— Мені треба звідси вшиватися, — сказав я.

— Іди, — сказав Джейк. — Іди, — він махнув рукою від злості.

У задній частині двору був іще один вихід. Я штовхнув хвіртку і пішов. Унизу зміїлася звивиста стежка, вона спускалась із пагорба до залізниці. Я йшов ділянкою між маєтком Брендтів та річкою. І хоч як я намагався втекти від Лайзиного крику, він переслідував мене весь час, поки я спускався, перетинав колії, йшов повз тополі. Лише біля піщаного рівного берега річки той жахливий вереск нарешті стих. Серце шалено гупало в грудях. І не лише від бігу, а здебільшого через паніку, спричинену тим лементом. Я чудово зрозумів, чому Аксель та Джулія Брендт вислали її туди, де ніхто з жителів Нью-Бремена не зможе його почути.

У блаженній вечоровій тиші я брів уздовж річки додому. Чорні крячки вихором здіймалися над водою, вихоплюючи з повітря комах. Хмари в небі розмалювали в рожевий колір пір’я фламінго. Я вже дійшов до перших будинків нашого кварталу, коли почув голоси Денні О’Кіфа та інших дітлахів, що лунали з-поміж тополь. Приєднуватися до них не хотілося. Я попрямував собі далі прибережною мілиною до місцини, де дід Денні збудував навіс. Довкола ріс густий очерет, ноги вгрузали в пісок. Раптом десь звіддалік зашелестів високий очерет — до мене хтось наближався. Я тихенько зачаївся в заростях і пригнувся, аби мене ніхто не помітив. І вже за мить побачив чоловіка: я встиг його роздивитися, адже він прошов від мене лишень за якихось десять кроків. Це був Воррен Редстоун. Чоловік повільно брів до будинку Денні, виліз на берег, а потім зник. Я трішки перечекав, аби впевнитися, що він відійшов на безпечну відстань, підвівся і почав продиратися очеретом. Намагався рухатися щонайтихіше. Виявилося, то було правильне рішення. Дійшовши до галявини, де стояв невеличкий навіс діда Денні, я побачив темну постать. Вона причаїлася поруч за саморобною будівлею. Я підкрався ближче і ліг на пісок серед очерету. У присмерку вечора мені відкривалася ось така картина.

Чоловік стояв навкарачки, з-під навісу стирчала лише задня частина тулуба. Який час він порпався всередині, а далі виліз і підвівся. Незнайомець стояв до мене спиною. Уже зовсім стемніло, тож роздивитися, що саме він тримав у руках, мені не вдалося. Не бачив я і того, що робив чоловік далі. Та потім помітив, як він відійшов убік, обтрусивши пісок з рук та колін. Він виламав кілька очеретин, скрутив з них мітлу і замів свої сліди. Він підмітав, аж поки не дійшов до заростів. Дістав щось з-під ременя, й за мить пісок осяяло світло: перевіряв, чи як слід упорався з роботою. Далі чоловік повернувся і зник у напрямку міста.

У мерехтливому світлі мені вдалося роздивитися обличчя. Це був Гасів друг — сержант Доул.

Я виліз із засідки, навколо була глупа ніч. Підійшов до навісу. Намагався щось розгледіти всередині, але стояла непроглядна темрява. Те, що зацікавило Доула, від мене було сховане. Я подумав, може, і мені стерти сліди, як те зробив Доул, але не знайшов жодної причини, чому я маю це робити. Жаби саме почали свої гортанні співи, а я рушив додому.

Додому Еміль Брендт повернувся лише наступної суботи, за три дні до Дня Незалежності. Щоб він набрався сил, його перевели до приватної лікарні в Міннеаполісі. Після курсу лікування Аксель привіз брата в будинок на околиці міста. Ми з батьком і я приїхали туди зустріти друга. Очі музиканта запали, обличчя витягнулося, але він усміхався. Лайза припадала коло нього, як несамовита. Попри власну огиду до дотиків, вона навіть кілька разів злегка торкнулася брата. Руки нагадували метелики, які ніжно сідали на братові руки і плечі. Аріель міцно обійняла Еміля й довго не відпускала: сестра плакала.

— Усе гаразд, — утішав він її. Усе гаразд, — повторив іще раз нам усім.

Аксель, після того як привіз брата додому, вирішив там надовго не затримуватися. Він подякував Аріель за допомогу, сів у чорний «Кадиллак» і поїхав собі геть. Мені здалося, пан Аксель відчув полегшення — нарешті здихався цього клопоту. Тато й Аріель торочили Емілеві про відпочинок, але той і слухати нічого не хотів. Стверджував, що життя триває згідно зі своїм звичним плином. Потім він попросив Лайзу принести шахівницю. Батько та пан Брендт готувалися до гри.

