Чоловіки завмерли за гральним столом.

— Добре, хай буде так, — погодився зрештою й Евіс.

У вбиральні зашуміла вода. За мить двері відчинилися і в кімнату ввійшов Гас, застібаючи пасок. Він підняв голову і якусь мить намагався зрозуміти, що відбувається.

Нагорі батько продовжував:

— Завтра відразу ж зателефоную йому, і ми визначимо зручний для вас час. Евісе, Едно, я часто зустрічаю пари, які насправді в біді, бо втратили підґрунтя свого кохання. Як чудово, що ви до таких не належите. Евісе, візьміть руку Едни. Помолімося разом.

Гас одразу підбіг до Доула, схопив ганчірки і заткнув ними трубу.

— Що, в біса, ви робите, Доуле? — крізь зуби процідив він.

— Проста цікавість, — легковажно відповів Доул. Не звертаючи жодної уваги на злість Гаса, він підійшов до столу.

Нагорі знову почулося шуркання стільців та кроки, що наближалися до дверей. Ще мить — і залунав Чайковський.

Голдерсон захитав головою:

— Хто б міг подумати, що бути священиком — така цікава справа!

— Запам’ятай мої слова, хлопче. Якщо Елвіс не скочить на ті кістки, то хтось інший точно це зробить, — зазначив Доул.

— Гадаєш, є кандидати? — поцікавився Голдерсон.

— Та думаю оце, — сказав Доул, — я завжди думаю.

Гас знову сів за стіл, проте карт до рук не взяв. Було очевидно, що Доулова поведінка його засмутила. Він подивився на нас із Джейком, і його роздратування вилилося на нас:

— Я думав, ви збиралися йти.

Ми одразу почимчикували до виходу.

— Агов, хлопці, — Доул тримав карти в руці, — як ми і домовилися, згода? Немає потреби турбувати батька через звичайну дружню гру. Адже так, Гасе?

Гас змовчав, але його погляд чітко все нам пояснив.

Ми повернулися і мовчки зайшли в будинок. У питанні з Боббі Коулом та його окулярами ми залишилися на тому самому місці, де і раніше. Але справжня дивина таки трапилась у підвалі батькової церкви. Ми були разом із чоловіками, і тепер між нами з’явилася таємниця. Звісно, це було не на користь батьків, але те, що мені довірили стати частиною братерської змови, надзвичайно збуджувало й хвилювало.

Урешті-решт, Джейк заговорив, і стало зрозуміло, що його позиція значно відрізнялася від моєї.

— Нам не варто було слухати ту розмову. Це ж особисте, — мовив Джейк. Він сидів на дивані, витріщаючись у темний екран телевізора.

Я стояв біля заднього вікна і дивився на вкрите сутінками порожнє пасовище подружжя Свонів. В одній із кімнат світилося; можливо, то була спальня.

— Але ми ж не навмисне, — відповів я йому. — Цілковита випадковість.

— Але ми могли піти.

— Чому ж тоді ти цього не зробив?

Відповіді не було. У Свонів загасили світло, й темрява оповила будинок.

— Що робитимемо з дідом Денні? — поцікавився Джейк.

Я вмостився в м’яке крісло, де зазвичай сидів батько, коли читав.

— Залишмо це між нами.

Зовсім скоро повернувся тато. Він зазирнув у вітальню, де ми з братом дивилися телевізор.

— Піду скуштую морозива, — сказав він. — Хлопці, не хочете?

Ми погодилися, і вже за кілька хвилин нам принесли тарілки з гірками шоколадного морозива. Ми мовчки ласували солоденьким за переглядом серіалу. Доївши морозиво, ми пішли з тарілками на кухню, сполоснули їх і поставили поруч із раковиною. Потім піднялися до кімнати, батько сидів поруч з порожньою мискою. Він вимкнув телевізор і вмостився в кріслі, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Коли ми йшли повз вітальню до сходів, він на мить відірвав погляд від читання і поцікавився:

— Бачив вас сьогодні біля церкви. Я подумав, ви хотіли поговорити зі мною.

— Та ні, — відповів я йому, — лише зайшли привітатися з Гасом.

— Ясно, — сказав тато. — Ну, і що він там?

Джейк стояв біля сходів, однією рукою він тримався за поруччя, права нога була на сходинці. Брат стривожено зиркнув на мене.

— Усе гаразд, — запевнив я батька.

