— Я боюся, що ти теж помреш, — прошепотів брат.

— Я ніколи не помру, обіцяю.

— Усі помирають, — він опустив очі зі стелі на моє обличчя.

— А я — ні. Я буду першою людиною, яка житиме вічно. А ти — другою.

Я сподівався, він нарешті всміхнеться, проте ні. Серйозний вираз застиг на братовому обличчі:

— Я не проти померти, але не хочу, щоб помер ти.

— Присягаюся, Джейку, я не помру. Я ніколи тебе не покину.

Він потроху підвівся, звісивши ноги з ліжка:

— Будь ласка, не покидай, — попросив, а потім додав: — Усе покотилося шкереберть, Френку.

— Усе?

— День, ніч, їжа. Я оце лежу і думаю. Усе інакше. Я досі чекаю, що вона підніметься нагору, зазирне до нас, пожартує.

— Я розумію, про що ти.

— Що ж нам робити, Френку?

— Треба жити далі. Треба жити, як раніше, і якось усе повернеться на свої місця.

— Невже? Справді?

— Повернеться, я так думаю.

Джейк закивав.

— Що ти хочеш сьогодні робити?

— Є ідейка, але вона тобі може не сподобатися.

Дід і Ліз після служби поїхали додому, щоби трішки перепочити. Вони пообіцяли повернутися і приготувати вечерю. Дід та Ліз весь цей час були поруч, і, хоча вони й самі страшенно втомилися і переживали, жодного разу від них не прозвучало і натяку на невдоволення чи нарікання.

Ми знайшли їх у прохолоді довгої веранди. Наша поява здивувала діда та Ліз, проте, щоб вони не хвилювалися, я одразу пояснив, чому ми прийшли:

— Сьогодні ніхто не працює, — промовив дід. — Це день відпочинку.

— Щиро кажучи, так ми ліпше відпочинемо, аніж коли сидітимемо вдома, — відповів я йому.

Ми з братом узялися до роботи — добре знайомі суботні клопоти на подвір’ї. Зникнення сестри та її смерть змусили мене інакше подивитися на діда та його дружину. Я любив Ліз і раніше, проте зараз мої почуття зміцніли. Я зрозумів, як неправильно ставився до діда. Завжди оцінював його з погляду свого власного розуміння, для якого відкритою була лише дрібна дещиця його особистості. І хоча в діда були свої вади — вимогливий, гордовитий, можливо, дещо старомодний, — він завжди вважав, що його подарунки чимало важили і були безцінними. Однак єдине, що було відомо на всі сто: він обожнював свою родину.

Ми впоралися з роботою, сховали приладдя та пішли на веранду. Ліз сиділа за великим столом, на ньому стояли склянки. Нам запропонували пригоститися лимонадом.

Дід подивився на подвір’я, де пишнів охайно підстрижений газон, і сказав:

— Не знаю, чи говорив вам про це, хлопці. Я надзвичайно ціную вашу працю. Мені увесь час наголошують, яким охайним є моє подвір’я.

Так воно й було, раніше він ніколи нас не хвалив. Казав лишень, що добре заплатить, коли як слід виконаємо роботу. І хоча ми докладали багатьох старань до нашої суботньої роботи, дідове пильне око і гострий язик жодного разу схвально не відгукнулися про наші зусилля.

— Ось, — сказав він. — Бонус не буде зайвим.

Кожному платили по два долари, але того дня ми отримали по десять. Я пам’ятав запальну суперечку батьків, де батько стверджував, що тесть є людиною, яка думає, що грошима можна купити все на світі, включно з любов’ю. Не надто замислювався про це, але така думка багато в чому збігалася з моєю. Тієї недільної днини я побачив і дещо інше. Не можу сказати, що саме відкрило мені очі: можливо, загибель Аріель, а може, поведінка та співчуття діда. Однак я стояв серед прохолоди веранди, тримав склянку холодного лимонаду й розглядав діда. Уперше в житті мене переповнила прихильність до нього та вдячність.

Ліз нагадала, що вже час повертатися. Чекали буденні справи.

— Хлопці, ви готові? — запитав дід.

— Я хочу прогулятися додому, — відповів я йому.

— Ти впевнений? А Джейк?

— Якщо Френк іде, то і я йду.

— Гаразд, — дід підвівся з крісла.

Прогулянка додому видалася зовсім інакшою, аніж за день до того. Усе було простіше. Джейк брів поруч, і то було приємно. Вулиці не видавалися чужими. Усе було інакшим, це безперечно.

