— А це вже не твій клопіт, — відповів батько.

— Я могла б і далі займатися з Емілем Брендтом. Він ні чим не гірший за будь-кого з Джульярдської школи.

Еміль Брендт навчав Аріель від самого початку, щойно ми переїхали до Нью-Бремена п’ять років тому. Власне, він був одним із факторів, що вплинули на переїзд. Мати хотіла, аби Аріель займалася з найкращим композитором і музикантом Міннесоти, а це був Еміль. Так уже пощастило: він був маминим добрим приятелем ще з дитинства. Історія цієї дружби відкривалася мені сторінка за сторінкою впродовж усього життя. Дещо я дізнався ще в 1961 році, щось випливло, лише коли подорослішав. Тоді я довідався, що мати якийсь час була навіть заручена з Брендтом. Він був трохи старший за неї. Варто зазначити, що врівноважені жителі Нью-Бремена, які здебільшого мали німецьке коріння, вважали його, з одного боку, безумцем з талантом генія-музиканта. А з другого — одним із представників могутнього роду Брендтів, започаткованого для чогось виняткового. Невдовзі після освідчення, він покинув матір, не сказавши ні слова, і подався шукати кращої долі в Нью-Йорку. Улітку 1961 року це була вже давно забута історія, і мати ставилася до нього як до одного з найкращих друзів. Частково таке ставлення було результатом цілющої дії часу, проте мені здавалося, що співчуття матері до Еміля, який повернувся в містечко геть нещасною людиною, було сильнішим.

Мати на мить припинила куховарити, суворо глянула на сестру і спитала:

— Це через Карла? Ти не хочеш залишати свого хлопця?

— Ну, що ти таке кажеш, мамо?

— Тоді в чому річ? Точно не в грошах. Це вже давно вирішено. Дід пообіцяв дати все, що тобі знадобиться.

Батько з набитим бананом ротом пробурмотів:

— Їй нічого від нього не треба.

На це мати не відповіла нічого, прискіпливо розглядаючи Аріель.

— Я не впевнена, що хочу їхати так далеко від родини, — Аріель зробила ще одну спробу.

— Сумнівний привід, Аріель Луїзо, і тобі це добре відомо. Що відбувається?

— Я лише… Проте, не зважайте, — пролунало у відповідь. За мить сестра вже вибігла з будинку.

— І що все це означає? — батько стояв і дивися їй услід.

— Карл, — припустила мати, — мені ніколи не подобалися ці стосунки. Так я і знала, що до добра це не доведе.

— Але ж багато хто зараз має стосунки, Рут, — мовив батько.

Я пригадав, як Аріель утекла після кінотеатру. Цікаво, чи того вечора вона зустрічалася з Карлом?

Мати вхопила з підвіконня пачку цигарок. Зі злості витягнула одну, запалила сірничка й, видихнувши клубок диму, промовила:

— Якщо Аріель думає, що замість майбутнього навчання вона вискочить заміж, я миттю вправлю їй мізки.

— Рут, — узявся заспокоювати матір батько, — ми ж нічого не знаємо. Краще сядьмо і спокійно все з нею обговорімо.

— І я спокійно надаю ляпанців по тій дупці, — відповіла мати.

— Рут, ти ж ніколи не била дітей, — усміхнувся він.

— А вона вже не дитина.

— Тим паче. Нам варто поговорити з нею як із дорослою людиною. Зробімо це сьогодні, щойно вона повернеться з роботи.

Коли батьки вже зібралися були їхати до Клементів, я запитав, чи можу поїхати з ними до Пітера. Це автоматично означало, що Джейк їде разом із нами. Батько не заперечував, враховуючи покарання, згідно з яким ні я, ні Джейк не мали права виходити за межі подвір’я без батьківського дозволу. Джейкові ідея поїздки здалася привабливою, він прихопив із собою кілька коміксів, аби почитати в дорозі. За мить ми вже сиділи в «Паккарді» і прямували до Кедбері.

Пан Клемент ремонтував двигуни. Майстернею слугував ангар поряд із будинком, який він сам-таки й облаштував. Його батько володів землями поблизу містечка; після його смерті близько ста гектарів дісталося Клементові в спадщину. Однак, оскільки Тревіс не мав ні здібностей, ні бажання ставати фермером, землі, придатні для культивації, він продав, а будинок та прибудови залишив собі, створивши таке собі невеличке господарство.

