— А як дівчину звати? — Редстоун доторкнувся до моєї руки. — Її прізвище Драм. Родичі?

— Це моя сестра, — відповів я, перекрикуючи гамір.

Він ніжно на неї подивися:

— А красива, щось тут є від сіу.

Після феєрверків ми з Джейком пішли додому. Святкування вирувало по всьому містечку. Небо буяло різнобарв’ям. З темних вуличок, що перетинали дорогу, долинав гомін вертушок та петард. Гасового мотоцикла ніде не було: скоріш за все, святкування Дня Незалежності він завершить у барі. Вікна в татовому кабінеті були зачинені, крізь них пробивалося світло і звуки Чайковського. «Паккарда» не було в гаражі, оскільки мама, Аріель, містер Брендт та «Нью-бременські співці» залишилися на святкування після виступу і мали повернутися додому пізно.

Наказу щодо часу вкладання в ліжко було суворо дотримано, і ми з братом уже о десятій тридцять одягнули піжами і повкладалися. З вікна досі долинав гуркіт феєрверків, проте він потроху вщухав. Лише де-не-де лунали поодинокі спалахи петард. Тато повернувся з церкви. Уже майже поринаючи в дрімоту, я чув, як наша машина захрускотіла гравієм і грюкнули дверцята «Паккарда».

Дещо пізніше я прокинувся і почув, як тато комусь телефонував, а мама щось пояснювала, її голос звучав стривожено. Ніч була темна, як зола, навіть цвіркуни не співали. Я спустився вниз. Вигляд у батьків був стомлений та виснажений. Я спитав, що трапилося. Тато відповів, що Аріель ще не повернулася, і наказав повертатися в ліжко.

По роботі батькові частенько доводилося залагоджувати різні проблеми в нічну пору, тому подібні випадки для мене не були дивиною. Окрім того, я багато разів бачив, як сестра тікала з дому й поверталася лише над ранок цілісінька та неушкоджена. Та, найголовніше, я був лише дитиною, досі загорнутою в м’якеньку ковдру ілюзії, і щиро вірив, що тато з мамою гуртом з усім упораються. Повернувся до спальні і занурився в дрімоту. Збентежені голоси батьків усе ще лунали знизу, вони продовжували телефонувати і тривожно чекали на звісточку від своєї доньки.

Япрокинувся наступного ранку. Пахло дощем.

Спустився вниз: батьки стояли на кухні разом із Карлом Брендтом, шерифом Ґреґором та його помічником Золі Гауптманом. На шерифові були джинси й робоча синя сорочка з коротким рукавом, щоки були гладенькі та червонуваті, ніби він щойно поголився. На помічникові була форма. Вони пили каву за кухонним столом. Ґреґор нотував слова батьків у невеличкий записник, що лежав перед ним. Я стояв у дверях їдальні — мене не помічали.

Стояв собі і слухав. Аріель була разом з Карлом та рештою друзів біля річки в парку Сіблі. На тій самій піщаній галявині, де Доул підірвав жабу петардою М-80. Там вони розвели багаття, пили й гуляли. Під час святкування згубили Аріель, і ніхто не знав, навіть Карл, куди і коли вона пішла. Сестра просто зникла.

Ґреґор попросив Карла назвати імена решти друзів, хлопець назвав їх ще десять чи дванадцять.

— Аріель теж пила? — запитав шериф.

— Так, — відповів Карл.

— Ти відвіз її до річки?

— Після вечірки.

— Вечірки з «Нью-бременськими співцями»?

— Саме так.

— Але ти не привіз її додому з танцюльок? Чому?

— Її ніде не було, коли я зібрався їхати.

— А тебе це аніскільки не турбувало?

— Я хвилювався, але подумав, що її підвіз хтось інший. Я був добряче напідпитку.

— Ти ще замалий, аби випивати, — зауважив Ґреґор.

— Це так, але запізно про це говорити зараз.

— Можливо, якби ти не пив, ти знав би, де Аріель.

Карл мав винуватий вигляд, відповіді не було.

— Ти помітив іще когось, хто теж пішов з вечірки?

Карл трохи поміркував, потім стенув плечима:

— Люди приходили й ішли собі далі впродовж усієї ночі.

— Вона щось сказала перед тим, як піти?

— Ні, — відповів Карл. — Принаймні жодного слова про те, що йде.

— О котрій ти поїхав з гулянки?

— Не пам’ятаю, десь близько другої, о пів на третю.

— Ти поїхав додому одразу?

— Так.

Шериф Ґреґор вирвав аркуш паперу з блокнота, де були записані названі Карлом імена і простягнув його Гауптману:

— Починай обдзвонювати, Золі.