— Щось трапилося? — запитав у брата.

— Я не можу не думати про неї. Я так хочу, щоб вона повернулася, — братів голос уривався.

— З часом стане легше.

— Коли, Френку?

Що я міг знати про смерть? У нас навіть не було домашньої тваринки, яка б померла. Подумав про батьків Боббі Коула, які із загибеллю Боббі втратили все. Згадав вечір тиждень тому; ми саме надуркувалися з Денні О’Кіфом, і я йшов додому. Містер Коул сидів на подвір’ї і вдивлявся у вечірнє небо, помітив мене на тротуарі, всміхнувся і крикнув:

— Ех, такий гарний вечір, Френку.

Я думав: невже людина, яка втратила все, ще може бачити красу заходу сонця? Чи зможемо ми — я, Джейк і наша сім’я — колись підвести голову і повернутися до життя?

— Я не знаю, але ще точно буде, — я поклав руку на плече брата.

Коли повернулися додому, тата там не було. Машина Доула стояла на парковці, Гас сидів на мотоциклі і розмовляв із сержантом. Ми з Джейком підійшли ближче.

— Привіт, друзяки, — звернувся до нас Доул.

Ми пережили разом уже стільки перипетій, що Доул здавався мені якось гидливо близьким.

— Оце саме розповідав, де знайшли Морріса Інґдала з дочкою Кляйншмідта.

— І де? — поцікавився я.

— Зачаїлися в мотелі в містечку Су-Фоллз. Їй лише сімнадцять. Морріса затримали за розбещення неповнолітніх, його привезуть сюди на допит.

Я не знав і не хотів знати, що таке розбещення неповнолітніх. Усе, про що я прагнув почути, — що відомо Інґдалу про загибель Аріель. Я розумів, що його підлості вистачить, аби утнути таке, і був певний — решта людей теж це розуміють.

Наступного дня з Манкейто приїхав патологоанатом і провів аутопсію, результати якої діаметрально змінили попередні припущення.

Щопонеділка Джейк відвідував тижневі заняття з логопедом, які мали б допомогти йому позбутися заїкання.

Причина, чому брат заїкався, була мені не відома, єдине, що знав — він робив те завжди. З ним працювали чудові лікарі: вони ставилися до нього дуже терпляче і надихали на подолання проблеми. Джейк казав, що вони йому подобаються. Однак, попри всі старання, жодного прогресу не відчувалося. Він і досі заїкався, коли нервувався чи злився. Необхідність сказати щось на людях вибивала ґрунт у нього з-під ніг. Учителі рідко викликали його до дошки — очікування відповіді на нервах мордувало всіх, включно з Джейком. Брат завжди сидів на останніх партах.

Заняття з логопедом призначали на пообіддя. Мама забирала його зі школи раніше, для Джейка то було найприємнішою частиною.

Якби я особисто не проводив стільки часу з братом, то, мабуть, теж уважав би його диваком. Я знав, що люди побоювалися його мовчазної компанії та прискіпливого погляду. Брата влаштовувала роль споглядача, і саме тому Джейк розумів події і людей значно краще, ніж інші. Ночами я частенько безперестанку торохкотів про наші пригоди; брат лежав у своєму ліжку і лише слухав. Коли я нарешті замовкав, Джейк запитував чи говорив щось дуже влучне й доцільне, щось таке, чого я не зауважував, а він помічав завжди.

У понеділок після смерті Аріель мама Джейка до логопеда не повезла. Того ранку вона залишила нас самих. Під час сніданку я попросив апельсинового соку, вона підвелася з-за столу і сказала, що й хвилини не може стерпіти в цьому клятому будинку й іде до Еміля Брендта. Мати вилетіла надвір, гупнули скляні двері. Вона промчала подвір’ям, прямуючи до колій, перетнула вулицю Тайлер, а тато стояв мовчки і дивився з вікна кухні їй услід.

— Що її так розлютило? — спитав я.

— Зараз, Френку, гадаю все, — відповів тато, не відводячи погляду від вікна. Він вийшов з кухні і пішов нагору.

Джейк, який саме складав слова з печива «Абетка», змішав до купи всі літери й мовив:

— Вона сердиться на тата.

— Що такого він зробив?

— Нічого, але він — Бог.

— Тато? Бог? Ти що, збожеволів?

— Я маю на увазі, що тато для мами є Богом, — Джейк вимовив це так, ніби то була звичайнісінька річ, і знову взявся складати слова.