Мати Денні відчинила двері. Вона здивовано глянула на нас, та злості в очах не було. Тоді уважно оглянула вулицю. Я зрозумів — вона боялась.

— Денні вдома? — спитав я.

— Чому ви тут?

— Ми подумали, Денні захоче трохи погратися.

— Він зараз у родичів у містечку Ґраніт-Фоллз.

Я кивнув у відповідь, а далі додав:

— Пробачте мені, місіс О’Кіф.

— За що, Френку?

— За всі ці неприємності.

— І ви нам пробачте.

— Тоді ми підемо, гаразд?

— Усього найкращого, Френку, — вона подивилася на Джейка. Мені подумалося, що вона і йому хотіла щось сказати, проте слова обірвалися. Скоріш за все, вона не пам’ятала братового ім’я — буденна справа, адже він зазвичай лише мовчав у компанії решти дітей.

Ми йшли подвір’ям О’Кіфів, Джейк поцікавився:

— Що будемо робити?

— Ходімо до річки.

У ті часи будинок О’Кіфів був останнім у нашому кварталі, а далі простягалася болотиста гущавина. Ми брели поміж високої рогози вздовж так добре відомої всім дітлахам доріжки. Й ось уже перед нами шуміла річка. Дводенна злива наповнила її водою і затопила береги. Плентались удвох униз за течією. Ноги вгрузали в пісок, який час від часу змінювала багнюка. Берегова лінія десь була широченною, а десь завузькою навіть для наших дрібних п’ят. Місцина, де двоюрідний дід Денні побудував навіс, майже цілком потонула під водою. Далі починалися плавуни; треба було вирішувати, що робити. Ми були неподалік від дому, проте повертатися в його полон страшенно не хотілося. Джейк підняв прибиту до берега дошку і запитав:

— Може, попускаємо човники?

Я знайшов великий шмат дерева — приблизно такого ж розміру, що й у Джейка.

— На старт! Увага! Руш!

Ми кинули у воду новоспечені човни, потік підхопив їх і поніс за собою. Ми бігли слідом. Човники кружляли, поверталися в різні боки, минали колоди та гілки, які стирчали з води і нагадували пальці чудовиськ, що намагалися їх затягнути під воду.

— Мій попереду, — радів і сміявся брат, уперше за весь цей час.

Ми добігли до естакади. Того літа там розігралося чимало гірких сцен. Вода звивалася навколо паль, де утворилася невеличка гребля з уламків, принесених сильним потоком. Наші човни підхопила річка і змела разом з іншими гілками та сміттям. От і кінець змаганню. Спітнілі та втомлені, ми з Джейком стояли під тінню мосту. Кросівки почорніли від багнюки, з одягу стирчали гілочки й дрібне листя. Відчувалося невеличке полегшення.

— Не хочеш посидіти? — запитав я в брата.

— Де? — Джейк оглянув брудний берег.

— Зверху, — я показав на балки над нами.

Він узявся щось бубоніти, проте я вже почав підніматися, і вибору в Джейка не лишилося.

Сорочка прилипла до спини, тож я зняв її і закинув на плече. Брат зробив те саме. За тижні, проведені під літнім сонцем, наша шкіра добряче засмагла. Я заліз на естакаду, сів собі й почав гойдати ногами. Джейк трохи завагався, але, зрештою, всівся поруч. Я загріб рукою каміння і почав жбурляти його у гілки й уламки, що мандрували річкою. Брат подивився на мене і собі набрав повну жменю.

Так сиділи кілька хвилин у задушливій тиші липневої днини. На блакитному небі не було жодної хмаринки, поля кукурудзи по той бік річки паленіли нефритом. Звіддалік пишніли зелені строкаті пагорби, які нагадували панцир черепахи, а поруч текли жовтуваті води річки Міннесота. Я давно вже звик до насиченого запаху долини, тому майже не помічав аромату чорнозему, що слався під пекучим сонцем. Я знав лише одне: тієї миті все навколо було таким, як колись. Господи, страшенно хотілося вхопитися за це відчуття і не відпускати. І хоча злочинно було так думати, проте я вже не стільки чекав на повернення Аріель, як хотів, аби все повернулося на свої колишні місця.

— Щоразу, коли думаю про Аріель, з’являється таке відчуття, ніби мені вивертають нутрощі. Як думаєш, вона повернеться, Френку?

— Я не знаю.

— Спочатку я теж так думав, проте зараз іншої думки.

— Чому?

— У мене таке відчуття.

— То позбудься його.

— Вона мені сниться.

