Джейк кинув на мене допитливий погляд, проте ані пари з вуст.

— Добре, — відповів батько дещо розгублено. Він іще раз глянув на будинок Брендтів. Я був упевнений: татко саме обмірковував тривожну розмову з другом.

— Тільки не вештайтеся по місту без діла, — наказав він нам, сів у машину і поїхав.

— Чого пішки? — нив брат.

— Є справа біля річки. Маю дещо перевірити. Ходімо.

Стояв спекотний вологий день. Ми продиралися крізь бур’яни пагорбом униз, ближче до колій. Перед нами стрибали коники, скаржилися і щось собі дзижчали комашки. Джейк скиглив їм у тон:

— Куди ми йдемо, Джейку?

— Ще трішки — і побачиш.

— Сподіваюся, щось хороше.

Ми перетнули колії, потім проминули шеренгу з тополь, уперлися в річку і почимчикували в напрямку міста. Коли наблизилися до піщаної смужки, вкритої очеретом, Джейк почав звертати. Я продовжував рухатися прямо.

— Куди ми йдемо?

— Я ж сказав, зараз побачиш.

Брат нарешті зрозумів, куди я зібрався. Він відчайдушно захитав головою:

— Френку, не варто цього робити.

Я підніс пальця до губ і попросив його помовчати. Я щодуху помчав, продираючись крізь очерет. Джейк кілька хвилин вагався, дивлячись на мене з берега, але зрештою побіг слідом. Біля відкритої місцини я присів і навкарачки, як тваринка, поповз далі. Брат зробив те саме. На галявині нікого не було. Навіс був порожній. Цілісіньку хвилину я розглядав усе довкола і чекав. Тим часом у ранковому повітрі над нами сновигали бабки. Нарешті я встав.

— Не слід цього робити, — мовив Джейк.

— Тихо, — відповів я йому.

Я став навколішки біля навісу й заліз усередину, не знаючи, що шукати. Спочатку здалося, що тут нема на що дивитися. Але потім у кутку я помітив гірку з піску. Я почав копати і швидко знайшов велику бляшанку. Тридцять сантиметрів заввишки і сантиметрів двадцять завширшки. Вона була загорнута в білу шматину і перев’язана гумовою стрічкою. Я витягнув посудину з піску на світло і показав Джейкові. Жодного промінчика радості не зблиснуло в його очах. Я відмотав стрічку, зняв тканину і зазирнув усередину. Там було всього чимало. Спочатку я дістав журнал. «Плейбой». Чув про це видання, але ніколи не бачив жодного номера. Кілька хвилин я роздивлявся журнал з широко роззявленим ротом. Джейк нахилився через моє плече, аби й самому добре роздивитися. Урешті-решт я відклав його вбік і дістав годинник з Міккі Маусом: однієї стрілки бракувало. Також побачив керамічну жабу, не більшу за мій великий палець. Там була маленька лялька індіанця, одягнена в оленячу шкуру, різьблений гребінець зі слонової кістки, а також військова медаль «Пурпурове серце». Поміж цих і купи інших дрібничок лежали окуляри Боббі Коула і фотографія мандрівника. Цінність цих речей була для мене незбагненною, проте, ясна річ, для діда Денні вони мали неабияке значення. Мені стало цікаво, яка саме річ з бляшанки зацікавила Доула.

— Що це за речі? — запитав Джейк.

— Не знаю.

— Ти думаєш, він знайшов їх?

— Може, й украв. Нарви мені трохи очерету, — попросив я, вказуючи на зарості.

— Навіщо?

— Кажу ж, нарви.

Поки брат виконував моє прохання, я засунув усе назад у банку. Класти «Плейбой» на місце страшенно не хотілося. Закрив кришку, загорнув у тканину і закрутив стрічкою. Потім поклав банку до ями в закутку навісу і загорнув піском. Усе, як і було раніше. Джейк приніс трохи очерету, з якого я скрутив мітлу. Точнісінько так, як кілька днів тому зробив Доул.

— Повертайся по наших слідах, — наказав я Джейкові.

Він пішов перший — за ним плівся я, змітаючи з піску найдрібніші сліди нашого перебування.

