— Доброго ранку, доброго ранку, золотарі-грифони, — звернувся до них Папуга, коли всі зібралися. — Я привіз вам вітання від Г. Г.

Грифони всі як один відповіли низькими розкотистими, як у левів, голосами:

— Доброго ранку! — і виштовхнули наперед оратора.

— Ми є страшно раді бачити вас, герр Папуга, — промовив він глибоким басом.

— Є! Так є! — хором вигукнули грифони, киваючи головами.

— Ми чули, що василіски вбили вас і Г. Г. що ви двоє є вбиті, і ми були дуже сумні, — вів далі оратор.

— Ми обидва — і я, як бачите, і Г. Г. — при доброму здоров’ї, — сказав Папуга. — Єдине лихо — василіски зробилися зовсім некеровані.

— То є дуже погано, — сказав грифон. — Василіски не мають бути зовсім некеровані.

— Звичайно, — продовжував Папуга. — Але вони, до того ж, викрали наші великі книги і тримають їх у своєму замку. Ми збираємося відібрати книги — я разом із цими дітьми.

— Друзі герра Папуги є наші друзі теж, — сказав грифон і вклонився.

— Василіскам треба дати добрий урок, — вів далі Папуга. — Ми не можемо дозволити їм керувати країною. Вони вже відкладають по одному яйцю щодня. Хто знає, чим це скінчиться! Наступним кроком може бути заборона на використання золота для будування гнізд.

— Що? — рикнули грифони в один голос. — Ми не є на то згодні.

— Отакі-от справи, — підсумував Папуга. — І, власне, цьому ми намагаємось покласти край. Ми вже заручилися підтримкою єдинорогів і жаб, а також горностаїв, і тепер хотіли б знати, чи можемо сподіватися і на вашу допомогу?

Грифони порадилися між собою низькими розкотистими голосами, помахали крилами, поклацали дзьобами. Нарешті оратор звернувся до Папуги:

— Ми є згодні. Ми будемо приєднатися до вас. Ми думаємо, що керування василісків не є добре для Міфології. Ми є чекати ваших інструкцій.

— Дякую вам, — озвався Папуга. — Ми дамо вам знати, коли настане час.

— Ми завжди є до ваших послуг, — відповів грифон і вклонився.

Діти їхали верхи, віддаляючись від долини, і постійно чули «тук-тук-тук» — перестук грифонових молотів глибоко під землею, а також булькотіння і клекотіння розплавленого золота, що кипіло в гігантських казанах.

— Фантастика! — захоплено вигукнув Пітер, коли вони покинули долину. — Грифони мені подобаються — вони — як люди, на яких можна покластися у важку хвилину.

— Вони зануди, проте надійні, — сказав Папуга.

— Ну, то ми, виходить, назбирали вже ціле військо, — зауважив Саймон. — Разом із єдинорогами, горностаями і грифонами у нас майже тисяча воїнів.

— І всі вони нам знадобляться, — сказав Папуга. — Василіски просто так не здадуться. Їхній замок надійний і неприступний.

— Що означає «неприступний»? — втрутився Етельред, підстрибуючи вгору-вниз позаду Пенелопи на спині в її єдинорога.

— Це означає, що в нього нелегко проникнути, — пояснила Пенелопа.

— Хо-хо, авжеж, нелегко! — вигукнув Етельред. — А як же та труба, що я вам показував?

— Боюсь, вони вже знайшли її і закрили, — сказав Папуга.

— Гаразд, тоді я ось що скажу, — стрепенувся Етельред. — Не така вже я нікчемна жаба, як дехто тут гадає. Ще малим пуголовком я бавився скрізь у замку, облазив там кожну шпаринку. І чого вже я не знаю про замок, того взагалі краще не знати, тож я вам кажу: не такий він уже й неп… неп… словом, не такий, як вам здається.

— Ну, побачимо, — промовив Папуга. — Коли будемо розробляти план вирішального бою, твої знання будуть особливо доречні.

Вони їхали крізь густі зарості Коркового лісу, аж раптом єдинороги, які весь час чвалали цілком безтурботно, зненацька зупинились, позадкували і затупцювали на місці.

— Еге-гей! — вигукнув Папуга. — Що таке?

Несподівано два єдинороги, ті, що везли Саймона і Пітера з Папугою на плечі, стрімголов кинулись у гущавину. Єдиноріг Пенелопи став дибки, скинув дівчинку з Етельредом і теж галопом поскакав за ними. Пенелопа звалилася в кущі і так вдарилась, що аж світ їй потьмарився, а Етельред, міцно стискаючи в лапах її аптечку, гримнувся головою об землю і, очманілий, так і розпластався посеред стежки. Пенелопа якраз хотіла встати і підійти до свого підопічного, щоб перевірити, що з ним, підвела очі — і похолола від жаху. Із-за повороту з Коркового лісу вийшли три василіски. Вони крокували розмірено, їхня луска скреготала, а дикі очі світилися. Пенелопа залізла назад у кущі й завмерла, сподіваючись, що василіски не звернуть уваги на Етельреда, хоча він лежав просто їм поперек дороги, і сподіватися було марно. Як на зло, він саме підвівся і стогнучи взявся чухати свою бідолашну голову. Тут василіски до нього й підскочили.

— Гар-р! — рикнув грубим і огидним голосом той, що йшов попереду. — А ти хто такий?

— Я перуанський торговець фруктами, мандрую тут і збираю вантаж місячної моркви, — миттю заторохтів Етельред упевненим голосом.

— Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, — сказав перший василіск, втупившись у нього, — маленькі язички диму і полум’я лоскотали його ніздрі. — Ти значно більше нагадуєш жабу.

— Гаразд, я відкрию вам таємницю, — сказав Етельред посміхаючись. — Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свого дзьоба? Я не хотів би присмалити капелюха.

— Давай, говори, — василіск трохи відсунувся. — Що за таємниця?

— Ну, гаразд, — сказав Етельред. — Я — жаба, це правда. А вдаю перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.

— Що? — гаркнув василіск.

— Я замаскований, переодягнений, — пояснив Етельред.

— Чому? — запитав василіск.

— Тому що я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок для головного василіска.

— Який ще подарунок? — поцікавився василіск.

— Повний набір для майстра контррозвідки, — відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. — Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла в Того — лише за мить!

— Я тобі, жабо, не вірю! — гримнув василіск. — Показуй, що там у тебе!

Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці Етельреда немає нічого, крім медичних засобів. Вона подумала було, що їхній друг пропав, бо коли василіски побачать, що він має, відразу ж заарештують його, якщо не гірше.

— Я так не можу, — запротестував Етельред. — Це нечемно і непристойно — показувати комусь чужі подарунки.

— Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, — сказав василіск.

— Ну-у-у, — завагався Етельред, вочевидь, зволікаючи. — Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?

— Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, — повідомив василіск. — Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг усе добре почути. Відкривай сумку.

— Ага, ну, тоді гаразд, — невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.

— Що це таке? — спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.

— Це накладне волосся, — одразу викрутився Етельред. — Начепи його на голову — і вмить перетворишся на сивого діда.

— А це? — другий василіск показав на бинти.

— Бинти, — відповів Етельред. — Достатньо лише обмотатися ними — і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову — і навіть рідна матуся тебе не впізнає.

— А це що? — запитав третій василіск, показуючи пляшечку з йодом.

— Індуський грим, — не роздумуючи, відказав Етельред. — Натри ним обличчя, намотай два бинти довкола голови, як тюрбан, причепи рубінчик або два посеред лоба — і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.

— А оце? — перший василіск кивнув на ще одну маленьку пляшечку.

Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче і заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.