— Чула.

— Ти знаєш, я немало вже утнув, за що мене можна було б відлупцювати. Проте на мене лише накричали, і я заслужив це. Звісно, я геть не подарунок.

Аріель повернулася до мене і серйозно глянула у вічі.

— Ніколи не недооцінюй себе. У тобі стільки надзвичайної сили.

— Мені варто бути відповідальнішим, — відповів я

— У тебе попереду ще купа часу, аби стати відповідальним. І повір мені, все зовсім не так, як нам здається, — у голосі вчувалася журба, і мені теж стало трохи сумно. Я прихилився до неї й зізнався:

— Я б так хотів, щоб ти нікуди не їхала.

— Може, і не поїду, — відповіла вона. — Може, і не поїду.

Перш ніж я встиг ще раз її обійняти, Карл під’їхав до будинку на своїй маленькій спортивній машині. На вісімнадцятиріччя батьки подарували йому червоний «Тріумф», тож тепер Карл з автомобілем не розлучався. Він вийшов з авто і помчав до нас з Аріель. Високий усміхнений блондин. Карл злегка смикнув мене за чуприну, назвавши своїм другом, а потім звернувся до Аріель:

— Ти готова?

— Удома бути до дванадцятої! — почувся материн голос. Вона стояла позаду за скляними дверима. — Вітаю, Карле!

— Доброго вечора, пані Драм. Чудовий вечір, чи не так? Обіцяю, Аріель буде вдома до дванадцятої.

— Приємного відпочинку, — побажала мати, проте прозвучало це нещиро.

Аріель та Карл сіли в машину, промчали вулицею Тайлер і зникли. Мати зітхнула за моєю спиною.

Батько затримувався, тому вечерю довелося їсти самим. Мати підсмажила гамбургерів, зварила спагеті й поставила все те на плиту, чекаючи на батька. Ми з Джейком смакували їжу біля телевізора, вп’явшись поглядами в «Чарівний світ кольору Волта Діснея». У нашому старенькому приймачеві цей світ був менш чарівним і чорно-білим, ще й лишень двадцять чотири дюйми завширшки. Сонце вже сіло, далекі пагорби вкрилися блакиттю сутінків, аж раптом почувся стукіт у двері. Біля ґанку стояв Денні О’Кіф. Він дер укус комара та просив нас вийти надвір.

Хай яке враження справляло його ім’я, але Денні О’Кіф був індіанцем. Зокрема, належав до племені дакота, а в ті давні часи воно було відоме як сіу. Денні не любив, коли його називали індіанцем. Пояснити таке легко, адже в головах білих американців це автоматично малювало картинку, сповнену глузування й ненависті. У долині річки Міннесота, а можливо, в ті часи й повсюди, індіанцям загрожувала небезпека. У 1862 році місцевий народ сіу повстав проти білих поселенців. Жителям Міннесоти ця подія була відома як Велике повстання сіу. Нью-Бремен було оточено, чимало будівель спалено. Урешті-решт, велика кількість смертей і страждання остудили запал народу сіу, який і так переніс чимало років поневірянь через шахрайство і зневагу представників білої раси. Та, незважаючи на це, у школах про повстання згадували лише, щоб зобразити сіу як невдячних бандитів. Коли ми ще зовсім малими гралися в ковбоїв та індіанців, Денні відмовлявся брати в тому участь, генетика давалася взнаки.

Позаду нашого подвір’я зібралася юрба місцевих дітей, які хотіли почути про нашу з Джейком пригоду і те, як ми натрапили на мандрівника. Оповідав я. На той момент розповіді історія вже мала купу яскравих деталей, які робили її ще захопливішою й небезпечнішою, сповненою напруженого інтересу. І якісь голоси ми там чули, і сварки були, і хтось іще був там. А може, це не просто смерть, а справжнє вбивство, і тепер нам загрожує справжня небезпека? Джейк кинув на мене трохи зляканий погляд, проте змовчав, аби не спростувати моєї версії подій. Очі дітлахів були сповнені заздрощів та поваги, і це додавало мені наснаги.

