— Не знаю. Ти маму бачив?

— Ні.

— Якщо вона зателефонує, я навпроти.

Тато вийшов з будинку. Я підбіг до скляних дверей і дивився, як він іде до церкви. На півдорозі батько зупинився і завмер посеред вулиці. Він видавався розгубленим і не помічав нічого навколо, а я боявся, що будь-якої миті татка може збити машина. Я вже почав відчиняти двері, щоб гукнути його, але батько наче отямився і рушив далі.

Джейк швидко спустився сходами й умостився обіч мене.

— А ми ласували молочними коктейлями, — почав він. — Я і тато, у кафешці «Молочна королева» в Манкейто.

Я знав, що він мене дражнить, однак на думку спадало геть інше. Я навіть не завдав собі клопоту йому відповісти.

— Де тато? — спитав брат.

— Чекає на повернення шерифа, — кивнув я вбік церкви.

Я зійшов з ґанку.

Не відводячи погляду, Джейк спустився за мною:

— Приїздив шериф? Що він хотів?

— Здебільшого поговорити з татом, але він запитував мене про Аріель та Карла.

— Що саме?

— Немає значення.

Я відповідав коротко й уривчасто, аби якнайшвидше припинити розмову, адже мою увагу було прикуто до іншого. Після смерті Аріель я почав помічати дивакуваті збіги буденних обставин. Це не було пов’язано з Богом або чимсь надприродним, проте це вже точно виходило за рамки нормального. Уночі я бачив, як падали дві зірки, а їхні доріжки перехрестилися на небі. Я знав, що це якийсь знак, але розтлумачити його не міг. Після татового з Джейком від’їзду в містечко Манкейто я слухав трансляцію матчу команди «Твінс». Через кілька хвилин від початку в ефір вплівся голос з іншої радіопередачі, який, здалося, прошипів: «Відповідь». «Відповідь на що?» — крутилося в моїй голові.

Зараз я стояв на ґанку і дивився на сонце позаду церковного хреста. Його тінь лежала на дорозі і вказувала на мене довгим пальцем.

— Френку, з тобою все гаразд?

Машина шерифа спустилася вниз вулицею Тайлер і під’їхала до церкви. Ґреґор вийшов з машини, рушив до центральних дверей і зайшов у храм.

— Френку, — брат смикнув мене за руку.

Я вивільнив руку і швидко побіг униз.

— Ти куди?

— Нікуди.

За секунду Джейк стояв поруч зі мною. Не хотів сперечатися, тому дозволив піти слідом. Ми підбігли до бокових дверей, що вели в підвал. Гасового мотоцикла не було видно цілісінький день. Я пірнув у прохолоду церковного приміщення, знаючи, що Гаса там нема. Підбіг до котла — він так і стояв із заткнутими ганчір’ям трубами — витяг дрантя, щоб розчути розмову в батьковому кабінеті. Джейк спостерігав за мною: така моя поведінка видавалася йому страшенно гріховною.

— Френку, — прошепотів брат.

Мій сердитий погляд змусив його замовкнути.

У двері кабінету постукали; над нами зарипіли дошки — тато йшов зустрічати гостя.

— Дякую, що приїхали, — мовив він.

— Ми можемо присісти, містере Драм?

— Будь ласка.

Вони пішли до столу, стільці зачовгали по дошках.

— Що показали результати аутопсії? — запитав тато.

— Вони підтвердили висновки пана Ваеля. Вашій доньці завдали удару по голові видовженим інструментом — чимось на кшталт лома, але основною причиною смерті є втоплення. У її легенях була така само мулиста вода, як у річці Міннесота. Але є ще одна деталь. Убили не лише Вашу дочку.

— Не розумію.

— Мені дуже хотілося б приховати це від людського ока, але в маленькому містечку міх шила не сховає; я хочу, аби ви взнали перший. Аріель носила в собі дитину.

Жодного руху нагорі, все заціпеніло серед німої тиші, і лише приголомшений Джейк позаду надривно дихав. Я вхопив брата і притулив руку йому до рота, щоб він нічого не пискнув.

— Ви про це знали, пане Драм?

— Я й гадки не мав, — насилу видавив із себе здивований батько.

— Патологоанатом визначив, що Аріель була на п’ятому чи шостому тижні вагітності.

— Дитина, — промовив тато. — Боже милостивий, яке горе…

— Співчуваю, містере Драм. Пробачте, але в мене є ще кілька питань, і я мушу Вам їх поставити.

— Добре, — після гіркої паузи погодився тато.

