крізь гігантські мильні бульбашки. Вони прозорі, тож ти бачиш, куди йдеш, але потрапити всередину дуже важко, якщо не знаєш, куди звертати. Як у прозорому лабіринті. Тільки я і Г. Г. знаємо, як можна сюди зайти і як вийти.

Тепер вони опинилися перед входом до величезної печери, і діти побачили, що вона справді неначе наповнена гігантськими мильними бульбашками, прозорими, з веселковими відблисками.

— А тепер, хлопці, — сказав Папуга єдинорогам, — попасіться краще тут тихенько, поки ми вас не покличемо.

Єдинороги дружно покивали і пішли в корковий ліс.

— Ходімо за мною, — сказав Папуга, витягнувши із шафки компас.

Діти зібрали спорядження, клітку і спустилися слідом за Папугою в Кришталеві печери.

Пенелопі здавалося, ніби вони йдуть крізь прозору хмару. Обабіч виднілись відгалуження, начебто без кінця-краю, але куди б вони не звернули, скрізь, ніби в лабіринті, натикались на стіни, вкриті пінявими кристалами.

— Третій справа, другий зліва, п’ятий справа, четвертий зліва, — бурмотів дорогою Папуга, уважно вдивляючись у компас.

Кришталеві коридори освітлювало тьмяне зелене світло, Саймон здивувався і запитав у Папуги, звідки воно.

— Це світлячки, — пояснив Папуга. — Г. Г. віддав їм усю стелю за умови, що вони освітлюватимуть коридори. Звісно, головні відділи освітлюються грибами.

— Грибами? — перепитав Пітер.

— Так, люмінесцентні гриби дають дуже гарне і приємне світло, — відказав Папуга.

Вони вже дуже глибоко зайшли у печери, кришталеві бульбашки дедалі більшали. І за якусь мить крізь багато шарів прозорих кристалів пробилося яскраве біле світло.

— Майже прийшли, — бурмотів Папуга, — майже прийшли. Б’юся об заклад, бідолашному Г. Г. було погано тут без мене. Але ми вже тут, і скоро вирішимо цю проблему.

Вони звернули за ріг і опинились у величезній овальній кришталевій залі, освітленій купками білих люмінесцентних грибів, що звисали зі стелі. Тут було два напівкруглі алькови^[10], які теж кудись вели. У головній залі стояв довгий стіл і багато стільців зі спинками, змайстрованих зі срібного дерева, а також кілька зручних низеньких диванів з яскравими гаптованими подушками. У першому півкруглому алькові стояла величезна кухонна плита, на ній вирувало безліч різноманітних баняків і каструль, а над нею висіло щось схоже на курячі стегенця, ковбаси та вінки цибулі. У другому алькові розміщувалась лабораторія: пальники, реторти, пробірки, товкачик і ступка та море пляшечок із травами й мінералами різних кольорів.

Спиною до них стояв низенький огрядний чоловічок у чорній із золотом мантії, такому самому чорно-золотому капелюсі, із луком, більшим за нього, та стрілою в руках.

— Стій! — закричав він, недоладно розмахуючи луком і стрілою. — Стій! Ще один крок — і я випущу стрілу тобі в горлянку, ти, бридкий непокірний василіску!

— О Боже, — промовив Папуга. — Він знову загубив окуляри.

— Стій! Наблизишся бодай на крок — і я пристрелю тебе! — Г. Г. знову потрусив луком.

— Г. Г.! — озвався Папуга, — це я, Папуга!

Г. Г. озирнувся на голос, і капелюх звалився у нього з голови. На превеликий подив дітей (бо вони звикли думати, що всі чарівники похмурі та високі й худі, як чаплі), виявилося, що у Г. Г. веселе кругле обличчя, довжелезна сива борода аж до пояса та довге сизе волосся, крізь яке, ніби рожевий гриб, просвічує лисина.

— Паскудний василіску! — закричав чарівник, дико озираючись. — Як ти смієш видавати себе за Папугу? Невже ти думаєш, що я піддамся на таку нахабну маніпуляцію?

— О Боже, — сказав Папуга, — як би я хотів, щоб він клав свої окуляри туди, де зможе їх потім знайти, або краще взагалі ніколи не знімав їх.

З цими словами Папуга перелетів через кімнату і сів до Г. Г. на плече.

— Це я, справді я, Папуга. Я повернувся! — сказав Папуга йому на вухо.

— Папуго, Папуго, невже це ти? — запитав чарівник тремтячим голосом, підняв велику тремтячу руку й погладив його.