— Що таке ота рута? — спитав Пітер.

— Це, мабуть, така рослина, — відповіла Книга чарів. — Зрештою, будь ласка, пошукайте у Словнику.

Великий словник розгорнувся й зашелестів аркушами.

— Поглянемо, поглянемо, — бурмотів він… — Руда, рудий, рука, рум’янець, руно, рура, русалка, русло, рута… Ось воно: «Пахуча рослина, кущ із перисто-розсіченим листям і зеленаво-жовтими квітками; символ жалю, каяття або співчуття». Тепер треба подивитися в Книзі цілющих трав, де вона росте.

Книга цілющих трав Гепсібара почула це, також сама розгорнулась і почала гортати сторінки.

— Ой, та рута, рута… — примовляла вона. — Ось, будь ласка: «Рута в країні Міфології росте лише на галявині Мандрагорового лісу, на Острові вовкулак, серед Співучого моря».

— Чудово, — сказав Папуга. — Ти все записала, Пенелопо? Будемо сподіватися, що Г. Г. знатиме, що з цим робити. До побачення, книги, чекати лишилось недовго — ми вас неодмінно врятуємо.

Аж тут двері розчахнулися й до них ввалився засапаний Етельред.

— Ану, поспішіть! — видихнув він. — Вартові вже донесхочу напірналися за Г. Г. і тепер йдуть сюди, мокрі до нитки. Вони люті, як чорти, — до них нарешті дійшло, що їх обдурили. Нам треба мерщій вшиватися звідси.

Усі вибігли з темниці — і раптом побачили, як по коридору від рову крокують двоє мокрих вартових. Василіски вгледіли дітей і дико заревли, їхній моторошний рев стоголосою луною відбився від стін підземелля і мало не оглушив Пенелопу та хлопчиків.

— Швидше, швидше, — командував Папуга, — назад у трубу, чимдуж тікайте, рятуйте своє життя!

Етельред нізащо б не встиг за ними, тож Пенелопа нахилилася, підхопила його на руки, притулила до себе і помчала так швидко, як ще ніколи не бігала. За ними гналися василіски — ґелґотіли, рипіли лускою, скреготіли кігтями по кам’яній підлозі. Щосекунди Пенелопа очікувала: ось-ось її огорне пекельна хвиля вогню… Але їм таки вдалося добігти до малої темниці, заскочити всередину, зачинити двері, замкнути їх на засов — і тої ж миті перший вибух полум’я василісків вдарив в одвірок. Усі кинулись у той куток, де був вихід до труби, але все одно чули, як василіски волали по-котячому, шаленіли, шкребли і дерли кігтями двері темниці. Але втікачі вже спустилися в трубу, миттю проскочили її, вибралися на волю, перебігли лан місячної моркви, жодного разу не зупинившись перевести подих, аж поки не опинились у Кришталевих печерах.

— Ф-фу, — Пенелопа, задихаючись, прихилилася до кришталевої стіни. — Годі, я більше ніколи не хочу так швидко бігти.

— Я теж, — прохрипів Пітер, груди його ходили ходором.

— Ми мало не влипли, — сказав Саймон, хапаючи повітря. — Ми якраз вчасно замкнули двері. Ще мить — і нас би підсмажили, як грінки.

— Ой, не нагадуй, — Пенелопу пересмикнуло, — це жахливо.

— Люба панночко, — озвався Етельред, який досі лежав у Пенелопи на руках із циліндром на голові, — дозвольте подякувати вам за те, що врятували мені життя.

— Нема за що, — відповіла Пенелопа, опускаючи його на землю, — я просто подумала, що ти не зможеш бігти так швидко, як ми, і тільки тому взяла тебе на руки.

— Так, я би сам не зміг, панночко, — погодився Етельред. — Присягаюсь, якби не ви, то я вже був би смаженою жабою. Я вам дуже вдячний, панночко, я вам справді страшенно вдячний!

— Гаразд, а тепер ходімо до Г. Г., — нагадав Папуга. — Побачимо, чи зможе він розгадати це заклинання. Я, наприклад, щиро кажучи, не можу. Надто вже воно заплутане.

Наші герої відсапались і пішли далі кришталевими тунелями — туди, де Г. Г., Табіта і Дульчібелла нетерпляче чекали їхнього повернення.

Розділ V. Горностаї і грифони

— Повернулись, повернулись! Дякувати Богу! — загукав Г. Г., щойно їх побачив. — Як ваші успіхи, мої хоробрі друзі?

— Успіхи чудові! — щасливо промовив Папуга. — Просто чудові!

— Мій двійник став вам у пригоді? — запитав Г. Г.

