Мадам Гортензія спросоння так голосно і гостро зойкнула, що переляканий Папуга ледь не звалився з буфера.

— Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! — волала мадам Гортензія. — Напасники знову тут!

— Тут-тут, — сказав Папуга, — заспокойся. Бо зараз усе село піднімеш на ноги.

— О, мон дью^[6], це ти, — промовила мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. — Мон дью, ось воно, моє життя, сповнене страху, коли довкола самі злодії, як тоді серед ночі.

— І як гадаєш, хто це був? — поцікавився Папуга. — Може, «Ракета» Стівенсона завітала до тебе з візитом?

— О, мон Папуже, — посміхнулася мадам Гортензія, — ти завжди жартуєш. Ти й сам добре знаєш, що така чудова машина як я, та ще й у такому досконалому стані, привертає до себе увагу, нест-се па^[7]? Якось уночі мені вже доводилось гукати на допомогу. Тут з’явилися двоє чоловіків із Лондонського наукового музею, вони хотіли — як би це сказати? — викрасти мене. Але я почала кричати, кричати — і селяни врятували мене. Кажу тобі, паротяги, такі як я, не мають у житті спокою. Я ж не з тих тупих дизельних машинерій.

— Звісно, ні, — запевнив її Папуга. — Хто би посмів таке припустити? Ти, поза всіма сумнівами, найпрекрасніший маленький паротяжик, який мені тільки доводилось коли-небудь бачити, і я готовий прибути на перший твій поклик, ти ж знаєш.

— О Папуже, — зітхнула мадам Гортензія, — ти завжди вмієш сказати жінці приємне, ти такий галантний, такий милий, мон браве^[8] Папуже.

— А тепер, — сказав Папуга, — дозволь познайомити тебе з моїми друзями, ось вони: Пітер, Саймон і Пенелопа.

Мадам Гортензія пильно оглянула дітлахів.

— Хлопці симпатичні, пристойні, — сказала вона нарешті, — особливо той, чорнявий: він схожий на мого першого машиніста. А дівчинка? Гм… якась сіренька… і вся голова в іржі — бідолашна дитина…

— Це моє волосся і, уявіть собі, такого воно кольору, — обурилася Пенелопа.

— Ну-ну, в нас тут не конкурс краси, — примирливо промовив Папуга. — Ми прийшли просити твоєї підтримки, дорогенька Гортензіє.

— Для тебе, мон браве Папуже, я готова на все, — запевнила мадам Гортензія.

— Добре, дякую, — кивнув Папуга, — тоді відвези нас у Міфологію.

— Що? — вигукнула мадам Гортензія. — Знятись зі свого насидженого місця, теплого і затишного, щоб тягтися у якусь долину? Мені, пенсіонерці? Мені? У моєму віці пускати пару? Но! Но! Но! Нізащо! Кажу тобі, друже, навіть не проси!

Вони довго переконували її: Папуга сипав компліментами і підлещувався до маленького паротяжика, а діти обходили зусібіч, розповідаючи, яка вона прекрасна, відважна і як потрібна Міфології… І все це була правда.

— Ну, що ж, — не витримала мадам Гортензія, — добре, я готова на це заради вас. Але як мені спуститись із цієї комфортної платформи, яку змайстрували спеціально для мене?

— О, це просто, — сказав Пітер, — дві дерев’яні дошки — і з вашою спритністю та майстерністю ми вас миттю спустимо.

— Мон дью, він такий самий підлабузник, як ти, Папуже, — сказала мадам Гортензія. — Ну, гаразд, напевно, це доля. Несіть свої пристосування — і вперед!

Хлопці мерщій принесли дві дошки і змайстрували щось схоже на рейки, по яких мадам Гортензія мала скотитися з платформи. А тоді всі стали позаду і взялися її підпихати.

— О всі святі! О платформочко! — зойкала мадам Гортензія. — Дужче, дужче, ви мусите мене зіпхнути. Альорс, іще, іще разочок!

Нарешті її невеличкі колеса почали набирати обертів, порипуючи та пахкаючи, вона зісковзнула по дерев’яних рейках і, важко відсапуючись, зупинилася внизу.

— Чудово! — вигукнув Пітер. — Тепер ще кілька ярдів — і ви будете на гарній зручній колії.

— Ну-ну, — хекала мадам Гортензія, — чого я тільки не робила для цього Папуже!

Поки Пітер і Саймон умовляли мадам Гортензію стати на колію, Пенелопа і Папуга нишпорили по станції, шукаючи пальне, без якого маленький двигунець не запрацював би. Вугілля не було, але врешті-решт вони знайшли купку маслинових полінець, взяли оберемок і завантажили в бункер мадам Гортензії.

