— Ти? Добре освічений? І ніколи не чув про жаболаків? — глузував Етельред. — Дорогенький, на твоєму місці мені було б соромно зізнатися, що я не чув, хто такі жаболаки.

— То хто ж це такі? — розсердився вовкулака.

— Вони такі самі, як вовкулаки, — відповів Етельред, — тільки ще небезпечніші, ще лютіші і ще хитріші.

— Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, — обурився вовкулака. — Я тобі не вірю.

— Ти що, звинувачуєш мене в брехні? — перепитав Етельред. — Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

— Я не казав, що ти брешеш, — взявся виправдовуватись вовкулака. — Я тільки сказав, що не вірю тобі.

— Ну, це вже краще, — нібито подобрішав Етельред. — То де ваш головний? Мені треба передати йому подарунок.

— А який подарунок? — підозріливо поцікавився вовкулака.

— Це для головного, а не для тебе, ясно? — відрубав Етельред. — Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулак, жаболак і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Удвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб’ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулак.

— Тобто якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.

— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш головний після того, як втре цю чарівну субстанцію собі у хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.

— Так, — погодився Етельред, — навіть забагато для одного.

— Слухай-но, а може, ти дозволив би мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що головний і не помітить.

— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, я не маю права.

— Ну, будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця днів.

— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?

— Так, так, так, звичайно, обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.

Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвіст. Діти відчули сильний гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезінфікувати подряпини й синці.

— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків. Тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жаболаку.

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив із вогнища жарину і кинув її на хвіст вовкулаці.

Спирт спалахнув, хвіст вовкулаки охопило полум’я.

— Гар-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о мій хвіст!

— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.

— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!

— На твоєму місці я побіг би і занурив його у воду, — порадив Етельред.

Виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери і стрімголов кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.

— Хай трохи побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.

— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Це неймовірно! — продовжив Пітер.

— Чудово! — додав Саймон.

— Так, — сказав Етельред і зашарівся, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать асів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.

— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.

— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.

Етельред розклав ніж і заходився розрізувати мотузки.

— Ну, — сказав він, — коли я прийшов до човна і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але дурненька пташечка-гикавка розповіла мені, що сказала Пенелопі і що Пенелопа вирішила робити. І тоді в мене знову мало не стався серцевий напад.

Звільнившись, Пенелопа почала розминати зап’ястя там, де найглибше врізалась мотузка. А Етельред взявся за Пітера.

— І тоді, панночко, — вів далі він, — я пострибав слідом за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу визнати, теж ішли скоренько. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому лісі, на галявині, де всі стежки розходяться. Я вже хотів озватися, але саме в цей момент на вас напали потвори.

Він перерізав мотузки на руках у Пітера і перейшов до Саймона.

— Ну, скажу вам, як є, — говорив далі Етельред, — перемогти всіх їх я б не зміг. Ще по одному — можна було б спробувати, але вони ніколи не виходять один на один. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, і коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз знадобиться твоє мистецтво маскування». І враз я згадав, що в мене немає маскувального одягу, а єдине, що є, — це аптечка, в якій залишилася тільки вата і ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що зміг.

— Ти дуже сміливий і хитрий, — похвалила Пенелопа.

— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.

— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.

— Ой, досить, — зашарівся Етельред, — ви знову хочете мене засоромити?

— Тікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.

Вони крадькома вийшли з печери і помчали Мандрагоровим лісом, а далі через галявину рути до моря. Було чутно, як десь вдалині виють вовкулаки, і Пенелопа аж тремтіла від страху. Нарешті діти добігли до моря і пішли вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого домовлялись зустрітися з Папугою.

Раптом Пенелопа озирнулася назад і з жахом видихнула:

— Дивіться! Вовкулаки!

З протилежного краю берега на них насувалась, як грізна хмара, зграя вовкулак. Очі у них блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували проти місяця і здавались величезними, як печериці. Вони нюшили землю, ішли по сліду.

— Втікаймо за мис, до іншої бухти, — розпачливо крикнув Пітер. — Ми зі Саймоном будемо відганяти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.

Вони добігли до мису і подерлися на скелю. Пітер вилазив першим — аж раптом зупинився:

— Т-с-с-с, — прошепотів він. — Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі і прислали сюди іншу зграю?

Усі завмерли. Їхні серця шалено стугоніли. Прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:

— Щоби зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину і чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.

— Ти кудись поспішаєш? — запитав інший голос.

— Це Освальд! — закричала Пенелопа. — Освальд і Фенелла!

Вони видряпались на скелю і побачили перед собою човен із Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Ззаду вже долинало сопіння і гарчання вовкулак та гуркіт каміння, що осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту і щодуху побігли до човна.

— Папуго! Папуго! Допоможи! — кричала Пенелопа. — За нами женуться вовкулаки!

— Ах, вовкулаки! — вигукнув Освальд. — Зараз подивимось.

Він підплив до бухти, вислизнув на берег і своїм великим синім тілом заступив дорогу вовкулакам. Тоді набрав повен ротисько морської води і виплюнув її просто на хижу зграю, ніби з пожежного шланга.

Потужний струмінь води вдарив у перших вовкулак, і ті позадкували зі скавулінням і тихим гарчанням.