Гауптман вийшов у скляні двері, почувся гуркіт мотора «Крузера», Золі поїхав. Ґреґор звернувся до батьків:

— У вашої доньки є друзі, в яких вона могла б сьогодні заночувати?

— Так, — відповіла мама. — Але ми їм телефонували. Ніхто не бачив Аріель.

— Можете назвати їхні імена? Я хотів би поговорити з ними особисто.

— Звісно, — мати проторохкотіла шість імен. Шериф записав.

Тато підвівся, пішов до плити з кавоваркою й налив собі ще одне горнятко. Він побачив мене на порозі і запитав:

— Френку, може тобі варто піднятися до себе й одягтися?

— Де Аріель? — запитав я в них.

— Ми не знаємо.

— Привіт, Френку, — озвався до мене шериф Ґреґор так, наче ми з ним давні друзі і йому від того приємно.

— Добрий ранок, — відповів йому.

— Аріель не прийшла сьогодні додому. Батьки хвилюються. Може, ти знаєш, де могла зостатися сестра?

— Містер Брендт, — відповів я без жодних зволікань.

— Еміль! — скрикнула мати, ніби то було справжнім відкриттям. Вона підстрибнула і полетіла до телефону у вітальню.

— Чому містер Брендт? — шериф подивився на мене, потім на тата.

— Вони добрі приятелі, — відповів батько. — До того ж він мешкає поруч із парком Сіблі.

У батькових словах було стільки надії… Він підійшов до мене, тримаючи горнятко кави, поглядав у вітальню і слухав телефонну розмову матері з Емілем.

— Емілю, вона не повернулася вчора додому, — пояснювала мати. — Я подумала, вона могла зостатися в тебе, — мати слухала, втупивши погляд у підлогу. — Ні, Карл теж не знає. Вони були в парку Сіблі, палили багаття біля річки. Аріель пішла, і ніхто не знає, де вона. — Мама ще трохи постояла. Вона заплющила очі, голос тремтів, ще мить — і вона заплаче. — Звісно, Емілю. Щойно дізнаємося.

Мама поклала слухавку, підвела очі на батька й захитала головою. Підійшовши до нього, вона притулилась щокою до його плеча: сльози потекли рікою.

Шериф Ґреґор підвівся, засунув записник у кишеню сорочки і мовив:

— Я зараз візьму кількох чоловіків, поїдемо в парк Сіблі, аби все ретельно оглянути. Карле, ти їдеш із нами, покажеш, де все відбувалося. Я особисто поговорю з друзями Аріель. Побачимо, може, згадають іще щось. І послухайте: з мого власного досвіду — діти повертаються. Як завше, утнуть якусь дурницю, потім їм від того соромно. Вони вирішують перечекати якийсь час, утекти в Міннеаполіс чи Сент-Пол, але потім повертаються, — він посміхнувся, намагаючись нас заспокоїти.

— Дякую, — відповів тато. — Ви не заперечуватимете, якщо я приєднаюся до вас біля річки?

— Звісно, — відповів шериф, — та спершу заїду у відділок. Зустрічаємося біля парку Сіблі за півгодини. Карле, ти також їдеш.

Шериф Ґреґор поїхав. Карл подивився на батьків:

— Пробачте, мені дуже соромно. Я не знаю, можливо, мені слід було поводитися відповідальніше. У мене в голові не вкладається. Куди вона могла піти?

— Почнімо пошуки з річки, — відповів тато.

— Можна з вами? — зайшовши на кухню, поцікавився я.

Батько якось спантеличено обдумав мою пропозицію і, на мій подив, погодився.

— Я не знаю, що мені робити, — промовила мама, витираючи очі. Вигляд у неї був розгублений.

— Молися, — мовив тато. — Будь поряд із телефоном — раптом вона зателефонує.

Нагорі прокинувся Джейк, проте досі ще куйовдився в ліжку:

— Що відбувається? — запитав брат.

— Аріель зникла, — я стягував з себе піжаму.

— Зникла? Як?

— Ніхто не знає, — я почав нишпорити в купі вчорашнього одягу, що лежав на підлозі. Знайшов одежину і натягував на себе.

— Куди ти зібрався? — спитав Джейк.

— Парк Сіблі. Там Аріель була минулої ночі.

Джейк зіскочив з ліжка, миттю зняв піжаму й уже одягався.

— Я теж іду.

Сонця не було, навіть жодної надії на його появу. Хмари вкрили небо товстим сірим покривалом, що нависло над долиною, як скеля. Ми дісталися до парку Сіблі першими. Стояли на краю річки, де сестру бачили востаннє. Пісок був укритий чорними головешками від численних ба­гать. Учорашнє вогнище ще тліло. Пісок довкола нього був розтоптаний та вкритий купами порожніх пляшок з-під пива. Добряче вчора погуляли.