— Але все-таки, що це все означає? — запитала Пенелопа.

— О, — промовив Папуга, — мушу сказати, це дуже важлива робота. Ось, наприклад, чи знаєте ви, скільки слів в англійській мові?

— Ні, — відповіла Пенелопа.

— Сотні, — припустив Пітер.

— Ні, мабуть, тисячі, — виправив його Саймон.

— Майже вгадали. Якщо ж точніше — в англійській мові є понад двісті тисяч слів. Нині пересічні люди вживають одні й ті самі слова день у день.

Раптом очі його наповнилися сльозами, він витяг з-під крила картату носову хустинку, притулив її до дзьоба і висякався.

— Отже, — говорив Папуга тремтячим від зворушення голосом, — як ви вважаєте, що стається з усіма тими словами, яких люди не вживають?

— І що ж із ними стається? — перепитала Пенелопа, широко розплющивши очі.

— Якщо про них не дбати і не провітрювати їх, вони просто пропадають, зникають, вивітрюються, бідолашні малесенькі створіння, — пояснив Папуга. — У цьому і полягає моя робота: раз на рік я маю сідати і перечитувати вголос весь Словник, від початку до кінця, щоб переконатися, що кожне слово як належить промовлене. Але впродовж року я також намагаюся вживати якнайбільше слів, бо одного разу на рік недостатньо, щоби порятувати цих маленьких наших друзів. Їм так нудно весь час сидіти там, на сторінках.

— Час втікає, — несподівано озвалася Дульчібелла.

— Ти ж, здається, щойно була страшенно ображена? — сказав Папуга і зиркнув на неї.

— Я вже перестала ображатися, — сказала Дульчібелла. — Я ображалася по-дружньому. Але все-таки час втікає.

— І що ти хочеш сказати, коли постійно це повторюєш? — роздратовано спитав Папуга.

— Ну, ми ж не збиралися сидіти тут цілий день і вислуховувати твої безкінечні лекції про слова, — відказала павучиха. — Ми маємо надолужити згаяний час. Пам’ятай — у нас багато роботи.

— У нас багато роботи, у нас багато роботи — як мені це подобається, — роздратовано сказав Папуга. — Усе, що ти робиш цілими днями, — сидиш у своїй клітці, співаєш і ображаєшся, тому мені не залишається нічого, окрім того, що усім керувати, усе робити, ухвалювати важливі рішення, демонструвати найвищі прояви розуму та відваги…

— Думаю, це було не надто розумно — запроторити нас обох у вигнання, — перебила його Дульчібелла, зневажливо пхикнувши. — Я не бачу в цьому нічого, що можна було б назвати розумним. Нічогісінько.

— Так-так, правильно, звинувачуй мене, — скрикнув Папуга. — Але звідки я міг знати, що вони нападуть серед ночі, га? Звідки я міг знати, що жаби запакують нас у цей грубий коричневий паперовий пакунок і вкинуть у річку, га? Ти думала, як завжди (це тобі вельми властиво), що я допомагав василіскам захопити тебе… Тебе, дурнувату пристаркувату співучу павучиху, тебе…

— Я образилась! — зойкнула Дульчібелла і знову заплакала. — Я гніватимуся цілу годину. Наша угода не дає тобі права ображати мене частіше, ніж раз на тиждень, а ти тільки сьогодні, за один лише день, встиг зробити це двічі.

— О так, так, — втомлено погодився Папуга. — Пробач, будь ласка. Зараз же припини гніватись, і тоді я подарую тобі пиріг із мухами, коли ми повернемось додому.

— Обіцяєш?

— Авжеж, обіцяю, — роздратовано сказав Папуга.

— А може, ти подарував би мені до пирога з мухами ще суфле з коників-стрибунців? — улесливо спитала Дульчібелла.

— Ні, оце вже ні, — відмовив Папуга.

— Ну і нехай, — зітхнула вона і знову взялася пудрити носик, тихенько мугикаючи.

— А що це за історія з жабами? — спитав Пітер, заінтригований почутим.

— І з василісками, — вигукнула Пенелопа. — Хто це такі?

— Що вони захопили? — спитав Саймон.

— І звідки ви втекли? — не вгавала Пенелопа.

— Тихо! — скомандував Папуга. — Тихо, тихо, тихо.

Діти притихли.

— А тепер, — сказав Папуга, — насамперед, прошу вас, відчиніть, будь ласка, дверцята.

Саймон поквапливо витяг кишеньковий ніж, перетяв пурпуровий шнурок на дверцятах і відчинив їх.

— Дякую, — сказав Папуга, поважно вийшовши і вилізши на вершечок клітки.

