— Ой, — знітився Саймон, — пробачте. Але що би це не було, може, все-таки краще його зняти?

— Так, авжеж, — погодився рипучий голос. — Будь ласка, не шкодуйте зусиль, щоби провести цю рятівну операцію успішно.

Зверху на чохлі було щось схоже на складену петлю — Саймон потягнув за неї і зняв усе накриття. Під ним виявилась велика округла золота клітка, зовсім не схожа на жодну іншу — вона була обставлена зсередини надзвичайно вишуканими мініатюрними меблями. Крім гойдалки і двох перекладин із кедра, тут було гарне ліжко на чотирьох ніжках, оббите червоним оксамитом і накрите чудовою ковдрою ручної роботи, зшитою з малесеньких різнобарвних клаптиків шовку і парчі; маленький обідній столик із кріслом епохи короля Луї; елегантний засклений сервант, а в ньому — дивовижна порцеляна, розписана вручну. Ще тут було велике — на всю висоту клітки — дзеркало у золотій оправі, а біля нього лежали щітка і гребінець зі слонової кістки, а ще — дуже зручний шезлонг, обшитий розкішним яскраво-синім оксамитом, а поруч — клавесин із палісандрового дерева.

У шезлонгу невимушено розвалився папуга — теж незвичайний, діти такого ніколи не бачили. У нього було пурпурове, золоте, зелене, синє і рожеве пір’я, воно виблискувало, сяяло, мінилось, немов коштовне каміння. А ще у нього був великий гладесенький, вигнутий донизу дзьоб — такий чорний, що здавалося, ніби він вирізьблений з антрациту, і блискучі барвінкові очі. Але найдивовижнішим усе-таки було пір’я, бо замість того, щоб лежати собі гладенько одна біля одної, кожна пір’їна стирчала і кучерявилась, мов шерсть у пуделя. Це робило його схожим на дивоглядне барвисте дерево навесні, на якому щойно розпустилися всі пуп’янки. На голові у нього була зелена шовкова шапочка з довгою чорною китицею. Поряд із шезлонгом, де розсівся папуга, стояв маленький столик, а на ньому — ще одна клітка, але мініатюрна, завбільшки з наперсток, а в ній — блискучий золотий павук зі смарагдово-зеленим хрестом на спині. Було зрозуміло, що тоненький голос належав павукові, а рипучий — папузі.

— Ага, ось воно що, — сказав Пітер.

— Воно? — перепитав папуга й обурено виструнчився. — Воно?

— Це папуга! — захоплено вигукнула Пенелопа.

— Так, це просто папуга, звичайнісінький папуга, навчений говорити, — розчаровано буркнув Саймон. — Чому ми не здогадалися про це раніше?

— А ТЕПЕР СЛУХАЙТЕ! — промовив папуга так голосно й сердито, що діти замовкли. — Послухайте-но, — продовжив він лагідніше, привертаючи до себе увагу. — Так, я й справді просто якийсь нікчемний елітний представник папужого роду. Хіба цього не досить, щоб взяти мене на глум?

— Пробач, — зашарілася Пенелопа. — Ми не хотіли тебе образити.

— Проте образили, — насупився папуга.

— Але ж ти папуга папугою, хіба ні? — вигукнув Пітер.

— О, знову починається! Знову ці пустопорожні балачки на тему «про папуг». Я не простий папуга, я — Папуга з великої літери.

— Пробач, але ми тебе, здається, не зрозуміли, — сказала Пенелопа, ніяковіючи.

— Будь-хто чи, радше, будь-який папуга може бути просто папугою, — пояснював він, — але я — Папуга з великої літери. Ініціали промовляють самі за себе.

— Ініціали? Які ще ініціали? — здивовано запитав Саймон.

— Мої, — відповів папуга. — Які ж ви ставите безглузді запитання — на диво безглузді.

— То що за ініціали? — допитувалася Пенелопа.

— Вам буде нелегко їх запам’ятати. Отже, слухайте: мене звати Персіваль Арчібальд Патрік Ульріх Герберт Артур.

— Ось як! Справді, перші літери складають слово «ПАПУГА»! Які гарні ініціали! — радісно прощебетала Пенелопа.

— Дякую, — скромно погодився папуга. — Ось чому я не просто папуга, а Папуга з великої літери. Можете так і називати мене — Папуга.

— Дякую, — сказала Пенелопа.

— А тут, — він промовистим порухом крила вказав на малесеньку клітку, — ось вона, Дульчібелла, мій співучий павучок.

— Привіт, — сказали діти.

— Привіт, — відповіла Дульчібелла.

— Привіт, — приєднався Папуга.