Він кивнув, хоча новина його здивувала:

— Він виграв? — здавалося, батькове обличчя скам’яніло — жодної емоції.

Якби я був Джейком, то, швидше за все, одразу почав би заїкатися. Проте, зібравшись духом, я проковтнув подив і відповів:

— Так.

Батько кивнув і знову взявся за читання.

— Добраніч, хлопці.

День Незалежності — моє третє за рахунком улюблене свято. Різдво посідало другу позицію, а пальма першості була у дня Всіх Святих. Саме завдяки феєрверкам Четверте липня здавалося мені таким принадним, власне, як і кожному хлопчакові. Нині продаж піротехніки в штаті Міннесота є незаконним, проте 1961 року в Нью-Бремені можна було придбати все, чого душа забажає, аби гроші мав. Щоб купити феєрверки, я збирав кожну копійчину з дідової платні за роботу на подвір’ї. За кілька тижнів до свята в місті з’являлися ятки, прикрашені червоними, білими та блакитними стрічками. І якої лишень вибухівки там не продавалося! Таке розмаїття чекало своєї черги на фанерних прилавках, ховалося в коробках по темних закутках полотняних наметів. Щоразу, як я проходив повз них, у голові крутилася думка, що з усім цим можна зробити. Моя нетерплячка зростала шаленими темпами. Проте самостійно купити я нічого не міг, лише в присутності батька, який мав дати згоду на кожне придбання. Не хотілося запасатися вибухівкою завчасу, бо я знав точно: спокуса скористатися моїм арсеналом не даватиме мені жити. Так і ходив, задивляючись на прилавки й подумки складаючи перелік омріяного. Той список я ретельно по сто разів перечитував, клав на ніч під ліжко, очікуючи на великий день.

Батьки були геть іншої думки про феєрверки. Мама воліла, аби її сини дали спокій пляшковим ракетам, петардам та римським свічкам. Вона надміру за нас переживала, проте якось трохи непевно говорила про це нам і батькові. У татка ж завжди була напоготові відмовка, що піротехніка — то невід’ємна складова культури святкування, і, поки ми з Джейком запускаємо феєрверки під наглядам когось із дорослих, нічого страшного з нами не станеться. Звісно, піротехніку вона не купувала, проте чудово розуміла: без татової цілковитої підтримки їй навряд чи до снаги було б витримати наш протестний галас, якби вона справді наполягала на своєму. Зрештою, мати вирішила-таки не противитися і лише суворо попереджала батька:

— Натане, — говорила вона, — якщо з дітьми щось трапиться, знай, уся відповідальність лежатиме на тобі.

Увесь останній тиждень напередодні Дня Незалежності батько ходив, як побитий. Щиро кажучи, він не любив феєрверків навіть дужче за маму. З наближенням свята раптові спалахи вишневих бомб чи вертушок полохали тишу околиць. Як же це засмучувало батька… Обличчя напружувалося, погляд ставав більш зосередженим, здавалося, ніби він стоїть посеред поля бою, а довкола лунають постріли. Його тіло враз ціпеніло, він різко вертів головою то праворуч, то ліворуч, ніби відчайдушно шукав, звідки загрожує небезпека. Але, попри все це, тато обстоював право своїх дітей святкувати Четверте липня за усталеними традиціями.

За десять днів до свята, швидко впоравшись із суботніми клопотами на дідовому подвір’ї, ми попрямували до крамнички Голдерсона, аби втамувати спрагу шипучкою на чесно зароблені два долари. Біля входу, схованого в тіні полотняного навісу, ми натрапили на Гаса. Він саме виходив надвір, а за ним ішов Доул. Обоє сміялися, від них відгонило пивом.

— Ми оце зібралися по феєрверки, — сказав Гас. — Хочете з нами?

Термін тижневого домашнього ув’язнення добіг кінця, тому я радо прийняв запрошення. Джейк поглянув на Доула і похитав головою:

— Н-н-ні, дякую.

— Ходімо, — вів Гас, — я куплю кожному по якійсь дрібничці.

— Ні, — не здавався Джейк, ховаючи руки в кишені. Очима він розглядав тротуар.

— Нехай собі йде, — втрутився я.

Гас знизав плечима:

— Ну, гаразд. Гайда, Френкі, — він повернувся і рушив до Доула, який чекав біля відчинених дверей сірого «Студебекера», припаркованого біля тротуару.

— Не й-й-йди, Френку, — Джейк ухопив мене за руку.