— Капітане?

У дверях, що вели в підвал, стояв Гас.

Батько випрямив спину:

— Що, Гасе?

— Нічого. Почув, що хтось нагорі, подумав — ти. Подумав, що тобі захочеться поговорити. Помилився?

— Ні, Гасе. Йди сюди.

Я припав до підлоги і заховався в тінях біля входу. Батько обіперся на вівтар, Гас спокійно та звично сів поруч, і собі обпершись.

— Я прийшов, бо шукав когось, аби поговорити, Гасе. Сподівався, Господь щось мені підкаже.

— Наприклад?

Батько мовчав, його обличчя ховалось у тінях свічок. Нарешті він сказав:

— Я постійно запитую в нього одне й те саме. Чому Аріель? Чому не я? Це ж мої гріхи. Навіщо карати її? Чи Рут? Це її вбиває, Гасе. А хлопці… Вони ще того не розуміють, їм лише болить. І це моя вина. Усе це — моя вина.

— Ти думаєш, так Бог творить свої діла, капітане? Дідько, це зовсім не те, що ти розповідав усі ці роки. Я так розумію, під гріхами ти маєш на увазі війну? А хіба не ти казав мені й решті, що нам пробачено? Ти товкмачив мені, що знаєш це так само чітко, як знаєш, що сонце щоранку з’являється на небі. І хочу тобі сказати, капітане, ти був такий переконаний, що змусив повірити і мене. — Гас подався вперед і подивився на свої руки, які в сяйві свічок були схожі на воскові. — Я не бачу жодного зв’язку між Богом, про якого ти весь час безупинно говорив, і тим, що трапилося з Аріель. Я не вірю, що Господь міг занапастити це прекрасне дитя, аби звести з тобою рахунки. Ні, капітане, я ні на мить у те не повірю.

Мене вразили Гасові слова, бо найчастіше він ставив під сумнів усі батькові проповіді.

— Мені здається, ти трохи втратив рівновагу, капітане. Так трапляється після добрячого стусана. Коли прийдеш до тями, ти сам зрозумієш, що все робив правильно. Знаю, я був тобі як кістка в горлі, але що вдієш: ну, немає в мені стільки вдячності. Але хтось же мусить це робити. Для решти. Капітане, хтось же мусить це робити для решти!

Гас більше нічого не сказав, храм заповнив дивний бентежний звук, що лунав гучніш і гучніш. Я не міг зрозуміти, звідки він, але потім стало зрозуміло — це був тато. Він ридав. Схлипування відскакували від стін храму. Батько сидів, обхопивши голову руками, Гас нахилився до нього й обійняв.

Нечутно я прокрався назад назустріч ночі й вітру.

Довідавшись про смерть сестри, голова методистської громади запропонував провести недільні служби. Батько погодився, аби замість нього провели богослужіння в Кедбері та Фозбурзі, проте наполіг на службі в нью-бременській методистській церкві.

Вітер, який розгулював минулої ночі, змів вологу й очистив небо. Стояла сонячна погідна днина. Я був переконаний, що на службу в Кедбері та Фозбурзі завітає невелика кількість парафіян, оскільки церкву на Лютеранській авеню вщерть заповнили татові парафіяни, щоб послухати його молитву. Місіс Клемент сиділа разом із Пітером; на мій подив, її чоловік Тревіс прийшов також. Трохи незграбно він у зім’ятому костюмі вмостився позаду сім’ї. Упевнений, як і більшість присутніх, Клементів цікавило, що ж саме цей скривджений чоловік зможе сказати доброго про Бога. Мати й брат відмовилися від участі в службі, і батько, звісно, не наполягав. Хоча дід та Ліз сповідували лютеранство, вони також завітали до церкви. Ми сиділи в першому ряду: я, Гас, дід та Ліз. Зазвучав один із моїх найулюбленіших церковних гімнів «Могутня фортеця». Маминого чистого сопрано того дня не було чутно, але хор звучав чудово. Лоррейн Ґрізвольд грала на органі без жодного фальшу. Під час служби цитували уривки зі Старого Завіту та Євангелія від Луки. Бад Соренсон читав Святе Письмо. Зазвичай він часто затинався й перекручував слова, проте того ранку він усе зробив неперевершено. Я здогадався: вони намагалися робити все довершено й старалися для мами і тата, аби вшанувати світлу пам’ять Аріель.