Ми з Джейком упоралися з усіма суботніми клопотами в діда. Дорогою додому Денні О’Кіф погукав нас і запитав, чи не хотіли б ми в нього вдома пограти в настільну гру «Ризик». Поруч з Денні стояв ще один хлопчак на ім’я Лі Келлі. Загалом він був нічогеньким пацаном, але ніколи не чистив зуби, тому з його рота тхнуло прокислою капустою. Ми грали за обіднім столом. Це було трохи незвично, оскільки зазвичай бавилися в підвалі. За грою Джейк завжди дотримувався тактики консерватора. Він сидів у підпіллі десь в Австралії, його війська — біля Евересту, при цьому він ще й готувався до нападу на Індонезію. Треба бути цілковитим бовдуром, аби зазіхнути на його володіння. І тим дурнем був я. У моїй власності були території Азії, і я несамовито намагався пробити Джейків тил. План завершився крахом, наступним ходом він ущент спустошив мої багатства й повернувся до австралійської схованки. Потім Денні та Лі атакували з Америки й Африки, і за якихось там півгодини мене викинули з гри, а всі карти дісталися братові. Зазвичай я грав поквапливо і тринькав ресурси направо й наліво. Але мені здавалося, що рівень та кругозір людини важать більше, ніж його володіння, тим паче в дурнуватій настільній грі.

Я трохи покрутився, спостерігаючи за хлопцями. Потім запитав у Денні, чи можна дістати з холодильника виноградний напій. Коли я діставав пляшку шипучки, з підвалу долинула трансляція бейсбольної гри. Грала команда «Твінс», тож я пішов униз. Стіни підвалу О’Кіфів були оббиті темним деревом. У кімнаті стояв диван, журнальні столики, що нагадували колеса старих вагонів, та кілька ламп. На їхніх абажурах були зображені красиві жіночки в дещо відвертому одязі. Це було однією з причин, чому нам так подобалось гратися саме в підвалі. Двоюрідний дід Денні сидів у кріслі й дивився бейсбольний матч по телевізору. Його волосся було охайно зачесане, а сам старий був одягнений у чисту смугасту сорочку, літні штани та мокасини. У нього був геть інший вигляд, ніж тоді, коли він сидів поруч з мандрівником.

Коли я дійшов до останньої сходинки, дід Денні відірвався від екрана.

— Ох, і дісталося ж нашим, — кинув він без жодних емоцій. У темних очах я прочитав: він мене не впізнав.

— Скільки грають?

— Та понад половину гри вже зіграно. На щастя, все позаду. — Двоюрідний дід Денні тримав у руці пляшку пива «Брендт», а потім сьорбнув з неї. І хоча я порушив його усамітнення, моя присутність анітрохи йому не заважала. Воррен запитав:

— Як тебе звати?

— Френк Драм.

— Драм, — він зробив іще один ковток. — Що це за прізвище? Звучить як індіанське.

— Шотландське.

Він кивнув. Наш гравець біг на базу. Здавалося, дід Денні начисто забув про мене.

Я почекав, поки стихне галас на стадіоні, а потім запитав:

— Що ви зробили з фото?

— З яким фото? — він скоса глянув на мене.

— Тим, яке знайшли в кишені мертвого.

— А тобі яке діло?

— Просто цікаво. Коли ми його ховали, ніхто не знав його імені. Я подумав, можливо, фотографія допомогла б.

Він поставив пиво на підлогу:

— Ти комусь розповідав? Про мене?

— Ні, сер.

— Чому ні?

— Не знаю.

— Ти думаєш, це я доклав рук до його загибелі?

— Ні.

Він витріщився на мене. Я не рухався, в руках грілась склянка з шипучкою. Нарешті він спитав:

— Ти хочеш фото?

— Можливо.

— Що ти з ним збираєшся робити? Віддати поліції?

— Можливо.

— А коли вони запитають, звідки воно в тебе, що відповіси?

— Скажу, що знайшов біля естакади.

— У місці, де тобі заборонено вештатись?

— Мені можна.

— Доул про це іншої думки.

Я подумав, що Денні доповідає дідові про мої походеньки. По спині побігли дрижаки.

— Я чув, ви сиділи у в’язниці.

— Хто це тобі сказав?

— Чув та й годі. Це правда?

— Лише частково.

— Чому частково?

— Ти чув причину, чому я там опинився?

— Ні.

— А решта і є тим самим «чому»?

— Ваша правда, чому?

— Wo iyokihi.

— Що це означає?

— Це означає «відповідальність». Ми, хто належить до народу сіу, несемо відповідальність за те, аби наше минуле не паплюжили брехнею, яку верзуть білошкірі й намагаються втокмачити і нам. Ти чув про повстання в Дакоті проти білошкірих у 1862?