— Нічого собі, — озвався тато.

Карл Брендт засунув руки в кишені, повісив голову і нічого на те не відповів.

Мені навіть на думку не спадало, що Аріель могла зникнути назавжди. Через мою дитячу наївність я був упевнений, що це лише невелика пригода. Димова завіса скоро розвіється, сестра з’явиться, й усе стане на свої місця. Я завмер під пригніченим небом, дивився на розритий пісок, тріски, що дотлівали, і точно знав: ми обов’язково знайдемо ключ до загадки. Хотілося розпочати тієї ж миті. Підійшов ближче до багаття, Джейк побрів слідом.

— Що ми шукаємо? — запитав брат.

— Хлопці, зупиніться, — застеріг тато. — Ми поки що нічого не шукаємо. Ми лише чекаємо на шерифа.

Таке рішення видавалося мені справжнісіньким гаянням часу. Але тато так сказав, і ми з Джейком його послухали.

Через десять хвилин приїхав шериф з двома чоловіками. Один із них був у формі, другий — місцевий поліцейський, Доул. Вони пробиралися стежкою повз тополі, підійшли до нас, оглядаючи місцину навколо.

— Боже милостивий, оце так безлад, — сказав шериф й осудливо поглянув на Карла. — Що ви собі думали, дітки?

— Та була ж гулянка, — Карл стис плечима.

— Схоже на справжній шабаш, — вів далі Ґреґор. — Щойно ми тут з усім упораємося, ти і твої друзі приберуть тут кожну піщинку. Зрозуміло?

— Так, сер.

— Гаразд. Оглянемо спочатку довкола багаття, потім розділимося і прочешемо все по периметру. Нічого не чіпайте. Якщо знайдете щось цікаве — гукайте, але не торкайтеся. Ясно?

Усі закивали, ми з Джейком теж.

— Хлопці, — шериф звернувся до нас. — Будьте поряд із татком. Робіть, як він скаже.

— Звісно, — відповів я йому. Джейкова голова стрибала, ніби її прив’язали до тіла мотузкою.

У радіусі десяти метрів від багаття картина була скрізь однаковою: стирчали недопалки з переритого піску. В одному місці все було перевернуто з ніг на голову — хтось точно побився.

— Морріс Інґдал та Ганс Гоул, — відповів Карл на шерифове запитання, — побилися через машини.

— Машини?

— Мабуть, для них це важливо, — Карл повів плечима. — Шкоди нікому не завдали.

Почувши ім’я Морріса Інґдала, Джейк кинув на мене пронизливий погляд:

— Розкажи їм, Френку.

— Що розказати? — запитав Ґреґор.

Жодного бажання оповідати про наші пригоди я не мав, бо мусив би розповісти все від самого початку, тобто з кар’єра — місця, куди нам було заборонено пхати свої носи. Проте Джейк ще раз штовхнув мене в плече. Тато, Доул і двоє чоловіків уп’ялися в мене поглядами — тікати було нікуди. Довелося розповісти всю історію про кар’єр та Інґдала в деталях. І те, як він за нами гнався, і як ухопив мене в Лютеранському парку й намагався затягнути в темний закуток. А потім без жодної відомої мені причини я додав:

— Йому не подобається Аріель.

— Звідки тобі про це відомо? — поцікавився шериф.

— Він обзивав її.

— Як саме.

— Лярва.

— Ще як?

— Заяча губа.

— Ясно, — мовив шериф.

Тато стояв по той бік обвуглених залишків багаття:

— Френку, він усе це сказав тобі?

— Так. Мені і Джейкові.

— Інґдал — справжній негідник, — буркнув Доул.

— Спершу завершімо справи тут, а потім доберемося й до Інґдала, — сказав шериф.

Ми розділилися і прочесали все в радіусі ста метрів уздовж берегів річки. Не знайшовши жодного сліду, повернулися до вогнища.

— Отже, так, — командував шериф. — Я їду по Морріса Інґдала аби потім допитати його у відділку. Містере Драм, я хотів би, щоб ви поїхали зі мною.

— Добре, — погодився тато.

— І ваші сини також, — додав Ґреґор. — Якщо ви, звісно, не проти. Хочу отримати повну картину тієї «дружби». Думаю, нам усім буде цікаво почути інтерпретацію Інґдала. Це ж треба, всюди встиг.

Ми йшли доріжкою повз тополі, Доул зостався. Того ранку я бачив його востаннє, коли той біг уздовж річки до нашого району.

