Батько служив одразу в трьох церковних парафіях. Це означало, що всю відповідальність за духовні потреби парафіян ніс саме він. Щонеділі він правив три окремі служби, а оскільки ми були членами його сім’ї, наша присутність була обов’язкова.

О восьмій ранку починалося богослужіння в церкві Кедбері — невеличкому містечку за п’ятнадцять кілометрів від Нью-Бремена. Парафіян було чималенько. До її складу входила певна кількість протестантів іншої конфесії, які не мали поруч власної церкви. Вони віддавали перевагу простим службам методистської церкви, а не релігійно-хворобливим лютеранської, хоча її представники й заселили штат Міннесота так швидко, як бур’яни занедбане поле. Мати керувала хором — і по-справжньому ним пишалася. Щотижня завдяки її зусиллям розкішні, сповнені мелодійності голоси чоловіків і жінок Кедбері звучали неперевершено: справжня тобі насолода для вух. У всій цій епопеї в неї були й соратники. Один чолов’яга мав розкішний баритон, що під ретельною материною опікою чимраз більше скидався на досконалий інструмент. А ще була одна жіночка — її прегарний альт у поєднанні з маминим ніжним сопрано вдало одне одного доповнювали. Мелодії, дібрані матір’ю для хору, зважаючи на силу цих трьох голосів, були більш ніж вагомою причиною, щоби прийти до церкви. Аріель завершувала службу. Її майстерні пальці вмовляли труби простенького невеличкого органа звучати так, що парафіянам цього маленького містечка ніколи раніше й чути такого не доводилося. Для нас із Джейком було справжнісінькою мукою спокійно висидіти всю службу без жодного круть-верть! Оскільки богослужіння в Кедбері було першим, пережити його було не надто складно, та вже під час третього поспіль наші дупи боліли, а терпець мав от-от урватися. Власне, служба в Кедбері була нашою улюбленою.

Сільські парафіяни любили батька. Його проповіді не були сповнені жаги євангельського завзяття, а радше звучали як спокійні настанови про безмежну Божу милість. Їх легко сприймали парафіяни, які здебільшого були представниками порядних сільських сімей — трударів, що найкраще проявляли себе в тяжкій праці.

Батько вмів надихати церковні комітети, які були невід’ємною частиною методистської церкви. Більшість вечорів він проводив на зборах цих комітетів у Кедбері, Нью-Бремені та Фозбурзі — містечку з третьою парафією. Він невтомно і повсякчасно виконував свої обов’язки. Тата нам часто бракувало як батька: такою була ціна його покликання.

Кедбері розкинулось у низовині річки Сіу, яка раніше була притокою Міннесоти. Коли ви піднімалися дорогою до міста, перше, від чого перехоплювало подих, — маківки трьох церков, які височіли над оксамитом дерев. Найближче була розташована методистська церква. З подвір’я відкривався краєвид на головну вулицю, де розміщувалися дві офісні будівлі. Після Другої світової вони мали неабияке значення, здобули популярність й успішно процвітали донині. Церкву затіняло кілька величезних в’язів, тому літніми ранками в храмі було тихо та прохолодно. Батько відчиняв церкву й ішов у кімнату священика, Аріель сідала за орган, а мати прямувала до кімнати для хору. Ми з Джейком були відповідальні за гасіння свічок у чашах, а коли в храмі ставало надто задушливо, відчиняли вікна. Поки збиралися парафіяни і хор, ми вмощувалися на задньому ряді й чекали.

Того ранку, за мить до початку служби, мати підійшла до вівтаря й уважно оглянула храм. Її обличчя видавало неабияке занепокоєння.

— Ти бачив пані Клемент? — запитала вона мене. Я відповів, що ні.

— Побудь надворі, будь ласка. А щойно її побачиш, одразу скажи мені.

— Добре, мем, — погодився я у відповідь.

Я вийшов на подвір’я, Джейк — за мною. Так і стояли, оглядаючи обидва боки вулиці. Пані Клемент співала альтом. З мамою вони були однолітки. Жінка мала дванадцятирічного сина Пітера. Оскільки пані співала в хорі, то під час богослужінь разом зі мною та Джейком він сидів сиротиною на задньому ряду. Батько Пітера ніколи не приходив до церкви. Пліткували, що він був не вельми релігійною людиною, бо свого часу на нього негативно вплинула занадто сувора дисципліна методистської церкви.

