Я й гадки не мав, про що він говорить, але відтоді чимало про це думав — і зрозумів. Мама не могла гніватися безпосередньо на Бога, тому вона лютилася на тата. І знову брат бачив і розумів те, що для мене було недосяжним.

Тато повернувся до нас, Джейк байдужо поцікавився:

— Мені сьогодні потрібно їхати в Манкейто?

— Так, я відвезу тебе, — трохи розгублено відповів тато.

Ось так я зостався сам удома. Постукали в двері — приїхав шериф, він шукав батька. По радіо транслювали бейсбольний матч за участю «Твінс», я вилежувався на дивані у вітальні і гаяв час, слухаючи коментатора й обмірковуючи братові слова. На шерифові була форма кольору хакі. Він зняв переді мною капелюха, точнісінько так, як вклонялися татові гості, які приходили до нас, але особисто переді мною так іще не робили. Це мене трохи занепокоїло.

— Френку, тато вдома? — спитав він. — У церкві я вже був, там нікого немає.

— Ні, сер. Він поїхав з братом до Манкейто.

Ґреґор закивав і подивився в темряву за моєю спиною. Стало цікаво: може, він не вірив мені і хотів перевірити. Чи, може, то була звична манера поведінки поліцейського?

— Ти зробиш мені послугу, синку? Попроси його мене набрати, коли повернеться. Це важливо.

— Мама зараз в Еміля Брендта, — вів я. — Раптом ви захочете з нею поговорити.

— Ліпше я це спочатку з татом перетру. Не забудеш?

— Ні, сер. Я пам’ятатиму.

Він повернувся, одягнув капелюх, зробив кілька кроків сходами — і зупинився. Ґреґор озирнувся й додав:

— Френку, а підійди-но сюди. У мене до тебе є ще кілька питань.

Я вийшов до нього на ґанок, розмірковуючи, що ж він може запитати.

— Присядьмо, — запропонував шериф.

Ми сіли на верхній сходинці й дивилися на подвір’я і церкву по той бік вулиці: за коліями виднілися зерносховища, звідти не долинало ні звуку. Навколо панувала тиша. Шериф був невисокий на зріст — коли сиділи поруч, здавалися майже однаковими. Ґреґор м’яв у руках капелюх, водячи пальцями по його внутрішній облямівці.

— Твоя сестра була дуже закохана в хлопчину Брендтів, правда ж?

«Хлопчина Брендтів»? Я задумався. Карл завжди мені видавався дорослим та досвідченим. А зараз шериф називав його «хлопчиною» — так само, як інші зверталися до мене.

Я подумав про Аріель та Карла: про те, як чудово вони спілкувалися, скільки всього цікавого робили вдвох. Згадав, як вона тікала з дому вночі й тихенько прокрадалась уранці назад. Але я також пам’ятав реакцію Карла на моє запитання, коли ми втрьох із Джейком каталися на його машині. У голові виникла чітка картинка, як він дав задній хід.

— У них були непрості стосунки, — нарешті мовив я. Принаймні таке формулювання я чув в одній кінострічці.

— Чому непрості?

— Вона його дуже кохала, проте Карлові почуття не були такими ж глибокими.

— Чому ти так думаєш?

— Він із нею не одружився б.

— А вона хотіла, щоб він одружився? — шериф перестав шарпати капелюха і повернувся обличчям до мене.

— За кілька місяців вона збиралася їхати на навчання до Джульярдської школи — це її давня мрія. Але останнім часом сестра поводилася якось незвично. У мене було відчуття, що вона хотіла лишитися тут із Карлом.

— Але ж хлопчина теж збирався вчитися — в Коледжі св. Олафа?

— Так, сер. Гадаю, саме так.

Шериф гучно зітхнув — якийсь гортанний звук деренчав у його горлі. Він знову взявся крутити капелюха.

Думками заново повернувся до нашої прогулянки на авто й відмови взяти шлюб з Аріель, що глибоко закарбувалась у пам’яті. Однак, попри це, я лише стенув плечима.

— Ти не помітив останнім часом чогось дивного в сестриній поведінці?

— Так, вона часто сумувала без жодної на те причини. А іноді навіть лютувала.

— Вона розповідала чому?

— Ні.

— Ти думаєш, це через Карла?

— Можливо, вона любила його по-справжньому.

Я стверджував це не тому, що знав напевне, а тому, що так відчував. Чи принаймні це мало в якийсь дивний спосіб бути правдою.