— Це буде цікавий додаток до моїх мемуарів. Як гадаєш, Аріель? — звернувся Еміль до сестри.

— Це анітрохи не смішно, Емілю, — відповіла вона.

Чоловік потягнувся до неї, й Аріель узяла Еміля за руку. Він ніжно промовив:

— Це трапилося випадково. Жахливий збіг обставин. Усе скінчилося, зараз ти можеш повернутися додому. Ти так багато для мне зробила.

— Ні, — відповіла сестра, — я воліла б лишитися.

Еміль закивав. Попри сліпоту, його очі дивилися просто їй в обличчя — так, ніби містер Брендт чітко бачив сестру перед собою.

— Це чудово, — відповів він. — Для тебе назбиралося чимало роботи.

Аріель пішла. За кілька хвилин з вікна полинула мелодія, яку сестрині пальці вигравали на друкарській машинці.

Батько і містер Брендт умостилися до гри, а мене тато попросив сходити в будинок і довідатися, як там Лайза.

— Та з нею ж Джейк, — відповів я.

— Упевнений, і тобі знайдеться робота, — пояснив тато. Усе стало зрозуміло: моя присутність тут зайва.

Я пішов у дім, трохи постояв на порозі кухні. Джейк і Лайза були цілковито заклопотані прибиранням полиць. Я запитав, чи можу чимось допомогти, однак брат пояснив, що вони й без мене дають раду. Лайза, помітивши мене, роздратовано замахала руками і вигнала з кімнати. Я вийшов. Понудився ще трохи у вітальні, помилувався почесною грамотою на стіні. Еміль привіз її з музичного фестивалю у Відні, його ім’я було сріблом викарбуване по центру. Крізь вікна вітальні, що виходила на ґанок, долинав голос Брендта. Він командував, тато переміщав фігури. Далі батько мовив:

— Емілю, ще зовсім недавно ти казав, що почуваєшся щасливим. Що трапилося?

— Трапилося? Я напився скотчу, а потім не розрахував дозу снодійного. Це випадковість. Присягаюся.

— Я не вірю. Ніхто не вірить.

— Натане, мені абсолютно байдуже, у що віриш ти й решта народу.

— Нам не байдуже, що з тобою.

— Якщо це так, то навіщо ти починаєш?..

— А якщо ти знову вип’єш завелику дозу снодійного?

Брендт довго сидів мовчки. Чутно було Джейків сміх на кухні, стукіт пальців Аріель по літерах на машинці, далекий гуркіт поїзда, що, наближаючись, мчав коліями вздовж річки. Потяг пролетів зовсім близько, будинок аж затремтів. Еміль промовив:

— Мені не стане мужності на ще одну спробу, Натане.

— Але навіщо? Емілю, нащо взагалі це робити?

— У тебе таке щасливе життя. Як тобі таке пояснити? — Брендт гірко засміявся.

— Але в тебе є своє щастя, Емілю. Наприклад, музика. Хіба це не велике благословення?

— Якщо почати порівнювати, то важить вона геть мало.

— А що переважує її на іншій шальці терезів?

— На сьогодні з мене досить шахів, — уникаючи відповіді, сказав Брендт. — Я хочу відпочити.

— Емілю, поговори зі мною.

— Кажу ж, із мене досить.

Я почув, як він підвівся і пішов до дверей.

Я хутко повернувся на кухню. Джейк стояв геть запорошений борошном, а Лайза розкачувала тісто на великій дошці для хліба. З вітальні долинув татків голос:

— Хлопці, нам уже час іти додому.

Брат щось жестом пояснив юній Брент. Вона засмутилася, проте кивнула — все зрозуміло, хвилюватися нічого. Джейк обтрусив одяг і підійшов до мене.

Еміль Брендт стояв у вітальні, склавши руки на грудях, і з нетерпінням чекав, коли ми підемо. Ми з братом попрощалися, у відповідь нам дістався лише короткий кивок. Ми підійшли до батька, він стояв біля виходу, притримуючи скляні двері.

— Я молитимуся за тебе, Емілю, — сказав тато.

— Не витрачай намарне сил та часу. Від того мені легше не стане, Натане.

Утрьох ми повільно рушили до «Паккарда», далі я попросив:

— Тату, ми з Джейком можемо піти додому пішки?