Поки ми чекали на пані Клемент, чимало парафіян завітали на службу того дня. Усі вони вітали нас доброзичливою дружньою усмішкою. Міський банкір на ім’я Тадеус Портер зупинився біля нас. Він був удівцем, тож прогулювався по місту королівською ходою. Пан Тадеус ляснув у долоні й, оглянувши нас з п’ят до маківки так, ніби то була перевірка його військової дружини, мовив:

— Хлопці, чув, ви знайшли мерця.

— Так, сер, — відповів я йому.

— Доволі незвичайна знахідка.

— Саме так.

— Бачу, ви вже наче оговталися після пригоди.

— Правду кажучи, це нас зовсім не налякало.

— От воно що, — відповів банкір, здивовано хитаючи головою. Наш спокій видавався йому дивовижею. — Сталеві нерви! Тоді побачимося в церкві, хлопці. — Портер пішов, поважно вимірюючи кожен крок.

Того ранку ні пані Клемент, ні Пітер так і не прийшли. Як казала мати після служби, хор звучав кепсько через їхню відсутність. По завершенню богослужіння всі присутні ще трохи погомоніли в окремій церковній кімнаті. Мене засипали запитаннями про знайденого мною і Джейком мандрівника. Я постійно повторював ту саму історію, щоправда, трошки прикрашену. Суворий Джейків погляд дуже красномовно свідчив, що моя інтерпретація йому не до вподоби. Під кінець оповідок роль Джейка здавалася ледь помітною.

Після останньої служби у Фозбурзі, близько опівдня, батько віз нас додому. Містечко було розташоване майже за двадцять кілометрів на північ від Нью-Бремена. Завжди виникало таке відчуття, наче я цілу вічність був у пеклі, й от нарешті мені подарували Божественне прощення. Миттю я побіг до себе в кімнату й перевдягнувся, аби насолодитися рештою дня. Коли я спустився вниз, мати саме діставала їжу з холодильника. Я ще вчора здогадався, що на нас чекатимуть запіканки з тунця та фруктове желе. Батько зайшов на кухню поперед мене; щодо вечері наші думки збігалися.

— Вечеря? — запитав тато.

— Це не для вас, — відповіла мати, — це для Амелії Клемент. Жінки з хору казали, що вона захворіла, і тому не прийшла сьогодні до церкви. — Мати відвела батька вбік і підійшла до кухонного столу зі сковородою в руках. — Життя Амелії — суцільна в’язниця, влаштована її чоловіком Тревісом Клементом, який коли не найгірший у світі, то принаймні один із перших у цьому списку. Вона мені тисячу разів казала, що репетиції хору в середу та недільні служби — це дві події, яких вона найбільше чекає протягом тижня. Якщо її сьогодні не було, отже вона серйозно занедужала. Я хочу подбати, аби Амелія не переймалася хоча б тим, чим нагодувати сім’ю. Я вже майже закінчила приготування, от збираюсь це відвезти, і ти поїдеш зі мною.

— А як же наша вечеря? — злетіло в мне з язика, перш ніж я встиг подумати про доцільність запитання.

Мати кинула на мене осудливий погляд:

— З голоду ви вже точно не помрете, зараз щось і вам придумаю.

Щиро кажучи, це навіть на краще. Запіканка з тунця мені не подобалася. Я подумав, якщо вже батьки йдуть до Пітера Клемента, то в мене з’являється чудова нагода переповісти історію про мерця хлопчиськові. Ефект, який оповідка справляє на людей, що її почули, мене дуже тішив.

Цієї миті на кухню зайшла Аріель; наближався час, коли їй треба було йти на роботу.

— З’їси бутерброд? — поцікавилася мати.

— Ні, перехоплю щось уже там, — вона нахилилася, сперлась на стіл і запитала: — А що, коли цієї осені я не поїду вчитися до Джульярдської школи?

Батько дістав із холодильника банан і саме почав його чистити:

— Ну, тоді відправимо тебе працювати на соляні шахти.

— Я лише хочу сказати, — вела далі Аріель, — що навчання в університеті в місті Манкейто нам обійдеться дешевше.

— Ти вчишся за стипендіальною програмою, — зазначив батько, запихаючись бананом.

— Я знаю, але ж будуть додаткові витрати, які вам доведеться сплачувати.