Ми ще трохи погралися в софтбол на пасовищі за будинком. Коли зовсім стемніло, ми розбрелися по домівках. Уже вдома ми помітили, що батько досі не повернувся з пошуків Тревіса. Мати стояла біла кухонного умивальника і, пильно вдивляючись у вікно, палила. Перед сном ми з Джейком попросили якихось смаколиків. Мати почастувала нас морозивом, і ми ласували ним, дивлячись шоу Еда Саллівана. Перш ніж піднятися до себе, ми поцілували матір. Вона підставила нам щоку, не відводячи очей від вікна. Було зрозуміло: її щось непокоїть. От і здогадайся, що саме, бо батька частенько викликали на збори його парафій, а ті часто затягувалися надовго. Інколи йому доводилося допомагати в буденних справах чи правити нескінченну всеношну через чиюсь хворобу чи смерть.

Уже в кімнаті Джейк сказав:

— Тобі ліпше не розповідати більше цієї історії.

— Якої історії?

— Про те, що ти справжній герой, який знайшов мандрівника.

— Приблизно так і було.

— Я теж там був.

— Усім це відомо.

— Але ти так розказуєш, що наче і не було.

— Тоді наступного разу розповідай ти.

Це змусило брата замовкнути, але його лють я добре відчував аж з іншого боку кімнати.

На Різдво нам подарували радіогодинник з таймером. Годину ти слухаєш трансляцію, а потім прилад автоматично вимикається. Недільними вечорами ми з Джейком слухали релігійну радіопрограму «Звільнений», яку транслювали з Чикаго. Така собі добірка інсценівок про людей, життя яких пов’язане з найтаємничішими та найпохмурішими куточками світу, і лише могутнє світло Боже може пробитися туди й урятувати бідак. Я не особливо переймався релігійним підтекстом програми, але, оскільки радіоп’єси були справжньою рідкістю, слухати історію в такий спосіб мені подобалося. Зазвичай Джейк засинав ще під час трансляції, і той вечір не став винятком.

Я слухав, аж поки радіо не вимкнулося, і вже куняв, як почувся шум мотору «Паккарда», — і прокинувся. Унизу відчинилися скляні двері; я точно знав, що саме цієї миті мати вийшла на веранду зустріти батька. Я підійшов до вікна: тато і Гас ішли від гаража до його помешкання.

— Дякую, Гасе.

— Чудово попрацювали, капітане. Сподіватимемося, не намарне. Добраніч.

Гас попрощався і пішов у церкву, батько попрямував до ґанку, де на нього чекала мама. Вони зайшли в дім. Я знав, що саме зараз на кухні мати дістає теплу вечерю і подає татові. Я витягся в ліжку. Крізь вентиляційні ґратки долинуло шаркання стільців по лінолеуму: батьки вмощувалися за стіл, а далі запала тиша — батько їв.

— Зрештою ми таки знайшли його в одній з пивничок Манкато, — промовив батько. — Він налигався як чіп. Що ми тільки не робили, аби хоч якось привести його до тями. Довелося нагодувати, а потім ми поговорили. Я намагався переконати його помолитися, але він відмовився. Під кінець йому поліпшало. Тревіс був готовий їхати додому. Казав, що шкодує про свою поведінку і те, як повівся з Амелією та Пітером. Останнім часом йому було кепсько. Він запевнив, що більше цього не повториться.

— І ти йому повірив?

Я почув, як батько провів виделкою по тарілці, збираючи докупи останні шматочки вечері.

— Рут, я не знаю, чи зможе Бог достукатися до кожного. Чи, можливо, я просто не вмію правильно доносити Його слова. Тревіс ще й досі не оговтався. Я переживаю за нього і його сім’ю. Не знаю, що ще наразі я можу зробити, окрім того, що молитися за його душу.

Зашуміла вода в раковині, зацокотів посуд. Далі повисла тиша. Я уявив собі, як мати повернулася до батька, а він ще й досі сидів за столом. Останнє, що я чув того вечора, це її м’який голос, який ніжно промовив:

— Дякую, Натане. Дякую за твої старання.

Офіційним вихідним днем у батька був понеділок. Після сніданку наставав час для візитів — прогулянки до домівки Еміля Брендта. Його сестра, Лайза, мешкала разом із ним. Вони давно приятелювали з Джейком, тому брат час від часу супроводжував тата. Оскільки того понеділка заборона залишати подвір’я без дозволу все ще була чинна, мандрівка видавалася мені чудовою нагодою згаяти час і дорівнювала тимчасовому звільненню з в’язниці. Аріель пішла з нами. Сестра частенько бувала в Брендтів удома, і не лише через уроки з теорії музики, гри на фортепіано й органі: впродовж останнього року вона допомагала Емілю з написанням його мемуарів.