— Як що? Це невидиме чорнило, — пояснив Етельред.

— Чому тоді його видно? — допитувався василіск.

— Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, — пояснив Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказав василіск. — Відкрий-но пляшечку, ми перевіримо, як ти напишеш щось невидиме.

— Який ви недовірливий народ! — пробурчав Етельред. — Ну, як ви прочитаєте, що я напишу, коли напис буде невидимий?

Однак він взяв пляшку, відкрив її… І раптом сталося щось надзвичайне. Усі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози і вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, з їхніх ніздрів виривалися потужні струмені диму і вогню. Етельред, тримаючи пляшечку лавандової води в одній лапі та притримуючи другою на голові циліндр, спритно перестрибував із місця на місце, щоб не спектися на шкварку.

«Цікаво, — подумала Пенелопа, — чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді ненароком хлюпнула нею собі на одяг».

Тим часом василіски корчились у муках. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі їхні сльозилися, вони чхали довгими струменями полум’я. Нарешті розвернулися і, бризкаючи вогнем на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового лісу.

— От чорт! — видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. — Оце фокус! Чого вони, га?

— Етельреде, — вигукнула Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потрохи тліли. — Я ще ніколи в житті не бачила такого хороброго воїна, як ти!

— Та що там, панночко, дрібниці, — промовив Етельред і зашарівся.

— Ти не тільки відважно тримався, а й зробив важливе відкриття: ти відкрив речовину, якої не терплять василіски, і це нам дуже допоможе в битві, — сказала Пенелопа.

— Ви, панночко, маєте на увазі лавандову воду? — перепитав Етельред. — Так, мушу визнати, видно було, що вона допекла їх до живого.

— Я ще не дуже знаю, як її застосувати, — зізналася Пенелопа, — але впевнена, що хто-небудь із наших придумає, як це краще зробити.

І тут з’явилися Пітер і Саймон: вони мчали через ліс щодуху, а їх наздоганяв єдиноріг Пенелопи.

— Пенні, з тобою все добре? — кричав біжучи Саймон.

— Усе чудово, — відгукнулася вона.

— І все ці дурнуваті єдинороги, — скрикнув Пітер. — Вони, бачте, вловили запах василісків…

Його голос раптом завмер, коли хлопець побачив обсмалені кущі та обвуглені дерева.

— Ага, отже, єдинороги не помилилися: тут були василіски.

— Так, і якби не наш відважний Етельред, то хтозна, чим би все скінчилося, — сказала Пенелопа, сідаючи верхи на єдинорога.

— Ну, припиніть, панночко, будь ласка, — сказав Етельред, вмощуючись позаду Пенелопи. — Ви вже зовсім мене засоромили…

— Етельред зробив дуже важливе відкриття, — вела далі Пенелопа. — Але тут залишатися не слід — кожної хвилини можуть знову з’явитися василіски. Ось повернемося в Кришталеві печери, і я все розповім.

— Тоді вперед! — скомандував Папуга. — Повний уперед!

І вони галопом помчали до Кришталевих печер.

Розділ VI. Співуче море

Г. Г. страшенно зрадів, коли почув, що горностаї готові приєднатися до них, грифони погодились теж і що Етельред відкрив засіб, який змушує василісків несамовито і нестримно чхати.

— Лавандова вода? — перепитав він. — Це цікаво. У них, мабуть, починається щось на кшталт пропасниці, алергічного нежитю. Я спробую приготувати замінник.

— А хіба тут у вас не вирощують лаванди? — спитала Пенелопа.

— Вона росте на якомусь острові, — відповів Г. Г., — але без Книги цілющих трав Гепсібара я вже й не згадаю, на якому саме.

— Одного разу під час відпочинку в мене також почалася жахлива алергія через якусь рослинку, — втрутилась Табіта. — Дайте мені понюхати пляшечку, і я скажу, чи це той запах, чи ні.

Їй дали понюхати лавандову воду — і з Табітою сталось те саме, що й з василісками. Вона розпчихалася, пропалила два дивани, підпалила чотирнадцять подушок і стіл та не могла вгамуватись, аж поки їй на голову не вилили відро води.

