— Френку, — драматично почала вона, — якщо ви хочете дістатися додому засвітла, час вирушати.

Без жодного писку заперечення Джейк повернувся й пішов до виходу. Світло потроху згасало, зал огортала темрява. Я ще трохи повагався, передчуваючи, що справу в залі поки до кінця не доведено.

— Френку, сміливіше, — крикнула зі сцени мати.

Я побрів до брата, який чекав у вестибюлі. Горіло лише кілька лампочок. Джейк сказав:

— Мені треба до вбиральні.

— Туди, — відповів я йому. — Чекаю на тебе.

Двері в зал були відчинені, а акустика там була пречудова. Мати й Еміль, цілковито захоплені розмовою, хоч і сиділи на сцені, але у вестибюлі я прекрасно чув, про що йшлося.

— Вона написала чудовий твір, Рут, — вів Брендт.

— Аріель багато чого навчилася в тебе, Емілю.

— Вона народилася з талантом. Твоїм.

— Але зі своїм вона досягне більшого, ніж я.

Залунала простенька мелодія. Тоді Брендт сказав:

— Пам’ятаєш?

— Звісно, ти написав це для мене.

— Подарунок на твоє шістнадцятиріччя.

— А два дні по тому ти втік у Нью-Йорк, не сказавши мені ні слова.

— Якби ж я знав тоді те, що знаю тепер. Моє рішення було б інакшим. Може, моє обличчя було б інакшим, я не був би сліпий, і мої діти були б схожі на тебе. Вона так схожа на тебе, Рут. Я чую тебе в її голосі. Я відчуваю тебе в її дотиках.

— Вона обожнює тебе, Емілю. А я буду завжди тебе любити.

— Ні, ти любиш Натана.

— І тебе.

— Але любиш інакше.

— Тепер інакше.

— Йому пощастило.

— Тобі також дісталося неабияке благословення. Невже ти не бачиш?

— На мене іноді находить така туга, Рут. Така туга, ти навіть собі не уявляєш.

— Дзвони мені, Емілю. Коли накочує туга, телефонуй. Я буду поруч, присягаюся.

Слухаючи їхні балачки, я повільно підкрався до дверей зали і дивився, як вони сидять поруч на лавці біля рояля. Мамина рука обіймала Брендову щоку, на якій порубцювалася шкіра на шрамі. Еміль підняв руку й обійняв маму.

— Я люблю тебе, — мовив він.

— У тебе геть стомлений вигляд, — відповіла вона йому. Потім узяла за руку, ніжно її поцілувала і сказала: — Час везти тебе додому.

Вона встала. Еміль підвівся разом із нею, він здавався справжнім стариганом.

— Що це означає — «лярва»?

Брат лежав у ліжку в темряві нашої кімнати.

— Та нічого це не означає, — відповів я йому. Я горілиць простягся на ліжку, склавши руки за головою. Дивився на стелю та думав про білявку в червоному купальнику, намагаючись якнайточніше пригадати обриси її грудей, коли вони нависли над водою тієї обідньої години.

— Це означає щось погане?

— Пусте.

— Те, як дівчина це вимовила, свідчить про інше.

Мене здивувало Джейкове бажання порушити цю тему. Досі він згадував про події біля кар’єра лише через страх перед помстою, яку Морріс нам готує. Мене це влаштовувало, і я сподівався, що вся ця балаканина про лярву вивітрилася з його голови. Якби ж то…

Якийсь час я намагався його забалакати, однак мені також було відомо: якщо вже щось засяде в братовій голові, то так просто цього не виб’єш. Непокоїло, що він може запитати про це в батьків. А це вже стовідсоткова масштабна катастрофа. Виходу не було: я вирішив усе йому розповісти. Принаймні своє розуміння.

— Це дівчина з поганим вихованням, — я намагався подати все якнайделікатніше.

— Погане виховання, — повторив Джейк. Трохи помовчав, потім знову запитав. — А що він мав на увазі, коли сказав, що багатій полірує її?

Ці слова збурили в пам’яті випадок, що трапився під час візиту одного з татових парафіян, пана Казмарека. Він тримав величезну ферму з худобою. Поки батько стояв на подвір’ї і розмовляв з Казмереком, я гуляв на пасовищі. Коні тихенько скубли собі траву. Раптом чалий жеребець підбіг до чорної кобили. Його член, завбільшки з мою руку, ввійшов кобилі в зад. Після спарювання кінь зіскочив з її спини і знову почав скубти траву, наче все, що трапилося, не мало жодного значення.

Я намагався стерти цю картинку з пам’яті.

— Він мав на увазі цілуватися, — відповів я йому. — Ну, обнімашки й таке інше.