— Обережно! Обережніше! Не подряпай фарбу, — пропахкала мадам Гортензія, — бункер свіжопофарбований. Його фарбували кілька днів тому.

Нарешті паротяг по зав’язку завантажили паливом і котел мадам Гортензії наповнили водою зі станційного крана — отже, все було готове до подорожі. Тільки всередині діти зрозуміли, яка ж мадам Гортензія малесенька: коли Папугу і його клітку запхнули в кабінку машиніста, там залишилося так мало місця, що вони ледь втиснулись туди зі своїм спорядженням.

— Усі на місці? — запитала мадам Гортензія. — Тоді, Пітере, будь ласка, розпали вогонь у топці!

— З радістю, мадам, — відповів Пітер.

Насправді вони із Саймоном давно захоплювалися залізницею і були неймовірно щасливі від самої лише думки про те, що можна проїхатися на мадам Гортензії. А право бути її машиністами вони сприймали за велику честь. Хлопці обережно підпалили клапоть паперу, обклали його хмизом із маслинового дерева, а потім корою і всіляко вмовляли розгорітись. Тоді виклали зверху полінця — і за кілька хвилин вогонь уже палахкотів у топці.

— Присягаюся спальним вагоном! — сказала мадам Гортензія, набравши повні легені диму і випустивши його через димар. — Коли все в голові переплуталось, нема нічого кращого за добру затяжку.

Незабаром бойлер розігрівся і мадам Гортензія тріумфально вигукнула:

— Ух-х-чух-х-чух-х!

Папуга аж замилувався:

— Чудово! Люба Гортензіє, у тебе просто чарівний голос.

— Підлабузник, — проспівала мадам Гортензія. — Ух-х-чух-х-чух-х!

— А тепер, Пітере, — скомандував Папуга, — трішки відпусти гальма, а ти, Саймоне, додай пари.

Колеса закрутилися — спочатку зовсім помаленьку, але щоразу швидше і швидше.

— Більше чух-х-чух-х, чух-х-чух-х, чух-х-чух-х пари! — гукнула мадам Гортензія. — Відпустіть, чух-х-чух-х, чух-х, чух-чах-чух-х, чух-х-чух-х-чух-х, гальма, чух-х-чух-х, більше пари чух-х-пах-чух-х, чух-чах-чух-х, чух-пах-чух-х, чух-х! Альорс, ме браве. Хоробрі мої, ми рушили! Віва ля Франсе! Чух-х-ха-чух-ха, чух-чах-чух-ха, чахх-ха-чух-х-пах-чухх-ха…

— Чудово, — вигукнув Саймон. — Віват мадам Гортензії!

— Віват! Віват! — підхопив Папуга.

— Ти ковтнув пігулку? — писнула Дульчібелла до Папуги. — Сам знаєш, що в поїзді тебе завжди нудить…

А маленький потяг набирав швидкість. Він стукотів, торохкотів і дзвенів, огортаючись хмарами пари, а його котел пашів, як рубін, коли Пітер і Саймон докидали свіжі маслинові поліна. Так вони мчали до гірського хребта, пурпурово-чорного у місячному світлі.

Подорож була страшенно захопливою. Вузька колія повертала то туди, то сюди: то впритул до високих круч і урвищ, то подалі від них, і збігала в глибокі ущелини, де величні чисті водоспади виблискували в місячному світлі, а річка протискалася між гострими скелями, схожими на блискучі кігті якогось дивовижного птаха. Під темними кручами мерехтіли зеленкуваті вогники світлячків, а крізь рев водоспадів і пахкання мадам Гортензії пробивалося тужливе «пугу-пугу» окатих сов, які перегукувались у кронах дерев.

— Починається підйом, чух-х-пах-чух-х, чух-х-чах-чух-х, чах-чах-чух-х, — важко дихаючи, промовила мадам Гортензія, — більше пари.

Хлопці підкидали дедалі більше дров, тож вогонь запалахкотів ще дужче, а іскри почали розлітатись навсібіч. Паротяжик залишав за собою слід, наче хвіст комети.

— Ха-ха! — сміявся Папуга, а мадам Гортензія мчала дедалі швидше, і її зграбні колеса виспівували на рейках.

— Клянусь Юпітером, люба Гортензіє, ти моя радість. Я завжди любив подорожувати поїздом, але з тобою це просто божественно!

— Підлабузник, — грайливо пропахкала мадам Гортензія і тридцять три рази пронизливо просвистіла «ту-ту-у-у», висловлюючи так свою радість.

Коли позаду лишилась добра половина гірської дороги, Гортензія раптом почала пахкати, сопіти й нарешті зупинилася в клубах пари.