— Ми майже на місці, — шепнув Етельред. — Тепер — замріть. Вартові ось тут, за рогом.

Він вивів їх зі стічної труби до великої похмурої темниці, яка до стелі була заповнена старовинними меблями, канделябрами та іншими дивними речами, які можна знайти на горищі. Усе тут покрилося пилом і густим, як чорне мереживо, павутинням. Було холодно і вогко, від чого Пенелопу охопила дріж.

Етельред провів друзів поміж височенними стосами меблів, обвішаних павутиною, до дверей, обережно прочинив їх і визирнув у шпарину.

— Ну, що ж, тепер можна вистромити носа і кинути оком довкола, — нарешті промовив він.

Усі по черзі й собі визирнули крізь шпарину. Трохи далі вниз по коридору виднілися важкі, окуті міддю, двері в арці. Очевидно, вели вони до тієї темниці, де зберігалися великі книги. Перед дверима, нудьгуючи, стирчали двоє василісків — очевидно, вартові. Один гострив дзьобом свої довгі кігті, а другий знічев’я розважався тим, що полум’ям із ніздрів випалював на стіні власні ініціали. Навпроти виднівся пологий коридор, який спускався до рову.

— А тепер, — промовив Етельред, і голос його тремтів від страху й піднесення, — щойно я заманю тих двох у темницю, відразу виставляйте манекен на потрібне місце, а тоді нехай Папуга що-небудь голосно скаже. Я буду знати, що ви готові, ясно?

— Згода, — прошепотіли йому у відповідь.

Пенелопа відчувала, як калатає її серце — мало не вискакує з грудей, — і запитувала себе, чи й усім іншим так само страшно, як їй.

— Добре, — видихнув схвильовано Етельред, — починаємо.

Із цими словами він прочинив двері і вислизнув у коридор, залишивши їх напівпрочиненими. Усі припали до отвору і стежили за Етельредом, а той поправив на собі циліндр і бадьоро та ніби безтурботно пострибав уздовж коридора до вартових, тримаючи під пахвою Пенелопин олівець і записник.

— Агов! — гукнув він вартовим, — прокидайтеся! Сплюхи, а не вартові! Я вже міг би передушити вас обох!

Василіски почули його голос, підстрибнули від несподіванки і виструнчились, а роздивившись хто це, знову стали вільно.

— А, це ти! — відказав один із них різким грубим голосом, схожим на гарчання пса, що гризе кістку. — Чого ти хочеш, жабо дурнувата?

— По-перше, я хочу, щоб ви більше не пащекували, — твердо відповів Етельред. — Прошу притримати язики у своїх потворних рилах, бо я, власне, прибув сюди зі спеціальним завданням від самого шефа, зрозуміло? Якщо не вірите, то підіть нагору попитайте. Хоча, правду кажучи, не раджу, бо він зараз у паскудному настрої — розбушувався, як вулкан.

— А чого це він? — тривожно перепитав вартовий. Очевидно, коли головний василіск гнівався, перепадало всім.

— Це все через Г. Г., — відповів Етельред. — Так-так. Виявилось, що Г. Г. планує всім нам помститися.

— Цікаво, як це? — глузливо реготнув василіск. — Ми всі його книги тримаємо тут. У нього не лишилося жодного заклинання.

— Невже? Вітаю! — зловтішно сказав Етельред, — але якщо він не знає жодного заклинання, то як же йому вдалося загасити місяць?

— Загасити місяць? — луною відгукнулися вартові.

— Ага, — підтвердив Етельред. — Не вірите — вилізьте на замкову стіну, самі подивіться. Тому ваш шеф і перелякався на смерть. Тому і послав мене сюди шукати місячні заклинання у Великій книзі чарів, а отже, мені ніколи стояти тут із вами і базікати. Відчиніть-но ці двері, дайте мені зайти, бо інакше отримаєте на горіхи від шефа.

— Добре, відчиняємо, — поквапливо погодився вартовий, зняв зі стіни здоровенний ключ і відімкнув двері.

— Було б добре, якби ви обидва теж пішли зі мною і трохи помогли, — сказав Етельред.

— Зараз, зараз… — закивали вартові і слухняно пішли слідом за ним у темницю.

— Вдалося, — сказав Пітер. — Пенні, ти залишайся тут, поки вартові не кинуться за манекеном.

Хлопчики відчинили двері і спритно викотили двійника Г. Г. у коридор якомога тихіше. З темниці чути було, як Етельред всіляко намагається затримати вартових коло себе.

— Так, ти тримай записник, а ти тримай олівець, — командував він. — Загасити місяць — то серйозна справа. Наступного разу, уявіть собі, він візьме та й загасить сонце — отоді вже нам перепаде, га?