Коли настав час батькові звернутися з проповіддю, я сидів мов на голках. Не бачив, щоб він до неї готувався. Тато підійшов до кафедри і якусь мить просто дивився на переповнені людьми ряди. Потім він сказав:

— Сьогодні ми не святкуємо Великдень. Проте останні події змусили мене чимало думати про Великодню історію. Не славне воскресіння, яке ми святкуємо Великодньої неділі, а морок, що передував їй. Я не знаю страшнішого моменту в Біблії, аніж коли розп’ятий на хресті Ісус у нестерпних болях та муках питає в Отця: «Чому ти мене покинув?». Це навіть страшніше, ніж, власне, його смерть, якою Ісус виконав волю свого Отця. Найімовірніше, тієї миті гірких агоній, він відчував, що Батько, якого Ісус завжди безмежно і віддано любив, його зрадив та кинув. Як гірко та самотньо було йому тоді! До того моменту він жив так само сліпо, як і ми з вами, проте смерть розплющила очі. Його плоть більше не боліла, син Господній зрозумів плутанину недосконалої людської свідомості.

Я дивлюся довкола своїми простими людськими очима, і сьогодні моє смертне серце розбите. Я нічого не розумію. Зізнаюся, я й сам кричав до Бога: «Чому ти мене покинув?».

Батько зупинився, мені здалося, що він не зможе більше витиснути з себе ні звуку, але він зібрався на силі і продовжив:

— Коли ми почуваємося покинутими, розгубленими та самотніми, що нам зостається? Що залишається мені, вам та будь-кому, окрім всеохопного бажання паплюжити Бога та звинувачувати його в темряві, до якої він нас завів, звинувачувати в наших стражданнях та горі, кричати на нього через байдужість? Що ще залишається робити, коли в нас забирають найцінніше?

Я вам відповім. Нам лишаються три головні блаженні дари; у Першому посланні до коринтян апостол Павло пише: це віра, надія та любов. Ці дари є основою вічного життя, їх подарував нам Господь і дав нам право цілковитого контролю над ними. Навіть під час найтемнішої ночі нам до снаги вірити, ми здатні сподіватися. І хоча ми можемо відчувати, що нас не люблять, але ми повинні залишатися непохитними в нашій любові до ближнього і Бога. І все це в наших руках. Господь дав нам ці дари, вони залишаються назавжди з нами, і лише ми вирішуємо, що з ними робити.

Темної ночі я закликаю вас вірити, сподіватися і нести свою любов поперед себе, як свічку, яка, обіцяю вам, осяє ваш шлях.

Незважаючи на те, вірите ви в чудеса чи ні, я запевняю — диво станеться. Можливо, це не буде диво, про яке ви молилися, і Господь не поверне втрачене. Але магія дива полягає в тому, що одного ранку ви прокинетеся і зможете знову побачити красу нового неймовірного світанку.

Ісус стерпів і темну ніч, і смерть, на третій день воскресши, і приніс із собою прощення. Для кожного з нас сонце встає і сідає однаково, з Божим благословенням ми можемо перетерпіти найстрашніші часи і прокинутись уранці, щоб радіти та насолоджуватися новим днем.

Я запрошую вас, мої сестри і брати, радіти сьогодні зі мною Господньому божественному та прекрасному ранку, який нам із вами подарували.

Батькові очі поглянули на парафіян, які сиділи в цілковитій тиші, схожі на голівки кульбаб, повернутих до сонця. Він усміхнувся і сказав:

— Амінь.

Поруч зі мною Гас вигукнув:

— Амінь, — це було абсолютно неприйнятно під час служби. Потім почулося відлуння ще одного голосу:

— Амінь, — я повернувся і побачив, що це був Тревіс Клемент. Дружина ніжно поклала руку йому на плече.

Я пам’ятаю і досі, що того ранку вийшов з церкви, охоплений відчуттям дива, саме того, яке обіцяв тато простими і правдивими словами. Перейшов вулицю, зайшов у будинок. Мати й Еміль сиділи у вітальні; товсті, опущені штори відбивали ранкові промені. Я піднявся нагору, Джейк і досі вилежувався в піжамі.

Я сів на своє ліжко і промовив:

— Є одна штука, якої я тобі ніколи не говорив. Щось дуже важливе.

— Що? — без жодної крихти інтересу буркнув брат.

— Джейку, ти — мій найкращий друг. Найкращий у всьому світі. Завжди був ним і зостанешся.

Надворі гомоніли, прощалися одне з одним парафіяни, ляскали дверцята, колеса хрускотіли по гравію, машини від’їжджали з парковки. Джейк лежав, схрестивши руки за головою, і витріщався на стелю. Не рухався. Урешті-решт біля церкви стало тихо, і ми з братом сиділи в тиші.