— Вона багато часу проводила з Карлом?

— Так.

— Ти бачив, щоб вони сварилися?

— Ні, — заперечив я, але перш ніж дати відповідь ретельно прокрутив усе в голові.

Мої слова були не до вподоби шерифові.

— Може, одного разу, якось після побачення, — одразу виправився я. — Аріель тоді сичала, як змія.

— Через Карла?

— Гадаю, так. Вона ж тоді була з ним на побаченні.

— Давно?

— Декілька тижнів тому.

— Вона тобі щось розповідала, Френку? Можливо, щось таке, про що не обмовилась би батькам.

— Ми були близькі, — я намагався здаватися дорослим.

— Що вона тобі сказала?

І тут я зрозумів, що власноруч вирив собі могилу, патякаючи про речі, які були не зовсім правдиві. Шериф хотів почути від мене таємниці Аріель, про які мені було майже нічого не відомо.

— Вона іноді тікала кудись уночі, — панічно бовкнув я у відповідь. — Коли всі засинали. І не поверталася аж до світанку.

— Вона була з Карлом?

— Певно, так.

— Вона втікала з дому?

— Так.

— Ти знав? Ти казав про це батькам?

І тут наша розмова стала ще складнішою.

— Це був би донос, а я не хотів доносити на сестру, — мої слова звучали неоковирно, зовсім не так, як би того хотілося. Я розумів, що тепер став ворогом номер один.

Шериф довго на мене дивився. Німий вираз його обличчя мене лякав, я точно відчував осуд.

— Вона ж була доросла, я думав… — вів я далі, затинаючись.

— Доросла? Чому ти так вирішив?

— Не знаю. Доросла. Повнолітня. А я... я ж лишень дитина…

Я кинув це, щиро сподіваючись, що натяк на те, що я дитина якось урятує ситуацію. Як то мало статися — і гадки не маю. Єдине, що мені було відомо, — всі ті справи були понад моє розуміння.

— Доросла, — шериф повільно повторив мої слова. — От воно як, — він повільно підвівся зі сходів і одягнув капелюха. — Не забудь переказати батькові мої слова, чуєш?

— Не забуду.

— Тоді добре.

Він спустився сходами і пішов до машини. Вона стояла на доріжці з гравію біля гаража. За мить шериф промчав вулицею Тайлер. А повз будинок прогуркотів потяг — на ґанку задрижали дошки. Я сидів і слухав гуркотнечу залізної машини, відчув, що і сам тремчу, але мене пройняв дрож не через потяг.

Так і просидів, чекаючи на «Паккард», що приїхав уже аж надвечір. Щойно він перетнув колії і припаркувався, Джейк вискочив з-за переднього сидіння і побіг у будинок. Промчав повз мене і забіг усередину. Ноги брата загупали по сходах, потім грюкнули двері ванної кімнати — у Джейка слабкий міхур. Тато потихеньку йшов позаду.

— Приїздив шериф, — повідомив я татові.

Він спочатку роздивлявся старі сходи, але, почувши мої слова, підвів голову:

— Що він хотів?

— Не уточнював, що саме. Поставив мені кілька запитань, а потім попросив, щоб ти йому зателефонував.

— Які питання?

— Про Аріель та Карла.

— Карла?

— Так, він його дуже цікавив.

— Дякую, Френку, — відповів тато і зайшов у дім.

Я пішов слідом за татом, умостився на дивані у вітальні й узяв до рук комікс, який читав, коли завітав шериф. Я спеціально сів поряд із телефоном, що стояв біля сходів, аби розчути батькову розмову.

— Це Натан Драм. Мій син казав, що Ви до нас приїздили.

На другому поверсі вода зашуміла і потекла по трубі в стіні.

— Зрозуміло, — важко зітхнув тато, щось трапилося. — За кілька хвилин, якщо Вам зручно, можемо зустрітися у моєму кабінеті в церкві.

Двері ванної відчинилися, і Джейк затупотів по коридору.

— Добре, чекатиму на Вас.

Батько поклав слухавку.

— Що він хотів? — поцікавився я в батька.

У кімнаті було темно. Хоча мами й не було вдома, я вирішив не відкривати штор. Батько стояв у прямокутнику світла від вхідних дверей спиною до мене, його обличчя я не бачив.

— Готові результати аутопсії, Френку. Він хоче зі мною про це поговорити.

— Погані новини?