— Цілуватися? Хіба в цьому є щось погане?

— Ні, — запевнив я його. — Нічогісінько.

— Ти колись цілував дівчину?

— Так, тобто ні. Вона мене поцілувала.

— Хто?

— Лоррі Дітріх.

— І як воно?

— Це трапилося так швидко, що я не встиг зрозуміти що до чого.

— Ти не поцілував її у відповідь?

— Це сталося торік на ярмарку, — пояснював я братові. — Вона їла морозиво з локрицею, замурзалася й була схожа на вусаня.

Унизу мама грала на піаніно: вона повторювала мелодію хоралу. Мама завжди нервувалася перед виступами, які сама ж і організовувала. Гра її рятувала.

— Білявка, — мовив Джейк, — та, що була з Інґдалом, — симпатична. Вони цілувалися, як скажені. Вона лярва?

— Саме так, — я намагався не думати про її груди. — Так, вона лярва.

Усе гриміло з самісінького ранку так ніби зав’язався справжній бій — довгоочікуваний День Незалежності настав! Коли я прокинувся, батька вдома не було. Він поснідав і подався до церкви. Вікна кабінету були занавішені шторами, гучно гриміла музика, намагаючись заглушити гуркіт феєрверків. Мама теж прокинулася раніше, ніж зазвичай, — хвилювалася перед виступом того вечора. Вона металася вітальнею з цигаркою в руці, а дим хвостом плівся за нею. Мати побачила мене на сходах, її блакитні очі благали:

— Френкі, поїдь до пана Еміля. Аріель зараз там, перекажи, що мені терміново потрібно з нею поговорити.

— А ти не можеш зателефонувати?

— Я телефонувала, проте ніхто не взяв слухавки. Мені потрібно, щоб ти туди поїхав.

— Можна я хоч поїм?

— Звісно, але поквапся.

Почулося рипіння сходинок згори; я озирнувся — Джейк у піжамі спускався до мене:

— Я теж поїду.

— Ні, Джейку, ти потрібен мені тут, — мама пішла в їдальню й узяла зі столу стосик паперу. — Відвези це Бобу Гертвіґу. Він чекає.

Пан Гертвіґ був редактором тижневика «Кур’єр Нью-Бремена».

— Тут список усіх, хто виступатиме сьогодні, — вела мати. — А також нотатки про твір, який написала Аріель, і таке інше. Я мала віддати йому це ще вчора, але якось вилетіло з голови. Йому потрібна ця інформація для статті про святкування.

— Я ліпше поїхав би до Аріель, — відповів брат.

— Ти зробиш так, як я кажу.

Коли мати наказувала, про заперечення вже не йшлося. Звісно, її успіхи з церковним хором та музичними виступами влітку стали майже легендарними, але вона досягла того важкою працею, тримаючи все в тісних шорах. Спроба Джейка закопилити губи і не виконати наказ розтанула під убивчим материним поглядом.

Я знав, що брат був лихий як чорт, і потім скиглитиме й скаржитиметься мені, але зараз на мамине прохання він відповів згодою:

— Добре, м-м-мем.

Ми насипали пластівців і поїхали до кварталу багатіїв. Чудова погода — наче на замовлення до вітань на Четверте липня. Було спекотно, сонце піднялося на небі, обіцяючи погожу днину. Ми їхали старою дорогою Сіблі, потім я повернув праворуч, прямуючи до будинку Брендтів. Залишалося ще півмилі. Джейк поїхав далі вулицею Остін, пан Гертвіґ мешкав саме там. Я озирнувся: брат зупинився і щосили жбурляв каміння в телефонний стовп. Мені здалося, що тієї миті він думав про маму.

Аріель поїхала на «Паккарді», проте коли я під’їхав до будинку Еміля, його там не було. Я підійшов до гаража і зазирнув у вікно. Там стояв чорний «Крайслер», який, здається, так ніколи і не бачив денного світла. Я піднявся сходами веранди і постукав. Ніхто не озвався. Тоді погукав:

— Аріель, містере Брендт!

Жодної відповіді — тож я стояв і не знав, що робити. Зважаючи на материн стан, я чудово розумів: якщо повернуся додому без Аріель, мене з’їдять живцем. Я знову постукав. Якби ж мене почула Лайза. Вона, найімовірніше, знає, де її брат і моя сестра… Спало на думку, що Джейкові таки варто було сюди поїхати, адже знайти спільну мову з Лайзою йому значно простіше. Проте відрядили мене, тому я відчинив скляні двері і зайшов у будинок Брендтів. І тут зі мною трапився один із найдивніших моментів мого життя.