У четвер уранці почали приходити сусіди і татові парафіяни. Вони завітали до нас, аби підтримати й запропонувати свою допомогу. Хтось приносив печеню, хтось домашній хліб чи пиріг. Маму звільнили від кухні. Дід та Ліз приїхали до нас рано. Ліз готувала сніданок з продуктів, що їх нам люб’язно приносили. Вона чудово вправлялася на кухні, і того тривожного дня її дар був для нас невеличким дивом. Дід зустрічав людей біля дверей і щиро дякував від імені батьків. Батько був поруч із мамою, яка не виходила з вітальні, Еміль сидів із нею.

З Манкейто завітав голова методистської громади — пан Конрад Стефанс, і запропонував провести служби замість тата. Батько подякував і пообіцяв обдумати його пропозицію.

Мотоцикл Гаса час від часу мелькав за вікном. Він то приїжджав, то кудись зникав. Гас постійно підтримував зв’язок з Доулом, який з головою занурився в пошуки Аріель. Сержант кілька разів приїздив до батька, вони щось тихо обговорювали, а потім він їхав далі. Решта так і сиділа в цілковитому невіданні. Як я дізнався пізніше, Доул розповідав татові інформацію, яку вдалося зібрати помічникам шерифа та поліції. Схожих на сестру дівчат бачили в чоловічій компанії в одному з барів, хтось стверджував, що її помітили біля міста Мортон, а деякі навіть бачили Аріель на зупинці в містечку Редвуд-Фоллз.

То був страшний період для нашої сім’ї. Ми з Джейком частенько ховалися в спальні, що, здавалося, була єдиним нашим прихистком. Джейк лежав на ліжку, тримаючи в руках комікс. Замість того, щоб читати, він мовчки витріщався на стелю. Іноді працював за своїм маленьким робочим місцем над пластмасовими модельками літаків, наповнюючи кімнату в’їдливим запахом клею. Я здебільшого сидів на підлозі біля вікна і дивився на церкву по той бік вулиці, розмірковуючи над батьковим Богом. Під час служби тато часто говорив про віру в Бога і в те, що, попри все, як би нам не було самотньо, Він завжди поруч. У тому мерзенному очікуванні я ніскілечки не відчував, що Бог поруч. Я молився, і на противагу татові, який вірив, що його слова чують, мені здавалося, що я розмовляю з порожнечею. Усе було марним — від Аріель не було чутно нічого, а наші нерви були на межі.

Дощ не вщухав цілий день, години тонули в глибокому тумані чекання та страху. За весь цей час батьки майже не спали, вигляд у них був моторошний.

Тієї ночі ми з Джейком лежали під ковдрами, аж раптом шериф подзвонив татові. Батько стояв у коридорі поруч із нашою спальнею. Я підвівся і стояв біля порогу, намагаючись уловити суть розмови. Засмучений і похмурий, він наказав мені повертатися до спальні, а сам пішов униз до мами, діда, Ліз та Еміля, які сиділи у вітальні. Як мишка, я прокрався до верхньої сходинки і став підслуховувати:

— Не лише наша сім’я страждає після зникнення Аріель, — повідомив тато.

Через Воррена Редстоуна на сім’ю Денні О’Кіфа накотилася хвиля звинувачень. Їх залякували по телефону, вони навіть більше не відповідали на дзвінки. А напередодні хтось жбурляв у будинок каміння і розбив вікно вітальні. Батько сказав, що поїде до О’Кіфів, аби вибачитись перед ними.

— Вибачитись за що? — спитав дід.

— За байдужість інших.

— Про що ти? — дід не здавався. — Ці люди пригріли в себе Редстоуна. Боже милостивий, Натане, ти думаєш, вони не знали, хто він є насправді?

— І хто ж він насправді, Оскаре?

— Він… він… від нього завжди самі неприємності, — слина летіла з дідового рота.

— Які неприємності?

— Ну, — намагався пояснити дід, — то було давно.

— Оскаре, мені пречудово відомо лише те, що Воррен Редстоун захистив Френка від Морріса Інґдала, який намагався його скривдити.

— У нього знайшли кулон Аріель, — беззаперечно зауважила мама.

— Саме так, — заторохкотів дід. — А що ти на це скажеш?

— Френк стверджує, що Редстоун їх знайшов.

— І ти віриш брехні індіанця? — відрізав дід.

— Індіанець… — батько промовив це непохитно, проте без злості.

