— Та невже? Он як? — обурено скрикнула Пенелопа. — Огидні змовники! А що було далі?

— А далі на мене напала… гикавка, — винувато відповіла Фенелла, — і всі вони на мене накинулися… гик… І взялися мене лупцювати. Я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… і застерегти тебе. Я добре зробила?

— Дуже добре! — Пенелопу так обурили блимавки, їхня змова і те, як вони повелися з Фенеллою, що її голос аж тремтів від гніву. — Дякую тобі. А тепер слухай, що ми зробимо. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жабу на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, і скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?

— Так-так, — кивнула Фенелла, — в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.

— Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, — посміхнулася Пенелопа.

— Будь дуже обачна, — попередила Фенелла, — не довіряй … гик… блимавкам, повір мені на слово.

— Не переживай за мене, — відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. — Тобі там зручно?

— Так, дякую… гик… дуже зручно.

— Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, — Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.

Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, перед тим ішли хлопчики. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. «Мабуть, це і є Мандрагоровий ліс», — подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон зараз було б найприкрішою помилкою.

Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила — мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, наразі заплющеними очиськами, лапатими вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки від тулуба у них стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, — ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців. А голови їхні були ніби в перуках — порослі дрібненькими гілочками з рясним зеленим листячком.

Усі мандрагори міцно спали і хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кілька перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, і тільки місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, все глибше і глибше в хащі.

Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини з’явилося кілька синьо-зелених вогників. Вони мерехтіли, але не рухались — ніби спостерігали за нею. Це були блимавки, Пенелопа навіть почула їхні притишені глузливі розмови. Вони перегукувались.

— Це вона, це вона! — хихотів один.

— Так, так, так, так! — раділи решта.

— Вона не знає дор-о-о-о-ги! — зневажливо і глумливо прошепотів перший.

— Не знає, не знає, заблукала, заблукала, — підхопили інші.

— Її скоро зжеруть!

— Так, так, так, так!

— Зжеруть, зжеруть, зжеруть!

— Так. Так-так-так!

Пенелопа дуже розсердилася, не витримала і накричала на них, виказавши все, що думала, і зовсім забула, що ризикує розбудити мандрагор.

Вогники прослизнули поміж дерев і зникли, так само раптово, як і з’явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, міркуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла зі собою компас.

Дівчинка заплющила очі, сподіваючись подумки відтворити карту острова, щоб хоч приблизно зорієнтуватися, де росте рута. А коли розплющила їх, то на кожній стежині вже стояли вовкулаки. Вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але ходили на задніх лапах, а передніми орудували спритно, наче мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі світилися зеленим блиском, а в пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла кліпнути, як вовки оточили її, накинули на голову мішок, схопили грубими волохатими лапами і кудись понесли. Дівчинка нічого не бачила, тільки чула їхні хрипкі голоси.

Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив’язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике іскристе вогнище. Пенелопа була прив’язана до вертикально вкопаного в землю стовбура, а навпроти стояло ще два стовбури — з прив’язаними Пітером і Саймоном.

— Пенелопо! — вигукнув Пітер. — Що ти тут робиш?

— Чому ти не з Освальдом? — закричав Саймон.

Поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про маленького вогняника і про те, як її захопили вовкулаки.

— Ну, а ми, — сказав Пітер, — ми успішно пройшли Мандрагоровий ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.

— Нарвали повні мішки рути, — продовжував Саймон, — і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.

— Папуга полетів із ним, — підхопив Пітер, — і ми чекали вас, аж раптом з’явилась ціла зграя цих потвор і почувся крик: «Вони тут, вони тут!» Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.

— Що вони збираються з нами вчинити? — запитала Пенелопа.

— Перетворити на вовкулаків, — похмуро відповів Пітер, — щоб поповнити свої ряди.

— Ти що, здурів? Це неможливо! — нажахано скрикнула Пенелопа.

— Можливо, — заперечив Саймон. — Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулак. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли місяць сховається, вони кожного з нас вкусять — і все.

Пенелопа мовчала, думаючи про страшну долю, що їх очікувала.

— Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, — сказав Пітер. — Вони нас надійно зв’язали.

— У мене в кишені є ніж, але я не можу його дістати, — зітхнув Саймон.

Раптом до печери увійшов вовкулака. У мерехтливому світлі багаття він видався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.

— Не розмовляти! — голосно і злісно гаркнув він. — Я вас попередив!

— А щоб ти обсмалив собі гризло, — задерикувато огризнувcя Пітер.

— Атож, — підтримав його Саймон, — ми маємо повне право говорити, хіба ні?

— Ні. Такий закон, — буркнув вовкулака і влігся біля вогнища.

— Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в’язні? — обурено запитала Пенелопа. — Не будьте ідіотами.

Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:

— Ми не ідіоти! Ми вас усіх взяли в полон і зробили це дуже навіть розумно, тому сидіть тихо.

Усі замовкли. Було лише чутно, як потріскує вогнище. Зненацька вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і втупився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Бранці і вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався з місця, шерсть його настовбурчилась, він дико загарчав на дивну істоту:

— Стій, ти хто?

— Р-р-р, — відповіла гусінь, — р-р-р, друг.

— Який іще друг? — занепокоєно допитувався вовкулака.

— Я жаболака, — відповів знайомий голос. — Я жаболака, мене прислали до вас, я приніс дуже важливий і цінний подарунок для головного вовкулаки.

Дивне створіння підповзло до вогнища, і діти побачили, що це Етельред, замаскований великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

— Який ще жаболака? Що за один? — запитав ошелешений вовкулака.

— Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? — зневажливо кинув Етельред. — Значить, погано тебе вчили.

— Я дуже добре освічений, — обурився вовкулака.