— Не хотілось би, щоб ти там застудився, — зауважила Дульчібелла. — Ти ж не взяв свого плаща.

Папуга не звернув на неї уваги. Він ретельно поправив свою шапочку, яка зсунулась на одне око, поки він дерся нагору, й обвів поглядом дітей.

— Отже, — сказав він нарешті, — ви хочете отримати відповіді на всі ці запитання, чи не так?

— Так, просимо, — сказала Пенелопа.

— Чи можу я вам довіряти? — спитав Папуга.

— Звичайно, можеш, — обурився Саймон.

— Ну, тоді знайте: те, про що я розповім вам зараз, — страшна таємниця, розумієте? Нікому ані слова — ані пари з вуст.

Діти щиро пообіцяли зберегти в таємниці все, що їм розповість Папуга, вмостились довкола клітки і приготувалися слухати.

Розділ ІІ. Поїзд до країни Міфології

— Отже, — почав Папуга, — це було того року, коли Генджіст Ганнібал Джанкетберрі завершив своє чародійське навчання. Він був сьомим сином сьомого сина сьомого сина, тож немає нічого надприродного в тому, що саме він був найкращим серед студентів, пройшов навчальний курс із найбільшими успіхами й отримав, крім інших відзнак, орден Мерліна.

— Це що, найвища нагорода? — спитала Пенелопа.

— Цей орден засвідчує, що його власник — майже такий самий вправний чарівник, як і Мерлін, а Мерлін був незрівнянний. Отже, коли Генджіст Ганнібал завершив Університет магії з відзнакою і нагородами (серед яких були і три книги, про які я вже згадував, а також шпилястий капелюх і чарівна паличка), старий учитель попросив його обрати спеціалізацію і зробити на цьому ім’я. На ту пору країна кишіла нікудишніми чародіями, усі вони мурмотіли одні й ті самі старі заклинання, і вчитель Генджіста Ганнібала розумів, що, володіючи таким рідкісним талантом, його учень може досягти вершин. Після довгих роздумів Генджіст вирішив присвятити себе вичаровуванню міфічних істот, бо в ті часи ніхто цього ще не робив.

— Які це «міфічні істоти»? — прошепотіла Пенелопа Саймонові на вушко.

— Нереальні, уявні, наприклад, морський дракон, — прошепотів Саймон у відповідь.

— Невдовзі, — вів далі Папуга, — коли хтось хотів знати, скільки пальців на ногах у дракона чи якої довжини волосся у русалки, кожен, не вагаючись, звертався до Генджіста Ганнібала Джанкетберрі, бо він був найкращим спеціалістом у цій галузі. Щиро кажучи, саме він підготував левову частку інформації для Історії чотириногих бестій Топселла, але Топселл не віддав йому належне. Професійні ревнощі — ось головна причина, — Папуга замовк, заліз дзьобом під крило, витяг мініатюрну золоту табакерку, вдихнув дрібку тютюну і немилосердно чхнув у свою картату хустинку.

— Я ж казала, що без плаща ти застудишся, — сердито буркнула Дульчібелла. — Чому ти не прислухаєшся до слушних порад?

Папуга не звертав на неї уваги.

— Однак через кілька років, — провадив він, — Генджіст Ганнібал несподівано знайшов успіх у своїй поразці, якщо можна так висловитися. Він помітив, що люди більше не приходять до нього, щоб побачити ріг єдинорога чи пляшечку з попелом фенікса у світлі блискавки. І невдовзі збагнув: це означає, що люди перестали йому вірити.

Папуга замовк і подивився на дітей пильним і поважним поглядом.

— Я не розумію, — зізнався Саймон і насупився. — По-перше, якщо це були міфічні створіння, то вони не могли існувати насправді.

— Дурненький хлопчику, — відказав на це Папуга, — вони існують тоді, коли люди в них вірять.

— Я не розумію, яким чином щось або хтось може існувати лише тому, що ти в нього віриш, — вперто стояв на своєму Саймон.

— Не тільки ти, а й безліч інших людей цього не розуміє, — сказав Папуга. — Але подумай лише: колись ніхто не вірив у паровий двигун чи в пароплав, правда ж? Тому їх і не було, але згодом багато людей повірили в існування парового двигуна і пароплава — і тоді… р-р-раз!

— Гримить! — озвалася Дульчібелла.

— А потім парових двигунів і пароплавів стало так багато, що вони вже почали заважати нам пересуватися. Так само було і з міфічними істотами: поки люди в них вірили, їх було багато, але коли люди почали втрачати віру, тоді раптом… р-р-аз! — і їхня популяція зникла.