Удома мама сиділа з Гасом — таке траплялося рідко. Вона поважала його, проте особливо не переймалася Гасовою долею. Мама часто казала татові, що його друг — грубий і неотесаний та має на його синів вплив, про який усім іще доведеться пошкодувати. Тато погоджувався з її словами, бо певною мірою воно і справді так було. Але він завжди захищав Гаса. «Він урятував мені життя, Рут», — часто повторював батько. Подробиць я не знав.

Вони обоє сиділи за столом на кухні і палили. Коли ми зайшли, мама підвелася і подивилася на тата з надією. Він похитав головою.

— Нічого не знайшли, — сказав батько.

— Вони розшукують Морріса Інґдала, — я додав.

— Інґдала? — Гас здивовано глянув на мене. — Чому Інґдала?

— Я розповів їм про кар’єр і про те, що трапилося в Лютеранському парку.

Мама затулила рот долонею і пробурмотіла крізь пальці:

— Ти думаєш, він щось заподіяв Аріель?

— Нам нічого не відомо, — відповів тато. — Вони лише хочуть поговорити з хлопцем.

Ми сіли за стіл. Холодну кашу зі шматочками банана жували й ковтали у страхітливій тиші. Майже завершили снідати, аж тут задзвонив телефон. Тато підскочив до слухавки.

— А, — відповів він, — це ти Гекторе. — Тато схилив голову, заплющив очі й слухав. Потім додав: — Ти знаєш, у нас тут дещо трапилося, Гекторе. Мене не буде сьогодні на зустрічі. Яке б рішення ви не прийняли, я згоден.

— Гектор Паділ, — пояснив він. — Сьогодні зранку зустріч щодо притулку для робітників-емігрантів.

Телефон знову задзеленчав. Це був диякон Ґрізвольд: йому була відома наша ситуація. Він попросив сповістити його, якщо знадобиться допомога. За кілька хвилин пролунав ще один дзвінок: Ґледіс Рейнґолд запевняла — раптом матері потрібна буде підтримка, вона залюбки прийде до нас. А далі телефон не вщухав. Жителі містечка та сусіди, які чули про Аріель, телефонували, аби запропонувати свою допомогу. Нарешті подзвонив шериф Ґреґор і повідомив, що Морріс Інґдал зараз у відділку, і попросив нас із татом приїхати.

— Мені можна впасти на хвіст? — запитав Гас.

— Думаю, шкоди від того не буде, — відповів тато. Тоді звернувся до мами: — Якщо хочеш, я зателефоную Ґледіс.

— Ні, — сказала мама. — Зі мною все гаразд.

Однак було ясно, що аж ніяк не гаразд. Вигляд у неї був хворий, обличчя змарніло та геть зблідло. Мама курила одну цигарку за іншою й тарабанила пальцями по столу.

— Добре, — видихнув тато. — Френку, Джейку, на вихід.

Усі поїхали, тільки мама залишилася вдома. Вона дивилася на кухонну шафу. Навколо стояв густий тютюновий дим: здавалося, наче вона й сама горіла.

Шериф сидів за столом, склавши руки перед собою. Інґдал сидів навпроти, розвалившись на стільці. Усім своїм виглядом виказував зневагу та нудьгу.

— Це правда, що ти залякував хлопців? — спитав шериф.

— Я казав, що начовпу їм пики.

— Як мені відомо, ти вчора напав на Френка.

— Напав? От дідько, я лише схопив за руку цього малого пердуна.

— Хто знає, що сталося б, якби Воррен Редстоун не опинився поруч.

— Редстоун? Та я навіть не знаю, хто це.

— Кремезний індіанець.

— А, цей… Ну, ми перекинулися собі кількома слівцями, я пішов. Та й годі.

— Куди ти поїхав?

— Не пам’ятаю, десь вештався.

— Ти був сам?

— Я зустрів Джуді Кляйншмідт. Розважалися до світанку.

— Ти вчора був у парку Сіблі на вечірці після концерту?

— Так.

— Ти не зустрічав там Аріель Драм?

— Бачив її.

— Ви розмовляли?

— Може, щось їй і бовкнув. Дідько його вхопи, я говорив з багатьма.

— Чув, ти ще й побився з Гансом Гоулом.

— І таке було. Зацідив йому трохи в пику — так, нічого особливого. Він назвав мою машину купою лайна.

— Моррісе, язика прикуси. О котрій ти пішов звідти?

— Не пам’ятаю.

— Ти поїхав сам?

— Ні. Джуді була зі мною.

— Ти поїхав одразу додому?

— Ні.

— Куди ти рушив?

— Це ми пропустимо.

— Ні, не пропустимо.

Інґдал якусь мить зволікав, потім зітхнув від безвиході: