— Авжеж! — відповів Папуга.

— Ох, Папуго, я такий щасливий, що ти повернувся!

— І я щасливий, що повернувся, — сказав Папуга.

— Ну, ну… — Г. Г. голосно висякався і сів у крісло. — Де ти був, Папуго? Я все тут обнишпорив і вже не сумнівався, що ці жахливі василіски спалили тебе.

— Це все жаби, — пояснив Папуга, — вони напали на нас серед ночі, загорнули мене разом із Дульчібеллою в грубий коричневий папір і кинули в річку.

— Яка брутальність, яке нахабство, — Г. Г. заходився нервово походжати туди-сюди. Його обличчя почервоніло від гніву. Він так розхвилювався, що аж врізався в кришталеву стіну і впав. Пітер і Саймон допомогли йому стати на ноги.

— Дякую, дякую, це дуже люб’язно, — промимрив Г. Г. — І що було далі, Папуго?

— Ну, — сказав Папуга, — нас винесло на якийсь берег, у зовнішній світ, і нас знайшли ці хороші діти.

— Які діти? — запитав чарівник, роззираючись довкола.

— Ті, що стоять ось тут, біля вас, — терпляче пояснив Папуга.

— О Боже, то це діти? — запитав Г. Г. — А я думав, це стільці. Як ся маєте, дітки? — запитав він і приязно помахав рукою найближчим стільцям.

— Чим швидше я знайду ваші окуляри, тим краще, — підсумував Папуга. — Але в будь-якому разі, якби не відвага і доброта цих дітей, мене б тут зараз не було.

— Тоді я ваш боржник, — сказав Г. Г., намагаючись знайти і потиснути руку стільцю. — Я в неоплатному боргу перед вами.

— А тепер, перш ніж ми продовжимо, дозвольте мені відшукати ваші окуляри. Де ви їх залишили? Де ви востаннє їх бачили? — допитувався Папуга.

— Не знаю, не можу згадати, — безпорадно визнав чарівник. — Спочатку я розбирався з василісками і загубив першу пару. Потім я говорив із Табітою — мушу вам сказати, вона жахлива істеричка! — і загубив другу пару. Потім я одягнув запасні окуляри, але вже забув, куди їх поклав.

— Добре, стійте на місці, поки я не повернусь, — сказав Папуга, — бо ще знову вдаритесь.

Птах літав по кімнаті і заглядав скрізь, куди тільки міг, у пошуках окулярів.

— Ви часом не хочете сісти, містере Джанкетберрі? — запитала Пенелопа й поклала руку чарівникові на плече. — Ось тут є диван.

— Е… Так, дякую, — сказав Г. Г., — тільки, будь ласка, звіть мене Г. Г., як усі.

— Дякую, — сказала Пенелопа і допомогла йому сісти на диван.

— Ти дівчинка? — зрозумів Г. Г., вдивляючись їй в обличчя.

— Так, — посміхнулася Пенелопа. — Мене кличуть Пенелопою, а це мої двоюрідні брати Пітер і Саймон.

— Вітаю, вітаю, — покивав чарівник туди, де стояли Пітер і Саймон. — Я подумав, якщо ти дівчинка, то, може, ти б змогла заспокоїти Табіту? Розумієш, як жінка жінку?

— Ну, я ще ніколи не заспокоювала драконів, — схвильовано відповіла Пенелопа. — Я не зовсім впевнена, що мені це вдасться, розумієте?

— А я впевнений, — Г. Г. широко всміхнувся. — У тебе такий гарний голос. Як це великодушно з твого боку — запропонувати допомогу. Я відведу тебе до неї, коли отримаю окуляри.

Цієї миті Папуга налетів на них із окулярами в дзьобі.

— Ось, тримайте, — гукнув він і віддав знахідку господареві. — Вони були в банці з-під джему із місячної моркви. Як вони там опинилися?

— Ой, так-так… — сказав Г. Г. і радісно начепив окуляри. — Я вже згадав, як вони там опинились: я сам поклав їх туди, бо це було найбільш невідповідне місце для окулярів, і я думав, що завдяки цьому відразу згадаю, де їх залишив.

Папуга тяжко зітхнув, бо знав, що це було не вперше.

— Які ж ви гарні дітки, — сказав чарівник, посміхаючись їм, як маленький товстенький Миколай. — Хлопчики такі симпатичні, дівчинка така гарнесенька. Та ще й у кожного інший колір волосся, а це дуже зручно, бо так я зможу розрізняти вас, навіть коли загублю окуляри. Дайте-но мені пригледітись, я мушу запам’ятати: Пенелопа руденька, Пітер чорнявий кучерявий, так, а Саймон, очевидно, білявий. Так, так, я неодмінно запам’ятаю це за якийсь тиждень-два.

— Облишмо це на потім, — сказав Папуга. — А зараз розкажіть нам, що тут відбувається.

— Ну, — захихотів Г. Г., — у василісків почалися невеличкі проблеми. Вони заволоділи заклинаннями для яєць, і це, звісно ж, тривожно, але відколи у них з’явилася Книга чарів, відтоді почали виникати амбіції. А ти ж знаєш, які вони незграбні. Вони переплутали всі заклинання і поки второпали, що й до чого, встигли перетворити одного вартового на пучок місячної моркви, а ще одного — на маленьке коркове деревце, розколене блискавкою.

— Ха-ха-ха! — зареготав Папуга, плескаючи себе крилами по боках. — Оце так штука! А що далі?

— Потім вони прийшли сюди і хотіли змусити мене спуститися до них, щоб читати їм заклинання, — обурено розповідав Г. Г. — Але я заховався тут, і вони побоялися піти за мною.

— Питання в тому, — сказав Папуга, — що нам тепер робити?

— Ну, — сказав чарівник, — ти ж сам знаєш, що без Книги цілющих трав Гепсібара і Великої книги чарів я нічого не можу вдіяти. А василіски, якщо їм вірити, тримають усі книги в підземеллі свого замку і, треба думати, надійно їх охороняють. Я уявлення не маю, як нам їх звідти забрати, а без них ми безпорадні, як діти.

— Невже ви не можете пригадати жодного заклинання? — запитав Папуга.

— Ні, — сумно відповів Г. Г. — Коли живеш так довго, як я, то пам’ять починає тебе підводити. І це жахливо. Я пригадую, що у Великій книзі чарів є спеціальна формула проти василісків, але ніяк не можу її пригадати дослівно.

— Ану ж, — втішав його Папуга, — раптом вам це все-таки вдасться?

— Ні, — ще сумніше відповів чарівник. — Я вже старався пригадати, і не раз, але все марно.

— Нічого, — бадьоро сказав Папуга, — не засмучуйтеся, ми щось придумаємо. А зараз, може б, ви приготували яку-небудь розкішну страву з місячної моркви, як ви вмієте?

— Звичайно, без проблем, — сказав Г. Г. — Але спершу я відведу Пітера до Табіти, вона складе їй гарну жіночу компанію.

— Тобто, мабуть, Пенелопу? — виправив його Папуга.

— Оцю, білявеньку, так? — перепитав Г. Г.

— Ні-ні, руденьку, — сказав Папуга.

— Ага, так, так, звичайно, — заметушився чарівник. — Ходімо, Пенелопо, дорогенька.

— Іди, — підбадьорив її Папуга. — Табіта не заподіє тобі нічого лихого.

Але Пенелопі, незважаючи на слова Папуги, було дуже страшно йти слідом за Г. Г. кришталевим лабіринтом.

— Я розмістив її у східному крилі, — важко дихаючи сказав Г. Г. — Бо воно, по-перше, вогнетривке, а по-друге, звукоізольоване.

Пенелопа збагнула всі переваги такого рішення, коли вони дійшли до східного крила. Гамір, який зчинила там нещасна дракониха, годі було уявити:

— О-о-ой, ой-ой-ой! Гоу-у-у! — почула Пенелопа її ревіння.

— М-м-м-м! Ого-го-ой! У-у-у! О найтупіша, найдурніша дракониха у світі — це я. О-о-ой! У-у-у! Яка ж я ідіотка, дурепа… О-о-о-о!

Г. Г. завів Пенелопу в кімнату, облаштовану як спальня. Там стояло величезне ліжко на чотирьох ніжках, а на ньому лежала дракониха і ридма ридала. Вона була не така здоровенна, як Пенелопа собі уявляла. Як виявилось, Табіта за розміром була не більша за поні. Тулуб у неї яскравого брунатно-рожевого кольору, а вздовж всієї спини, від голови до кінчика хвоста, — зигзаг із золотої та зеленої луски. Її величезні очі, ніби з блакитної порцеляни, були повні сліз.

— Дивись, поглянь-но, Табіто, — сказав Г. Г., — кого я тобі привів. Це дівчинка, і звати її Пенелопа.

— Добрий день, як справи? — сказала Пенелопа.

— Ніяк, це вас не стосується. У-у-у-о-о! — заревла Табіта. Сльози збігали по щоках і випаровувалися від вогню з її ніздрів. — Немає на світі другої такої нікудишньої драконихи, як я. О-о-о-у-у!

— Можливо, — ввічливо продовжила Пенелопа, — якби ти поділилася зі мною своїм горем, то йому можна було б зарадити. Розумієш, я разом із братами прийшла сюди, щоб вам допомогти.

— Ти така добра, — ковтала сльози Табіта, — а я така самотня і нещасна, й ніхто вже не зможе мені допомогти, а я сама в цьому винна. О-о-о-у-у! У-у-у!.. І тут уже… — у-у-у! у-о-о-о! — нічого… — г-у-у! г-у-у! — не вдієш! О-о-ой-ой!