Хлопці поспіхом встановили манекен там, де починався спуск і де найлегший поштовх міг би його зрушити з місця. Після цього Папуга сів удаваному Г. Г. на плече.

— Ну, все, — прошепотів він, — ховайтеся!

Хлопчики зникли з очей, Папуга розправив пір’я і прочистив горло.

— Любий мій Папуго, — промовив він, неперевершено імітуючи високий голос Г. Г. — Сьогоднішнє вимкнення місяця — лише перший крок у моїй війні проти василісків.

— Справді? — сказав Папуга своїм справжнім голосом. — А який же наступний крок?

— Ого! Орли! Присягаюся шкарпетками і капелюхом! — пронизливо крикнув Етельред із темниці. — Дивіться! Це ж сам Г. Г., власною персоною! Хапайте його! За це обіцяно підвищення по службі, купу медалей! Шеф вас миттю полюбить, як рідних. Мерщій, мерщій!

Вартові спантеличено озирнулися і побачили крізь відчинені двері того, кого мали прийняти за Г. Г., — він стояв у коридорі з Папугою на плечі. За якусь мить василіски отямились від шоку і з переможними криками кинулися вперед.

— Стережися, Г. Г., тут василіски! — пронизливо крикнув Папуга, вдавши переляк, пурхнув вгору з плеча манекена і підштовхнув його лапами, як і було сплановано.

Двійник покотився вздовж коридора, набираючи швидкість. Довга мантія волочилася по землі так, що коліщаток зовсім не було видно, і видавалося, ніби це справжній Г. Г. біжить щодуху, рятуючи своє життя. Василіски не встигали за ним. Вони кинулись йому навздогін, аж заґелґотіли від нетерплячки, штовхаючи один одного, і кожен прагнув першим впіймати чарівника.

— Усе чисто! — гукнув Папуга друзям. — Не затримуйтесь!

Діти перетнули коридор і забігли в темницю, де на них чекав Етельред.

— Уперед, — гукнув він, — шукайте свої нещасні заклинання, а я постою на чатах.

Він пострибав із темниці в коридор і далі, слідом за вартовими, яких уже й слід прохолов.

А діти відразу побачили три великі книги, кожна шість футів заввишки і три завширшки, виготовлені з найтоншої тисненої шкіри, оздоблені вишуканими пурпурово-золотими візерунками. Кожна книга лежала на дивовижної краси золотому столику, інкрустованому сріблом.

— Вітаю вас, книги, — з любов’ю промовив Папуга. На превеликий подив, ті відгукнулися мелодійними голосами, схожими на голоси трьох милих бабусь:

— Вітаємо тебе, Папуго, як справи? — відповіли вони. — Дуже приємно знову тебе бачити. Ти збираєшся нас врятувати?

— Не зараз, — сказав Папуга. — Ми готуємося тебе порятувати, моя люба балакуча бібліотеко. Але зараз ми прийшли, щоб знайти заклинання проти василісків — будь ласка, Книго чарів!

Діти знову здивувалися, коли книга з написом «Се є Велика книга чарів» розгорнулась і сторінки почали перегортатися одна за одною під старече мурмотіння:

— Василіски… василіски… Так відразу й не пригадаю… Василіски… Звісно, я можу помилятися…

— Я прошу, швидше, — сказав Папуга, — скоро можуть повернутися вартові!

— Я намагаюсь допомогти якомога швидше, — виправдовувалась книга. — У мене друк тільки з одного боку. Я шукаю… Василіски… Василіски…

Діти разом із Папугою напружено чекали. Хтозна, як довго манекен Г. Г. відволікатиме увагу вартових, а їм зовсім не хотілось потрапити в пазурі до розлючених і розчарованих василісків, коли ті повернуться.

— Ага, є, маємо, — задоволено промовила Велика книга чарів. — «Заклинання, що порятують вас від василісків».

— Ти готова записувати, Пенелопо? — спитав Папуга.

— Так.

— Отже, почнімо, — сказала книга і почала диктувати: «Засіб порятунку від василісків. Василісків винищують горностаї. Горностая приносять до лігва, де на дні, в глибині, ховається василіск, адже нема отрути без протиотрути, як нема лиха без добра. І коли василіск набачить горностая, то втікає геть, а горностай його наздоганяє і вбиває, позаяк укус горностая смертельний для василіска, але тільки за умови, що горностай перед тим встиг скуштувати рути — не інакше. Тож для боротьби з василісками горностай спершу мусить скуштувати траву рути. Щоб набратися сили від соку цієї трави. І лише після цього горностай може кусати василісків і перемагати їх».