— Якщо хочете почути мою думку, то саме в цьому і вся суть, Оскаре. Знущання над О’Кіфами не мають нічого спільного з моєю донькою. Сповнені жорстокості та упереджень, люди використовують зникнення Аріель, аби звести власні рахунки. Саме тому я їду до них, щоб вибачитися за пекло, в якому опинилася ця сім’я.

— А якщо з’ясується, що Редстоун причетний до зникнення Аріель? — гірко мовив дід.

— Аріель не могла зникнути просто так. Є інша серйозна причина, — відповів тато. — Я щиро в це вірю. І я вірю, що вона скоро повернеться. Немає жодної підстави, аби наражати О’Кіфів на ці муки.

Я сидів, сховавшись зверху біля сходів, і чув, як тато йде до дверей. Його силует промайнув повз мене — він вийшов з будинку.

— Ідіот, — зітхнув дід.

— Так, проте який прекрасний, — додав Еміль.

Втрата, що виростає з холодних фактів, перетворюється на тягар. Він має вагу, форму і текстуру. Він твердий, з ним можна боротися, можна оцінити його масштаб. Можна використати його, щоб помордувати себе, а можна просто викинути. Проте невизначеність зі зникненням Аріель була діаметрально іншою. Вона обвивала нас павутиною, що міцно прилипала до нас. Її структура була нам невідома. У нас були причини для хвилювань, але, оскільки ми не знали, що саме відбулося чи відбувається з Аріель, у нас були підстави вірити та сподіватися. Віра — це те, що сповідував батько. Мати сповідувала відчай.

Еміль увесь час був поруч із мамою і заспокоював її. Іноді вони говорили про найгірші варіанти розвитку ситуації, яких батько навіть чути не бажав. Джейк ховався за мовчанням — його єдиним порятунком. Гас ходив чорний, як земля.

А я мріяв лише про найкращі з можливих сценаріїв. Уявляв, що Аріель просто втомилася від життя в долині і вирушила на пошуки пригод. Мріяв, що вона саме зараз сидить на передньому сидінні вантажівки, яка мчить долинами вздовж скелястих гір, які здіймаються хвилею над золотавими полями пшениці. І десь серед тих гір ховався Голлівуд, слава і велич. Іноді я бачив сестру дорогою до Чикаго чи Нового Орлеана, де, звісно ж, вона також стане знаменитою. Іноді я бачив її наляканою та у відчаї, проте смутку через це не відчував, адже так чи інак це означало, що якось вона звідкілясь зателефонує і попросить тата приїхати й забрати її додому. Я так відчайдушно вірив, що від Аріель надійде звісточка, й сестра повернеться. Вірив усім серцем. Коли я молився, це було моєю єдиною молитвою.

Протягом двох днів шериф та місцеві поліцейські провели десятки допитів. Вони спілкувалися з підлітками, що були на вечірці, друзями сестри, проте їм так нічого і не вдалося довідатися. Таємнича вуаль висіла над Аріель.

На третій день атмосфера в будинку стала настільки гнітливою, що, здавалося, я от-от задихнуся чи збожеволію. Батько поїхав на зустріч з іще одним священиком, аби обговорити небезпеку насильства, на яку наражалися не тільки О’Кіфи, але й інші сім’ї народу сіу. Упродовж останніх днів їх засипали погрозами, хоча жодна з тих родин не мала нічого спільного з сестрою. Подейкували, що діти трималися осторонь від Денні. Я подумав, що варто піти до нього і запевнити: навіть попри мій страх та тривогу, наша дружба така ж міцна, як і раніше. Я розповів Джейкові про свої наміри, і він напросився піти зі мною. Звісно, я погодився.

Штори у вітальні опустили. Мама сиділа з паном Брендтом, і я кинув у прохолодну темряву:

— Ми з Джейком ідемо до Денні О’Кіфа. Я чув, йому зараз непереливки.

— Точнісінько як твій батько, — відповіла мама. Хоча я не бачив її обличчя, але знав: мамі це не подобалося.

— Можна ми підемо?

Мама не відповідала, Еміль щось прошепотів їй на вухо, і вона мовила:

— Добре, проте будьте обережні.

Уночі дощ ущух. Йому на зміну прийшов сонячний та погідний літній день. Усе довкола ще потопало в багнюці після зливи, важко дихалося вологим повітрям. Наш квартал, здавалося, завмер. Вікна стояли з опущеними шторами. Вулиці заполонила тиша. Після зникнення Аріель дітей не випускали надвір. Усі чекали на розгадку таємниці. Було відчуття, що я потрапив до епізоду кінострічки, в якому люди кудись щезли, і лише я та Джейк зосталися на цій планеті.