— Двійник був, так би мовити, натхненником і джерелом енергії, — відказав Папуга.

— Ми принесли заклинання, — Пенелопа простягла Г. Г. свій маленький записник. — Хоч і не знаю, чи знайдете ви в ньому який-небудь сенс.

— Так-так-так… — Г. Г. поправив окуляри і вмостився зручніше. — Хвилинку, дайте-но я почитаю.

Усі стежили за тим, як він читав і безгучно ворушив губами.

— Може, ви бачили драконячі яйця? — пошепки спитала Табіта.

— Ні, — шепнула Пенелопа, — але ми на власні очі бачили, що вони надійно заховані.

— Нічого не вдієш, — зітхнула Табіта. — Добре, що хоч так.

— Це надзвичайно цікаво, — озвався нарешті Г. Г. — Справді, надзвичайно цікаве заклинання. Ну, хто б міг подумати, що горностаї — це жива зброя проти василісків!

— Тільки не я, — сказав Папуга. — Я ніколи не був про горностаїв високої думки — занудні, мляві, неадекватні, примхливі. Єдиний аргумент на користь спілки з ними — це їхня чисельність. Скільки їх було за останнім переліком, Г. Г., не підкажете?

— Сімсот сімдесят сім, — відповів Г. Г.

— От якби нам вдалося переманити їх до себе, це було б супер! — вигукнув Пітер, і очі в нього заблищали.

— Ага, і ще єдинорогів за компанію — тоді б нам вистачило сил, щоб піти у наступ? — спитав Саймон.

— Хо-хо-хо! — зареготав Папуга. — Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! Пробачте, будь ласка, але ж яка оригінальна ідея про вояків-горностаїв… Хо-хо-хо!

— Що ж тут смішного? — здивувалася Пенелопа. — Я думаю, що сімсот сімдесят сім горностаїв усе-таки нам стали би в пригоді. Хіба вони якісь хворі чи що?

— Хворі? Гірше! Вони просто зграя ледарів і боягузів, ось вони хто, — втрутився Етельред. — Користі з них у бою, як від гнилих бананів.

— Це занадто грубо, але правдиво, — погодився Папуга. — У горностаїв стільки бойового духу, як, скажімо, в яблуневому цвіті.

— Однак, — заперечив Г. Г., — не варто забувати про властивості рути. Я з цією рослиною не дуже часто стикався, але з усього написаного тут випливає, що вона робить горностаїв… М-м-м… ну…

— Войовничими? — підказав Папуга.

— Саме так, войовничими, — зрадів Г. Г. — Якраз настільки, щоб нападати на василісків. І якщо це правда — а хто може засумніватись у правдивості великих книг? — то про це має бути згадка в історії Горностайства.

— Але якщо рута справді робить горностаїв такими… такими… як ви там їх назвали, — сказала Пенелопа, — то, може, нам просто нарвати цієї трави і нагодувати їх, щоб зробити нашими спільниками?

Г. Г. опустив окуляри на кінчик носа і спідлоба глянув на дівчинку.

— Так, це чудово, моя дорогенька, — сказав він, — але рута росте тільки на Острові вовкулак, а це дуже далеко звідси. До того ж цей острів — один із найнебезпечніших і найбільш негостинних куточків країни Міфології, тож нема чого вирушати в таку далеку і небезпечну подорож на пошуки рути, не переконавшись напевне, що горностаї погодяться її вживати. Тут написано, що вона гірка. Я певен, їм це не припаде до смаку. Щоправда, я міг би її підсолодити.

— Отже, насамперед треба вийти на контакт із горностаями, — підсумував Саймон. — Якщо ми зуміємо пояснити їм, яку загрозу для всіх становлять василіски, то вони, звичайно, нам допоможуть.

— Щось я в цьому дуже сумніваюся, — буркнув Папуга.

— Я теж, — сказав Г. Г., — але все-таки спробувати варто.

— А вони далеко живуть? — поцікавилась Пенелопа.

— Ні, не дуже далеко, — відповів Папуга, — приблизно за п’ять миль звідси, на мальовничому пагорбі у Пляшчаному лісі. Вони називають цю місцевість Горностайством — нічого кращого не придумали!

— Ну, в такому разі, — сказала Пенелопа, — я пропоную ось що: зараз ми всі лягаємо спати, а завтра вранці йдемо туди на зустріч із головним горностаєм, чи як його там називають.

— Герцог Венслідейл! — промовив Папуга і пирхнув. — Дурнувате створіння.

— Гаразд, із герцогом Венслідейлом, — вела далі Пенелопа. — Я впевнена, що ми гарно поговоримо з ним і нам вдасться його переконати.