Ми приїхали по обіді, спека стояла неймовірна. Припаркували машину в тіні великого горіха, що ріс поряд із під’їзною дорогою з гравію. Мати взяла запіканку, батько — желе. Ми піднялися сходами старої веранди й постукали у скляні двері. Ми з Джейком неохоче почимчикували за батьками. З подвір’я виднілися пагорби Кедбері — лише кілька сотень метрів на північ. Між будинком Клементів і річкою Сіу пролягала дорога. У ті рідкісні випадки, коли щастило втекти зі служби, я, Джейк та Пітер ловили раків під вузьким місточком, а якось навіть бачили сімейство лисиць, які метушилися в очереті.

Пітер підійшов до скляних дверей і зупинився.

— Добридень, Пітере. А мама вдома? — спитав батько.

— Зараз, хвилинку, — відповів хлопчина. Він перевів погляд на подвір’я, де стояли ми з Джейком, повернувся і зник у тіні будинку. За хвилину з’явилася пані Клемент. Її обличчя не мало надто виразних рис, проте золотаве волосся, яке вона заплітала в довгу косу, шовковою стрічкою спадало майже до талії і надавало зовнішності бездоганності. Вона була одягнена в просту жовту сукню: мати казала, що то було щось на кшталт жіночої сорочки. Пані Клемент не відчинила дверей, на батьків теж не глянула. Її обличчя ховалось у темряві приміщення, вона відвернулася, ніби не хотіла бачити непофарбовані дошки веранди. Голос пролунав так тихо, що я анічогісінько не розчув. Така поведінка зі священиком та його родиною видавалася досить дивною. Зазвичай люди запрошували нас у гості. Я підійшов ближче до веранди, аби краще розчути, про що йшлося.

— Нам так не вистачало вас сьогодні вранці, Амеліє, — говорила мати. — Без вас хор співає геть інакше.

— Вибачте, Рут, — відповіла вона.

— Ми, звісно, впоралися. Але, Амеліє, я сподіваюся, ви одужаєте, і ми зустрінемося на репетиції в середу.

— Запевняю, що буду, — відповіла пані Клемент.

— Домовилися, але ми привезли дещо до вечері. Не хотіли, щоб ви переймалися, чим нагодувати сім’ю, а могли спокійно відпочити та підлікуватися. Натане?

Батько дістав желе з фруктів, а мати показала запіканку. Пані Клемент кілька митей вагалася, брати їжу чи ні. Урешті-решт вона погукала Пітера, а коли хлопчик спустився, привідчинила двері. У щілину можна було протиснути лише тарілки. Потім Амелія швидко відступила назад і грюкнула скляними дверима.

— Я думала заспівати дуетом наступної суботи. Ви і я, Амеліє, — додала мати. — Думаю, вийде надзвичайно гарно.

Я спустився вниз сходами, даючи можливість дорослим продовжити розмову, й обійшов довкола старої будівлі ферми. Трава майже вся посохла і стала крихкою, вона шурхотіла під ногами, поки я йшов до відчинених дверей комори. Джейк, як завжди, був поруч, наступав на п’яти. Ми стояли в проході і дивилися на розкидані по брудній підлозі розібрані деталі моторів, газонокосарок та конденсатори холодильників. Комора радше нагадувала поле битви гладіаторів, вкрите останками переможених. Хлопцям та картина видавалася напрочуд захопливою, та водночас вона свідчила про безлад і відсутність порядку в сім’ї. Почувся хрускіт гравію: Пітер ішов до нас. На ньому була бейсбольна кепка, він так низько її натягнув, ніби ховався від пекучого сонця.

— Ліпше б вам забиратися звідси геть, — мовив він. — Батько може розлютитися.

Я нахилився й зазирнув під дашок його кепки.

— Звідки в тебе цей синець під оком?

Він торкнувся ока і відсахнувся:

— Мені треба йти, — сказав він. — І вам теж.

Саме так. Я побачив, як батьки вже прямують до машини і гукають нас. Пітер мовчки пішов до заднього входу і навіть не обернувся на прощання.

Додому їхали мовчки. Зайшовши в будинок, мати сказала:

— Хлоп’ятка, а чом би вам не погратися трохи надворі? Повернетеся — і я приготую бутербродів і смачного компоту.

Обіч від нашого подвір’я висіла гойдалка — шина, прив’язана до в’яза. Туди ми і подалися. Джейк любив гойдатися, там він міг згаяти чимало часу, постійно базікаючи. Він заліз на шину і попросив мене закрутити гойдалку. Я взяв його за плечі і обертав доти, доки вся мотузка міцно не закрутилася, а тоді відступив крок назад. Джей закружляв, як дзиґа.