— Скільки часу Ваша донька зустрічалася з Карлом Брендтом?

— Десь близько року.

— Ви вірили в те, що вони, можливо, одружаться?

— Одружаться? Ні. У них були різні плани.

— Сьогодні Ваш син розповів, що Аріель передумала їхати вчитися.

— Гадаю, це нерви через необхідність полишити домівку.

— Ви і досі так думаєте? Особливо враховуючи висновки аутопсії?

— І гадки не маю.

— Ваш син розповів, що Аріель іноді тікала вночі з дому і поверталася аж на світанку.

— Складно повірити, що це правда.

— Так мені розповіли. Якщо це правда. Є думки, куди вона могла тікати?

— Ні.

— На Вашу думку, вона могла тікати до хлопчини Брендтів?

— Думаю, що так. Чому вас так цікавить Карл?

— Містере Драм, справа от у чому. Я був майже впевнений, що до смерті вашої доньки причетні Воррен Редстоун чи Морріс Інґдал. Проте ретельно переглянувши справу Воррена, я не побачив жодного серйозного злочину чи випадку насильства. Усі ті дрібнички, знайдені сержантом Доулом на галявині біля річки, нічого не варті, їх можна знайти будь-де: чи то біля колій, чи на березі річки, чи вздовж алеї. Беручи до уваги всі факти, я чудово розумію, що Редстоун не має жодного стосунку до смерті Аріель. Перше, що я зробив сьогодні вранці, — поїхав у містечко Су-Фоллз, аби поговорити з Моррісом Інґдалом та Джуді Кляйншмідт. Вони й далі розповідають ту ж таки історію про розваги в халупчині Мюллерів саме тоді, коли не стало Вашої доньки. У нього були дрібні чвари з Вашим сином, але я більше не маю жодних підстав, аби підозрювати Інґдала. Така вже він людина — завше іде пліч-о-пліч з неприємностями та порушеннями. За розбещення неповнолітніх його буде затримано і покарано, можливо, мені вдасться ще щось із нього вибити.

— Ви вважаєте, що, з огляду на вагітність Аріель та її стосунки з Карлом, він має стосунок до її загибелі? — запитав тато.

— Послухайте, це перше вбивство, яке мені доводиться розслідувати. Ви ж розумієте, в нашому окрузі таке трапляється нечасто. Зараз я збираю інформацію, щоб знати, куди рухатися з моїми припущеннями.

— Я навіть уявити не можу, що Карл міг завдати шкоди Аріель.

— Вам відомо, що вони добряче посварилися за день до її зникнення?

— Ні.

— Я говорив з друзями Аріель, які це бачили. Обоє збіса лютилися. Але ніхто так і не дізнався причину лайки. Може, вам щось відомо?

— Не маю жодного уявлення.

— Може, через дитину і те, що вона може занапастити обом життя?

— Не знаю, шерифе.

— Ваш син теж повідомив, що Аріель сильніше кохала Карла, ніж він її.

— Мені невтямки, як йому те стало відомо.

— Може, Ваша дружина знає?

Батько не квапився з відповіддю. Я зиркнув на брата. Хоча ми і стояли в темряві, я бачив, як палає Джейкове обличчя, він міцно вхопився обома руками за трубу.

— Я поговорю з нею, — врешті-решт відповів тато.

— Спершу я приїхав до Вас, пане Драм, тепер вирушаю до Карла Брендта. Я хотів би також поговорити з Вашою дружиною, але спершу розкажіть їй усе Ви. Вона сьогодні тут буде?

— Я докладу максимум зусиль, щоб вона була тут.

— Дякую.

Заскрипіли стільці, хвилина — і рипнули дошки під ногами в чоловіків. Вони вийшли з приміщення, у кабінеті нагорі запала тиша. А в підвалі повисло німе оціпеніння, яке перервав злий Джейків голос:

— К-к-а-арл!

Батько повернувся з церкви і, не знайшовши нас, стояв на ґанку. Південно-східний поривчастий вітер змітав укриті сажею хмари. Тато занепокоєно дивився, як ми біжимо під гнітливим небом від парковки біля церкви.

— Ми шукали Гаса, — збрехав я татові, а брат навіть оком не змигнув, аби спростувати мої слова.

— Я їду до Еміля Брендта.

— А можна з тобою?

— Ви обоє зостаєтеся вдома, — з тону було зрозуміло: сперечатись марно. — Почекайте трохи, зараз має приїхати Ліз і щось вам приготувати. Скоріш за все, дід також приїде.