— Так, це воно, це та сама рослина, — відхекуючись, промовила вона. — Ой, Божечку, я так не чхала відтоді, як ненароком попудрилась перцем.

— Як це? — здивувалася Пенелопа.

— Розумієш, це було в темряві, — пояснила Табіта, втираючи рясні сльози.

— У темряві? — перепитала Пенелопа. — Чому?

— Ну, тому що я, власне, збиралася на опівнічний бал. Місяця на небі не було, розумієш, тому цілком природно, що я чепурилася в темряві.

— То де, ти кажеш, ця трава росла? — спитав Г. Г.

— На Острові золотого гусака, — відповіла Табіта. — Ми, дракони, поїхали туди на канікули, розбили табір. І зненацька всі як один підхопили нежить. Уявляєте, як це зіпсувало нам відпочинок?

Діти щойно бачили на власні очі, скільки збитків наробила однісінька представниця драконячого племені, тому їм легко було уявити, який зчинився гармидер, коли п’ятдесят драконів-туристів дружно захворіли на лавандову лихоманку.

— Так-так, це для нас справді важливо, — промовив Г. Г. задоволено. — Острів золотого гусака розташований поруч з Островом вовкулак, і на зворотній дорозі ви назбираєте лаванди. Я приготую з неї екстракт, який ми завжди триматимемо напохваті.

— Зараз добре було б обміркувати подорож, — нагадав Саймон. — Г. Г., у вас є карта?

— Є, та ще й яка — просто прекрасна! — відповів Г. Г. і дістав величезну пергаментну карту країни Міфології, де були і гори, і море, і всі острови.

— Зараз ми отут, — показав Г. Г. і поправив окуляри, — а тут, вище, Замок василісків. Вам треба спуститися сюди, на берег, і тримати курс на південний захід, попри Болото місячних мисливців, повз Агатовий архіпелаг. І тоді ви побачите ліворуч Острів золотого гусака, а на північний схід від нього лежить Острів вовкулак.

— Як ви вважаєте, скільки часу знадобиться для подорожі? — запитав Пітер.

— Ну, напевно, кілька годин, — відповів Г. Г.

— А у вас випадково немає якогось підвісного двигуна? — з надією спитав Саймон.

— На жаль, ні, — сказав Г. Г. — Але я можу зробити вітрило з місячного желе і дати вам на підмогу попутний вітер. Ну, що скажете?

— Чудово, — зрадів Пітер. — Знаєте, після проникнення в Замок василісків це буде, здається, ще одна захоплива пригода.

— Будь напоготові, — застеріг його Папуга. — Ті вовкулаки — напрочуд неприємні типи.

— Ні, ти не поїдеш! — раптом залементувала Дульчібелла. — Ти не поїдеш до вовкулак на острів, я тебе не пущу. Я на тебе ображуся! Я подам у відставку! Я впаду в сплячку! Я буду кричати, буду верещати! Я нізащо, ніколи, ніколи в світі не буду більше з тобою балакати, так і знай!

На цьому слові вона розплакалась і засунула всі фіранки у своїй клітці.

Пенелопа підійшла і почала втішати Дульчібеллу.

— Дульчібелло, дорогенька, — сказала вона, — всі знають, якої ти високої думки про Папугу. До речі, так само, як і ми. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було обійтися без нього, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував зайвий раз, а залишав найнебезпечнішу роботу мені і хлопцям.

— Ну, коли так… — промовила Дульчібелла і краєчком фіранки втерла сльози. — Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…

— Обіцяю, — запевнила її Пенелопа.

— А тепер, якщо ви, дівчата, дозволите, — голосно і трохи схвильовано почав Папуга, — перейдемо до обговорення плану нашої операції.

— Так, — заговорив Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення, — я розрахував: якщо Г. Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то — якщо нічого нам не завадить — ми прибудемо на Острів вовкулак до п’ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні і повернутися назад післязавтра вдосвіта.

— Думаєш, ви вкладетеся в цей час? — засумнівався Г. Г. — Нізащо, за жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.