— Правда?

Я вже був замахнувся, аби пожбурнути камінець, але передумав і запитав у брата:

— Як то воно?

— У цілому, вона щаслива. Коли прокидаюся, мене сповнює приємне відчуття.

— Боже, я теж хочу, щоб вона мені наснилася.

— Ти сказав… — Джейк уже почав був заводити свою мораль про мої слівця, проте він відвів очі вбік, подивився вниз і запитав:

— Френку, а що це там?

Мої очі ковзнули по невеличкій греблі біля паль естакади. Серед коричневих уламків, гілок та листя, принесених річкою, звивалась яскраво-червона смужка. Розгледіти її з берега було важко, проте зверху видно було пречудово. Джейк зостався сидіти, а я підвівся і поліз далі по естакаді. Стояв прямісінько над уламками та гілками, які омивала й ховала у своїх водах жовтувата річка. Ще мить — і я зрозумів, що роздивляюся. Я задихався.

— Френку, що там?

Я не міг підняти очі. Не міг відвести їх убік. Не міг витиснути ні слова.

— Френку?

— Тато. Біжи по тата! Зараз же. Йди! Я буду тут.

Брат підвівся, намагаючись розгледіти, що ж було під естакадою. Я кричав, мов навіжений:

— Не йди сюди! Стій, де стоїш. Дідько, біжи по тата!

Джейк відсахнувся і ледве не впав. Потім повернувся і помчав уздовж колій до нашого кварталу.

Моє тіло лежало без сил. Я впав між балками й пильно дивився вниз на порваний клапоть червоної тканини. У воді шаленіла сукня, а поруч темні води річки намагалися потопити довгу переполохану стрічку золотавого волосся Аріель.

Стояв спекотний тихий день, блакитне небо височіло над залізничним мостом. Я лежав з пошматованим серцем над бездушною річкою.

Знати було значно гірше, ніж не знати.

Незнання дарувало віру. Віру в те, що існували варіанти, яких ми ненароком не помітили. Віру в диво, яке от-от мало статися. Віру, що якось задзвенить телефон, і ми почуємо голос Аріель, і він лунатиме, як спів пташок на світанні.

Знання означало лише смерть. Смерть Аріель, а разом із нею загибель віри і ще чогось, такого непомітного одразу, проте відчутнішого з роками.

Нью-Бремен належав до округу Сіу і, як більшість невеличких містечок, мав власного коронера. Ним був пан Ваель, власник похоронного бюро. Зазвичай діти мого віку не знають подібної інформації, проте, оскільки професія батька частенько підводила його до смертного ложа, я чув, як він розповідав мамі про висновки експертизи, проведеної Ваелем. У світлі подій того літа, пов’язаних з Боббі Коулом і мандрівником, ця загадкова особа стала для мене ще ближчою.

Він був високий та сивий. Частенько під час розмови ненавмисно погладжував вуса. Говорив повільно й обачно, розмірковуючи над кожним словом. І хоча така манера спілкування видавалася мені жахіттям, я вважав його людиною доброю.

Мені заборонили перебувати біля річки, коли тіло Аріель витягували з води, перш ніж відвезти до похоронного бюро пана Ваеля. Тато бачив усе на власні очі, проте жодного разу про те не розповідав. Того літа я сотні разів намагався уявити собі, як усе було. Це переслідувало мене. Переслідувала не сама загибель Аріель, що й досі була оповита таємницею, а те, як тато і чоловіки піднімали тіло, те, як воно відпочивало на чистенькому, м’якому ліжку оббитої атласом труни в похоронному бюро пана Ваеля. Зараз я знаю, що таке смерть на воді і який вигляд має тіло після трьох днів у річці, як воно розкладається — розповідати те зайве. Але в дитинстві сестра ввижалася мені такою, як я бачив її востаннє: красива червона сукня, довге, охайно зачесане золотаве волосся, на якому пишніла прикраса з перлами, золотий кулон, що ніжно обвивав її шию, і золотий годинник на зап’ясті. В очах сяяло щастя, коли юрба аплодувала її шедевру під час святкування Дня Незалежності в Лютеранському парку.

Коли Джейк запитав, що саме я побачив у темних водах річки під естакадою, я зобразив йому Аріель красивою. Ніби вона стояла собі там, а літній вітерець легенько гойдав її волосся та сукню. Така відповідь його цілковито задовольняла й навіть утішала. Коли брат виріс, я так і не наважився запитати, чи розуміє він зараз огидну правду про тіло Аріель, від якої я втікаю і нині.