— Мушу визнати, — розважливо промовила Пенелопа, — що тепер я розумію, чому ти Папуга з великої літери. Тобто, звичайно, я не хочу видатись грубою чи ще щось таке, але ти справді розмовляєш набагато краще і більше, ніж звичайні папуги. Я маю на увазі, ти говориш значно розумніше. Розумієш, про що я? Тобто видається, ніби ти тямиш, про що говориш, а звичайні папуги — не тямлять.

— Так і є, — відповів папуга. — Але, як ви думаєте, чому звичайні папуги не знають, що говорять?

— Чому ж? — поцікавився Саймон.

— Бо вони все повторюють за людьми. А це найгірший спосіб навчання.

— Припустимо. А як же вчився ти? — запитав Пітер.

— Я вчився за словником, — гордо відповів Папуга.

— За словником? — недовірливо перепитала Пенелопа. — Як же ти міг навчитися за словником?

— А як же інакше? Головна проблема більшості, якщо не всіх, папуг, власне, в тому й полягає, як я вже казав, що вони вчаться від людей — і тому не знають, що говорять, оскільки люди ніколи нічого їм не пояснюють.

— Я ніколи про це не думав, — зізнався Пітер.

— Який розумний, здоровий, нормальний, інтелектуальний папуга, наділений почуттям власної гідності, міг би цілими днями тільки те й робити, що повторювати «Люба Поллі», якби знав, що це означає? — запитав Папуга, і голос його аж тремтів від запалу. — Який порядний, чесний, скромний, сором’язливий, пристойний птах міг би без кінця кричати при сторонніх «Попка-дурник», якби знав, що це означає?

— Ну, в такому світлі все це справді виглядає жорстоко, — замислено сказала Пенелопа.

— Так, — погодився Саймон, — так само, як усі ці слівця, які втовкмачують немовлятам: «гав-гав», «вава», «кака» і всяке інше.

— Саме так! — тріумфально вигукнув Папуга. — Ну яка нормальна дитина могла б кожного представника парнокопитних, якого тільки побачить, називати «му-му», якби знала, що це означає?

— Кожного представника чого? — спитав Пітер.

— Він має на увазі корів, — відповів Саймон, який краще за брата знався на складних і довгих словах.

— Ні-ні, — говорив далі Папуга, — єдиний спосіб навчитися розмовляти — це вчитися за допомогою словника, і тут мені особливо пощастило, бо мене виплекав великий, багатий, всеохопний словник, справжній Словник з великої літери.

— Як же словник міг тебе виплекати? — засумнівалася Пенелопа.

— Там, звідки я прибув, це можливо, — запевнив Папуга. — Словник — найбільша наша книга, поряд із Великою книгою чарів і Книгою цілющих трав Гепсібара.

— Боюся, я знову нічого не зрозуміла, — сказала Пенелопа.

— Бо ти напрочуд обмежена і вперта дівчинка, — сказав Папуга, — до того ж нетямуща, непослідовна і легковажна.

— Не думаю, що тобі варто знову говорити грубі слова й ображати людей, — зауважив Пітер, який хоч і половини не зрозумів, проте відчув, що слід заступитися за сестру.

— Ображати? — щиро здивувався Папуга. — Я нікого не ображаю, я лише кидаю жменьку слів на вітер, якусь дещицю малих слів. Це моя робота.

— Кидати слова на вітер? — спитав Саймон. — Як це?

— Він — хранитель слів, — несподівано промовила Дульчібелла своїм тоненьким тихим голоском. — Це дуже важлива робота.

— Коли втручаєшся в чиюсь розмову, годилось би принаймні перепросити, — Папуга неприязно зиркнув на Дульчібеллу.

— Вибач, — зайшлася павучиха плачем. — Я тільки хотіла допомогти, я тільки намагалася віддати тобі належне, я тільки старалась…

— Може, ти вже замовкнеш? — гаркнув Папуга.

— Аякже, неодмінно, — відповіла Дульчібелла, посунулася вглиб клітки і взялася пудрити носика. — Так і знай: я образилася.

— Образилась вона, — буркнув Папуга. — Типова жіноча поведінка.

— А що означає «кидати слова на вітер»? — спитав Саймон.

— І як розуміти оте «хранитель слів»? — додав Пітер.

— Як-як! — відповів Папуга. — Так і розуміти, бо це чистісінька правда, і зовсім не варто шукати тут якихось прихованих значень. Бачте, там, звідки ми прибули, існує три книги, які визначають плин нашого життя. Це, так би мовити, книги, що лунають, вони абсолютно не схожі на ваші нудні старі звичайні книжки — наші книги вміють розмовляти. Одна з них — це Велика книга чарів, друга — Книга цілющих трав Гепсібара і третя — Великий словник. Я вивчав словник, і тому став хранителем слів.